Описувати вбивства можна красиво, настільки красиво, що навіть ті, котрі бридяться крові, захоплено молитимуть своїх богів, щоб померти саме так. Вони не спатимуть ночами й кожного разу, як тільки їх голови торкатимуться подушки, промальовуватимуть кожну деталь і з настанням світанку солодко помиратимуть. Подумки. Бо вбивства не буде. Будуть сині поламані двері і стара дерев’яна хата. Вони там є навіть зараз. І двері. І хата. Дерев’яна хата. А збоку густа, мов овеча вовна трава. Посеред тієї трави стоїть дівчина і тримає в руках фото. На тім фото юнак, який тримає світлину, на якій дівчина з фотокарткою в руках, де хлопець,не повірите, з фотографією в руці, а ні тім фото – дім, який побудував Джек, а от вже в цім будинку стоїть дівчина. З світлиною в руках, але що на ній, слава Богу, не годен розгледіти, хоча підозри все-таки є. Так от, серед трави стоїть дівчина, в її волосся вплетене літо, а в очах горять небеса такі блакитні, що одразу й не розумієш, що це лише очі та й не хочеш того розуміти, все не можеш відвести свого взору від тих зіниць, так і хочеш бути обманутим ними. Та що там бути обманутим – хочеться бути тим двійко очей, щоб притягувати ними все на світі, щоб топити в собі ріки і душі людські. Й мимоволі починаєш заздрити тому літові, що вплелося їй в коси, щоб бути поближче до тих очей, щоб кожної ночі прокидатися разом з тим блакитним блаженством і засинати, задивляючись в нього. Тому літа більше не буде. Тепер лише 3 пори року і 3 безробітних місяці, що шукають нове місце працевлаштування.
А дівчина все стоїть і рука її, видно, заніміла, бо сили вже нема тримати те фото, але вона не здається, бо то її робота така і від того нікуди не дінешся, хоча іноді вона уявляє собі, як після одного з наступних спалахів фотокамери, просто розчиняється в повітрі. Розмішується з киснем, вуглекислим газом, азотом й стає одним цілим із Всесвітом, одним цілим з синіми поламаними дверима, зі старою дерев’яною хатою і навіть зі мною. Іноді я прокидаюся серед ночі, бо відчуваю на собі її погляд, а потім не можу заснути, бо перед очима постійно та її блакить, мов прокляття за всі скоєні гріхи. Тепер і ви будете бачити ті очі й прокидатиметесь зранку з легкою тривогою і захватом від побаченого, але то тільки спочатку. З кожним днем сни ставатимуть чіткішими і одного дня перестанете розуміти, де межа між уявою та реальністю. Кожного дня ви будете бачити цю дівчину поміж зелених трав, вона являтиметься вам всюди, де б не йшли, де б не ховалися. Вона стоятиме з фото в руках, на якому неодмінно буде юнак. Теж з фото і так далі. Мимоволі ви дізнаєтесь всіх отих світлин, всіх трикутників, кіл і ламаних стосунків їхніх героїв, всієї тієї тригонометрії кохання в домі Джека. Ви так добре вивчите той будинок, що зможете із заплющеними очима намалювати його план-схему. А одного дня посеред камінної зали помітите свій портрет, а в паспорті писатиме, що вас звати Джек і в податковій декларації чорним по білому виведено, що й ця квартира записана на вас. Пізно ввечері обов’язково зайдуть колектори і скажуть: «Як не повернете кредит, то відберемо у вас і честь, і гідність, і будинок в придачу. Але все те сприймете як належне і лиш одне зведе вас з ума. Одного дня, після чергової фото сесії всі сидітимуть у вашому домі й вихвалятимуть дороге вино з винного погребу (особливо смакуватимуть ним колектори), як дівчина, в очах котрої горять небеса, легко торкнеться зіниць і зніме контактні лінзи й двійко сірих очей розчарують вас понад усе на світі. Літо ж не витримає такого горя й просто повішається на тих, в мить побліднілих косах, а вам ж буде так неприємно, ніби долали не свій шлях, ніби все життя прямували не за тією зорею. Тепер все знову доведеться починати з початку.
Мине час і в Джековім домі стане до болю порожньо і навіть вас в нім не буде й лише пізньої ночі мимоволі з ностальгічною посмішкою малюватимете план-схему того чудесного будинку в пам'ять про безмежну блакить і літо..
