Ми з кумом начебто вже пенсіонери, а молодечого запалу в душі, як мовиться, хоч відбавляй… Кажу «начебто», але ми дійсно на заслуженому відпочинку. По сорок років у колгоспі відтрубили і пенсія у нас як належить – максимально мінімальна. Та й ту ми бачимо тільки на папері, коли розписуємося в отриманні. Самі ж грошики з рук поштарки перекочовують у руки наших, слава богу, ще живих дружиноньок, а нам залишається, ковтаючи слину, лише спостерігати за цим магічним дійством.
І все тому, що ми, мовляв, однаково їх, ті грошенята, проп’ємо-прогуляємо, а так вони підуть на більш корисні справи. На які-такі «корисні справи» йдуть наші пенсії – це для нас із кумом поки що таємниця. Нам уже потім видається, образно кажучи, по копійці в день на куриво і зрідка, по великих святах, - на пляшчину пива. І все.
Звісно, ніхто й не збирався миритись із таким станом речей. Та скільки ми з кумом не сиділи на призьбі, смалячи цигарки, а гідної протидії не вигадали.
Аж ось пішла чутка по селу, що місцева крамничка закуповує в населення яблука. Та це ж, уважай, дармові гроші. Ми з кумом переглянулися, - нам уже давно для взаєморозуміння вистачає самих лише жестів і міміки, - вхопили кошики і гайда до покинутого колгоспного саду.
Кум зопалу відразу видряпався аж на верхівку розлогої антонівки, але, зірвавши кілька яблук, хутко спустився.
- Не можу, - скаржиться, - ноги тремтять і в голові паморочиться.
- Що ж робитимемо? – питаю я. – На землі багато не назбираєш…
- Може, ви, куме, спробуєте?.. – звертається до мене.
- Та ви що, дорогенький, забули – я майже на десять літ старший за вас…
- Тоді залишається одне, - змовницьки випростовує вказівного пальця кум, - прийняти на груди. Значить, я побіг, Опанасе, а ви поки що збирайте під деревами.
Ох мені ця біганина… Певно, година минула, доки кум знову замаячив на горизонті. Я пів кошика вже назбирав та й покинув, бо в роті пересохло від того безкінечного вештання напівзігнутим попід яблунями. Добре, хоч кум повернувся не з порожніми руками.
Сіли ми в затінку, промочили горло, яблуками ж і загризли.
- В борг узяв, - пестить у долонях уже спорожнілу четвертинку кум, - пообіцяв, що ввечері розрахуємось.
- Ну, тепер можна й Останкінську вежу фарбувати, - хоробриться кум.
- Авжеж, - підтакую я, - тепер нам і море…
І ми з новими силами кинулись штурмувати яблуконосні висоти. З кільканадцять штук таки натрусили, коли новоспечений «підкорювач веж» щось укляк на гілляці.
- Що там, куме? – запитую.
- Н-не знаю, - мимрить, затинаючись, той. – Мабуть, повітря тут якесь розріджене, диханіє спирає…
- І що накажете – кисневу подушку шукати?..
- Н-ні, - заперечливо хитає правицею кум, - просто треба ще збігати…
Сам напросився, то навіщо ж я його відмовлятиму.
Кум пошкандибав, а я, щоб даремно часу не гаяти, постелив піджака та й приліг собі. Раптом хтось торсає за плече.
- Куме, чого це ви розляглися, мов кабан недорізаний? Я ж Катрі-самогонщиці сказав, що ми три лантухи вже насипали, - бурчить кум, дістаючи з-за пазухи пластикову «півторачку», - то вона на радощах іще й сала відбатувала, і хліба…
- Устигнемо, ще не вечір, - заспокоїв я кума. – Наливайте!
Гарно посиділи. Трохи не забули, чого ми тут, у саду, опинилися, та вчасно якесь червиве яблуко гепнуло по кумовій лисині. Аж бризки полетіли. З яблука, зрозуміло, не з голови… Там у кума давно все висохло, його ж Одарка сама казала…
- Ага, пора до роботи, - потер кум маківку і, скочивши на рівні, обхопив першого-ліпшого стовбура.
Ну підсадив я його… Коли дивлюся, - та це ж груша, а груш у лавці не приймають…
- Злазьте, куме! – гукаю. – Помилочка трапилась…
- Та яка різниця, - відповідає кум, а сам зручніше вмощується у розгалуженні. – Краще заспіваймо…
І, не довго думаючи, кум затягнув про Галю, котра, значить, воду несе. Чи мені не знати цієї пісні… Присів я спиною до груші та й нумо підспівувати кумові…
Ох і потягала в нас тієї водиці нещасна дівчина… Носила, носила, доки сонце не сіло.
- Та злазьте вже! – знову гукаю. – На сьогодні досить…
Не злазить кум, прилип до дерева, наче той дятел. Ледве стягнув я його за холоші, та й поплентали ми до села. Ще поле не перейшли, як я щось згадав.
- Тр-р-р, - смикаю кума за рукав, - кошики забули.
- Грець із ними! – відмахується той. – Завтра все одно ж прийдемо, то не муситимемо з дому перти…
Тільки-но звернули у свою вуличку, як кум мене за поли хапає.
- Тихо! Здається, Катерина біля воріт стоїть… Це вона нас виглядає…
А я вже не те що Катрі, а й білого світу добре не бачу. Але про всяк випадок мусили з кумом через тин перелазити та городами пробиратись до своїх домівок. На додачу до всього я ще й в чийомусь огудинні перечепився та з розгону хряснув лобом об здоровенного гарбуза. Аж іскри з очей посипалися, а може, - бризки… З гарбуза, звичайно…
Під моєю хатою сіли перекурити.
- А що, куме, непогано попрацювали, еге ж? І випивон, і закусон, вважайте, задурно… Що то значить – дармова копійка.
- Авжеж, авжеж, - погоджуюсь я, аби лиш не затівати суперечки проти пізньої ночі.
- То що – завтра раненько?.. – позіхає кум, підводячись, щоб уже йти до свого двору.
- Нє-е, треба відпочити, - віднікуюсь я, ледве ворушачи язиком. – Може, після… післязавтра…
