Під ногами шаруділо мертве листя. Вони вийшли на золотаву галяву. Ясну не від сонця, а від жовтогарячої барви падолиста. Дістатися сюди можна було тільки випадково і навмання. Крізь цупкі хащі занедбаної частини парку. Жодна стежка не виводила на цю прогалину, з трьох боків оточену заростями чагарів.
Він підійшов до відкритого краю чистини. Далі вона рвучко утиналася. Круча зривалася додолу, до річки. Звідси можна було побачити мокрі дахи Подолу, Дніпро, Труханів острів і Пішоходний міст. Але найбільше тут було сивого неба. Безбарвні вологі хмари запнули увесь небозвід. Сумно й простигло.
Він став понад самісіньким урвищем. Розсунув поли довгого плаща, розстібнув ширіньку. Повернувся обличчям до вогкого неба, примружив очі. Задзюрчало. Полегшено зітхнув. Золотий струмочок витинався райдугою і грайливо цокотів по золотому листопадові, що вистелював схил додолу. Рясна цівка помалу вщухла. Але він іще вичавив кілька щедрих росянистих крапель. Ретельно струсив краплинки насухо. Застібнув штани. Занурив руки в кишені плаща. Заплющив очі й залишився стояти нерухомо понад урвищем. Дослухався до звуків.
Дніпром униз за течією повз Рибальський острів плуганився чорний річковий буксир з жовтим димарем. Він тужно тягнув дві йржаві баржі, навантажені сірим піском. Зненацька гримнуло. Дужий гудок буксиру обірвав одноманітний гамір міста.
З берегу скуйовдженим жмумом відлуння заволали пожежні сирени. Буцім у відповідь на ґвалт баржі. Уздовж Набережно-Хрещатицької, повз Річковий вокзал, стрімголов промчала валка червоних пожежних машин. Завернули за перехрестя.
Десь унизу, ймовірно на вулиці Боричів тік, палав старий будинок. Жваво заклубочилися вгору пелехи сірого диму.
У серці вже не палало нічого. Ані в нього, ані в неї. Усе вже вигоріло. Ізсередини та іззовні. Неначе той старий будинок після пожежі. Залишалися тільки спорожнілі западини вікон. Либонь очі, що дивляться із порожнечі в порожнечу.
Він стояв і слухав звуки пожежних сирен. Він слухав відлуння. Ламке відлуння сирен. І розчинявся, розчинявся у спогадах инших земель і далеких морів.
Посеред галявини стояв старезний занедбаний ослін. Ця важка паркова лава опинилася тут задовго перед тим, як вони обидвоє, тоді ще зі шкільними портфелями, вперше її запримітили й облюбували. А це вже було сливе чверть століття тому.
Невизначено-сіруватого кольору фарба, яку було нанесено кількома шарами один поверх иншого, полущилася вздовж і впоперек товстих дошок. Важкі ножки візерунчастого чавунного лиття вросли в ґрунт. Під лавою серед купи сміття ховалася зграйка з кількох зелених і позеленілих пляшок. Наліпки на пляшках порозмивано дощами, снігами та сечою тварин і людей.
Вона підійшла до лави, трохи нахилилася вперед, білою рукою з яскравим малиново-калиновим манікюром змахнула жовті листочки з сірезних дошок, швидко ковзнула обіруч вздовж сідниць, прихопила свій плащ під стегнами, сіла на лаву, закинула праву ногу на ліву, смикнула й потягла вбік чорну панчоху, нахилилася вперед, лягла грудьми на коліно, зняла зі шпильки підбору свого чорного чобітка нашпиговані золотаві листочки, підвела голову й випростала спину струнко навсидь, змінила ногу, тепер ліва нога лежала на правій, нахилилася й поправила другу панчоху, зняла листок з лівого підбору, відкрила свою елеґантну торбинку, витягла з неї люстерко й гребінець, відклала торбинку на лаву, почала поправляти зачіску, причепурилася, заховала гребінець, дістала з торбинки фарбу для очей і почала тонким пензликом підводити окрайці, закрила фарбу й заховала у торбинку, дістала звідти помаду для губів, відчинила її та викрутила яскраво-малинового кінчика, широко роззявила рота, навела губи яскравим кольором, майже під колір манікюру, відставила ліву руку долонею від себе й поцінила колір нігтів, зазирнула у люстерко, залишилася вдоволеною, сховала люстерко, дістала тверду пачку ментолових цигарок і відкрила її, витягла одну тонку довгу цигарку з білим фільтром, встромила її у яскраво-малинові губи, дістала з торбинки сріблясту запальничку Zippo, запалила цигарку, глибоко затяглася, затамувала подих, заховала запальничку, зручніше всілася на лаві, відкинула голову горілиць й повільно випустила дим напівпрозорою цівкою, повернулася туди, де він усе ще стояв із заплющеними очима й жбурнула в його бік питання, на яке не очікувалося ніякої відповіді:
- Ну?
Він знай стояв собі нерухомо. Серед гаміру великого міста ледве вловлював химерний відголос дівочого співу. Гейби відлуння сирен.
