Темне подвір'я біля готелю. На ньому гуртом стоїть компанія. Сталева Кіицька, Бананан, Агні, Іван, Богдана та Михайло.
− Значить так, − командує Кицька, − йдемо до парку а там розпорошуємося на невеликі групи. Хто перший знайде Мухтара, тобто Муху, зразу ж дзвонить мені на мобільний, я у свою чергу передзвонюю і відкликаю усіх останніх. Все зрозуміло?
Кицька у чорній шкіряній куртці, на голові в неї чорна бандана, високі, схожі на армійські, черевики заправлені у чорні штани. Вона нагадує ніндзю.
− До речі, а де Жахливий Цукор?
− А він вже пішов, − Агнеса махає у глиб темного парка.
− От, йолоп! Ще засне де не будь, доведеться і його розшукувати!
− Нам би тільки Муху знайти, − подає голос Михайло, − а з ним вже можна будь кого відшукати. В нього нюх, як, як…
− Як у собаки, − буркає Кицька.
− А глаз, як у орла, − додає Богдана і вони регочуть.
− Значить так, обриває сміх Кицька і знову робиться серйозною. Ми ділимося на групи: Бананан з Михайлом йдуть по цій алеї, Ми з Богданою отам попід корпусом, а Ваня з Агнесою…
− Я з Ванею не піду, − пискає Агнеса, − він на мене погані слова говорив!
Кицька розвертається до Вані. Ваня, мов слідопит уважно вивчає землю в себе під ногами. Він напружено мовчить.
− Добре, зітхає Кицька, − підемо разом, потім вирішним, хто з ким і куди.
Вони ланцюжком йдуть попід корпусом, що навпроти. На другому поверсі, де розташована велика зала − навстіж розкриті вікна, палає яскраве освітлення, чути сміх.
− Перший склад гуляє, − каже Кицька задравши голову до вікон.
− Цікаво, про що вони там говорять, − задумливо питає Агнеса, − пам'ятаєте, Черкес обіцяв повідомити про якусь таємницю? Щось таке, через що нас сюди і звезли…
− Давайте підслухаємо, − пропонує Богдана.
− Підслуховувати негарно, − мимрить Ваня собі під ніс.
− Та звідси і не чути нічого, − чухає Кицька потилицю.
−А якщо, − Богдана щось прикидає в голові, − якщо ти залізеш Вані на плечі, а Агнеса буде сидіти зверху в тебе…
− Я вам що, осел? − обурюється Ваня, − Бременський музикант?
− Ні, Ваню, − посміхається Кицька, − бременські музиканти на бандурі не грали.
− Я не полізу, − злякано округлює очі Агнеса, − я висоти боюсь… Колись мене запрошували плигати з парашутом, так я…
Кицька у цей час уважно дивиться на Ваню.
− Здається, ми й удвох впораємось! Ваня, Піднімеш мене, а я на плечі тобі стану! Та не лякайся, втримаєш! Не така вже я й важка.
Після невеликої сутички, як залазити, Ваня здається і опускається на землю. Його поза нагадує позу бігуна перед стартом. Кицька, мов заправська відьма спритно залазить йому на шию.
− Піднімай! − командує йому.
Ваня крекоче. Він допомагає собі руками, спершись ними об стіну.
− Нічого собі, не важка, − важко дихає десь під Кицькою.
− Бережи сили, не розмовляй! − Кицька трохи напружено слідкує, як Ваня здіймається на ноги.
Нарешті Ваня розпрямляється і Кицька спритно ставить йому на плечі армійські черевики, та здіймається в увесь ріст.
Її обличчя якраз на рівні вікна.
− Ого! − каже вона нахиляючись до гурту, − тут і гульня!
− Що там, що там - підплигує Агнеса.
− Тихше, цикає Кицька, − по-моєму Черкес готується сказати тост.
Бачимо велику залу, святковий стіл і поважне товариство. Тут знаходиться і Галина Михайлівна з Іриною Михайлівною.
Чолов'яга з обличчям простого пересічного українця стоїть із бокалом у руках.
− Пані, та панове! − виголошує він, − я хочу подякувати наших спонсорів, що надали нам змогу зібратися в цьому місці. Бо воно непросте. Цей парк, що знаходиться на території комплексу свого часу відносився до лісу, який простирається і зараз, за парканом, туди на схід. Свого часу про цю частину лісу точилося немало розмов. Дехто вважає що це не більш, як красива казка, легенда, а дехто схильний вірити, що це чистісінька правда.
Чоловік замислився, буцімто вирішував сам для себе, яка інформація достовірніша.
− А що за легенда, − нетерпляче подає голос Ірина Михайлівна, − тільки якщо можна, коротше, бо шампанське гріється.
Всі сміються, підтримуючи її вимогу.
Черкес, а це він, − відкашлюється.
− Ну, теє… Кажуть тут раз по раз з'являється і зникає чарівне озеро. Людям з чистими помислами воно надає наснаги та здійснює найзаповітніші бажання.
− І ви в це вірите? − пирхає Ірина Михайлівна глузливо і обводить присутніх поглядом, знову шукаючи підтримки. Вона бажає повторити свій тріумф і бути у центрі уваги.
− Хто його зна − Черкес знизує плечима, − побачимо…
− Ну що? Що ти там бачиш? - підплигують знизу нетерпляче Богдана з Агнесою. Ваня мовчить і тільки важко сопе, втримуючи неспокійну Кицьку на плечах.
− Щось там про озеро бажань триндять, − кидає до компанії Кицька.
Її слова прозвучали досить гучно. Бо Галина Михайлівна, що сидить поряд з вікном раптом обертається.
Вона мовчить і здивовано дивиться на Кицьку.
− Добрий вечір, − чемно вітається Кицька, − з дурнуватим виразом на обличчі.
− Добрий вечір, − теж чемно відповідає трохи збентежена пані Галина.
− З ким ви здоровкаєтесь? − обертається до неї пані Ірина.
Галина Михайлівна, трохи невпевнено:
− Дівчина у вікно заглянула.
− Заглянула?! Ми на другому поверсі, агов! Що вам привиділось?
Пані Галина тре лоба. Знову дивиться у вікно. Там темно. Лише колишуться верхів'я кущів.
− Мабуть і справді привиділось… Знаєте, − підхоплюється, − піду, мабуть, освіжусь! Заодно і Кицюню свого вигуляю.
По парку мляво йдуть Михайло з Банананом.
Михайло, у розпачі:
− Все, немає Мухтара! Ми вже майже коло зробили! Мабуть, у якусь дірку в паркані вислизнув і до лісу гайнув!
− Та не переживай ти так! Знайдеться твій Мухтар! Він зупиняється. У правій тримає цигарку, ліва рука човником. Він старанно набиває цигарку.
− Він же молодий, дурний ще зовсім, − бідкається між тим Михайло, − усе б на світі віддав би, лише б знайти…
Бананан запалює. Видихує димок. Він сизо пливе за дерева, прибиваючись до землі. Дим стелеться і трава з пожухлим листям, починає ходити під ним наче хвилями. Раптом вона розливається невеликим ставочком, що мерехтить під повним місяцем.
− Дивись, водойма, − Банана остовпіло дивиться на воду, − начебто раніше не бачив…
Михайло його не слухає. Він напружено прислухається.
− Чуєш? − пошепки питає, − наче щось гавкнуло…
І вже на повні груди:
− Муха, Муха, Мухтар!
Здалеку чується заливистий гавкіт.
Мухтар! − знову кричить Михайло і спотикаючись біжить на гавкіт.
Бананан задумливо кидає погляд на озеро, на цигарку і біжить за ним.
Кицька, Ваня підіймаються з землі, обтрушуються. Богдана і Агнеса допомагають їм та співчутливо охають.
− Таки не вдержав, − шипить звинувачувально Кицька.
− В мене ноги слабкі, − виправдовується Ваня, − а що то по стежці прогуркотіло?
− Це ж моя гантель!
−Ти що, з гантеллю на мене залазила? − обурюється Ваня.
− Ну да, забула в кишені… де ж вона закотилась, − Кицька нахиляється до кущів.
− Це ж додаткове навантаження! − Ваня гнівно блискає очима.
− Яке там навантаження, − відмахується Кицька, − якихось нещасних три кіло!
− ТРИ КІЛО?!!!!
− А ти що, хотів, щоб я штангу на собі перла? − здивовано питає в нього Кицька
− Навіщо вона тобі здалась? − не вгамовується Ваня.
− Як навіщо? А якби у парку хтось був, та приставати почав? Це в мене замість газового балончика…
Вона мацає руками у пошуках гантелі.
− Ти б не стояв, як Цицерон, а допомагав краще.
Агні та Богдана теж шукають гантеллю. Вони ретельно лазять вже біля ганку. Двері відчиняються і на ганок виступає Галина Михайлівна. На руках вона тримає кота.
Побачивши компанію, яка лазе рачки в усіх напрямках вона відступає на крок.
− А що це ви робите?
− Шукаємо гантеллю, − щиросердно признається Богдана.
В той же час Агнеса вигукує:
− Ми тут Муху загубили!
Галина Михайлівна притуляє руку до скроні. Кіт ліниво зиркає на шукачів.
− Муха, Муха мій знайшовся, − пестить улюбленця Михайло. Він сидить поряд з собакою на купі, під якою зачаїлась Тула.
− Ач як гарно примостився… Кубельце влаштував.
Він гоцає по купі листя.
− Пружньо так, як на італійському матраці… гоп, гоп! А хазяїн переживає…хвилюється хазяїн, а тобі барбосу і діла немає!
З темноти чуються голоси. Бананан, який трохи з нудьгою спостерігає радісну зустріч стрепенувся:
− Здається, наші йдуть! Люди! Ми тут! Сюди!
До них наближається компанія. З ними пані Галина, що наче керманич йде попереду.
− Знайшовся, знайшовся Мухтар, радісно витанцьовує Михайло.
− А він на котів не кидається? − з пересторогою у голосі завбачливо питає пані Галина. Вона міцніше притуляє кота. Кіт, на відміну від хазяйки має повністю байдужий вигляд. Мухтар його не хвилює.
− Ні, не кидається! Та я його за поводок міцно тримаю, не бійтесь.
Усі скупчуються біля Михайла, та торсають знайденого Мухтара.
− Як гарно… − задивляється пані Галина у зоряне небо, − і дерево… мацає однією рукою стовбур.
− Ми в дитинстві полюбляли лазити на дерева. Буває, лізеш, а сандалі у руці тримаєш, щоб бодай хтось не поцупив…
У віттях щось шелестить, перескакуючи з гілку на гілку і до ніг пані падає темний предмет.
− Що це? − дивується вона.
Банана нахиляється і підіймає предмет.
− Сандаля, − каже убитим голосом. Потім дивиться на недокурену цигарку і рішуче відкидає її в бік.
− Як цікаво! − дзвінко сміється пані Галина, − наче привіт з дитинства
