Розпеченого літнього дня в нашому славетному місті N відбувалось щось незрозуміле. Цього, звичайно, жоден з поважних його жителів не помічав, бо останнім часом усі просто втратили той мінімальний зв’язок з реальністю, який ще так старанно зберігався.
Провина за події, про які ми будемо розповідати далі у нашій історії, лежить на справжній чоловічій грі, в якій купка людей у спортивному одязі ганяє туди-сюди по велетенському зеленому полю, причому більшість гравців із цієї компанії намагається поцілити у ворота суперників маленьким шкіряним м’ячем для того, щоб викликати схвалення, ураган емоцій, гучний галас одних вболівальників та незадоволення, лють, метушню інших. І справа тут навіть не в тому, що гра ця є край необхідною для нормального існування пересічного чоловіка в цьому незвичайному світі ( як вода, наприклад, або чашка кави), а в тому, що цього розпеченого дня грали наші. Наші! У фіналі!! Розумієте?
А тому ще з ранку в місті відбувалось щось незрозуміле. Іншими ставали люди, вулиці, будинки, машини, зграї пташок, літак у небі. Навіть сонце – і те сяяло якось особливо, урочисто ніби.
Пізніше, близько четвертої години дня, життя міста, сповнене буденності, сталості, звичного ритму, почало руйнуватись. І якби ми з вами могли сягнути всієї глибини цього незворотного як сам час процесу ( хоча б на півтори години), ми могли б побачити різні цікаві речі.
Так, наприклад, коли Наші почали діяти, усі нормальні люди, що поважають себе і футбол, кинулись до блакитних екранів. В цю мить в місті залишились без охорони п’ятдесят три стратегічні об’єкти, точніше п’ятдесят чотири, якщо продуктовий магазин з багатообіцяючою назвою „Магазинчик” можна вважати таким об’єктом ( стратегічність визначалась за таємними матеріалами Пентагону, знайденими нами в інтернеті на сайті цієї грізної установи).
В цю мить була паралізована діяльність силових структур міста – основних підрозділів нашої потужної міліції, запальних пожежників, завзятих мчеєсників, кумедних рекетирів з Фрунзівки та „п’ятої колони” нашого міста – групи пенсіонерок, що завжди сиділи у засідці біля будинку № 27 3-го Мікрорайону.
У місті зупинились: пошарпані автобуси, маршрутні таксі, легкові та вантажні машини, міжміські електропоїзди, що тихо підбирались до вокзалу та годинник прораба Григорія Охонька.
За лічені секунди втратили боєздатність: пошта, телеграф, міськводоканал, міськрада укрзалізниця, заводи-велетні, музеї та інші установи і підприємства міста (тепер вам зрозуміло, що слід було робити у 17-му році?)
Картина вийшла така безутішна, що не варто й говорити про менш важливі речі - ну, такі як: два десятка підгорілих каструль, декілька забутих батьками дітей у дитячих садках, декілька залишених без продовження освідчень у коханні на „все життя”, біля десятка призупинених сімейних сварок за участю чоловіків-дружин, дідів-прадідів, онуків, далеких родичів, сусідів та просто незнайомих людей. Також залишились напризволяще недочитаними різноманітні книжки, серед яких були твори - Акуніна та Сорокіна, Дена Брауна та Лук’яненка, а також книга скарг і пропозицій п’ятдесят четвертого стратегічного об’єкта, яку так жадав отримати у свої загрубілі та розбиті руки прораб Григорій Охонько, аж поки із лабіринтів його підсвідомості не вийшла одна важлива думка, яка змусила його щосили ляснути себе по голові рукою, на якій цвьохкав годинник, і заволати на весь стратегічний об’єкт: „Футбол!! Наші ж грають у фіналі!!!”
Цього дня постраждав навіть віртуальний світ (ну кому, кому в цю важливу мить потрібні усілякі мейли, собаки, рамблери, форуми та перехід на наступний рівень комп’ютерної гри?)
Незрозумілі, непередбачувані події...
Так от, поки відбувались усі оці дурниці, в небі над містом одиноко і якось неочіковано з’явився невпізнаний летючий об’єкт, що нагадував чи то велику тарілку, чи то цигарку, чи щось інше. Об’єкт швидко наближався до землі і, відповідно, швидко збільшувався в розмірах, нарешті, він обережно опустився на центральній площі міста...
Через деякий час у „тарілці” відкинувся важкий люк і на світ земний з’явилась кошлата зелена голова з великими жовтими очима та довгим носом –хоботом. Голова подивилась навкруги, потім зникла, ще через секунду на землю спустилось незвичайне створіння, породження далекої планети ... В руках ( лапах) воно тримало величезного іржавого автомата.
Очі його погрозливо блимали і натякали на готовність незнайомця до особливих дій по відношенню до оточуючого середовища.
Слідом за першим воякою з космічного корабля, як насіння зі стиглого огірка, посипались зелені хлопці.
Дуже скоро перед „тарілкою” грізно скупчились озброєні до своїх кривих зубів інопланетні гості. В усі боки із цієї зеленої маси стирчало якесь залізяччя, шматки одягу, уламки важкої артилерії, антена міжпланетної рації та зелений прапор...
Ця незграбна маса дійсно являла собою дивну картину, особливо для такого повітового містечка як наше. Деякі із хлопців ховали свої обличчя (?) за темними окулярами, хтось гучно плямкав жувальною гумкою, проте усі були взуті у важкі чоботи галактичного завойовника.
Якби ви були більш компетентні у питанні класифікації гуманоїдних рас, то одразу б упізнали в цих вояках, налаштованих на серйозні справи, могутніх мешканців планети Гайда-Гайда, а точніше - Бойову Групу Зоряного Десанту на чолі із славнозвісним Командором Агар-гаром. Він тепер дивився на своїх зелених хлопців і радів, що саме з ними він пройшов довгий бойовий шлях...
Нарешті, Командор потужно гаркнув:
- Вояки!!! Ми з вами прилетіли на цю планету, щоб тут навести порядок!! І я запитую у вас тільки одне – ви готові до виконання свого священного обов’язку?
- Готові! – невпевнено пролунала чиясь відповідь. Схоже бравого вояки Чога-чоги.
- Не чую!!!
- Готові!!!
- Не чую!!!!! – ще потужніше заволав Командор Агар-гар.
- Готові!! Готові!!! Готові!!!
- То – о –о ді-і –і вперед!!!!
І хлопці рушили за своїм лідером.
Раптом Командор зупинився і зелена маса застигла на місці.
- Стійте! Чогось не вистачає...
- Може... ворога? – невпевнено припустив бравий Чога-Чога.
- Точно!!!
Дійсно – з ким було воювати? Ані тобі жодної армії, чи маленької дивізії, чи важкої артилерії, нічого...
Повз прибульців сновигали стурбовані люди, жителі міста, з числа тих, хто ще не встиг потрапити на початок гри століття, в якій приймали участь Наші.
Спантеличені гості з небес мовчки кліпали великими жовтими очима.
Раптом біля зелених хлопців зупинилась млявенька бабця, деякий час дивилась на них, ніби вивчаючи і, нарешті, промовила:
- Хлопці! Ви, що, на „Евробачення”? Запізнились ви!!
І кинула так зневажливо:
- Діт-во-ра!!
Агар-гар заціплено дивився як стара почимчикувала далі.
Командор був збентежений. Це була 38 планета, яку вони повинні були завоювати. Жодна з тих планет, які підлягати захопленню раніше, не змогла відстояти своє право на незалежність. Тепер же він не знав, які слова сказати своїм хлопцям, цим бравим воякам, що вже третє століття боролись із міжгалактичним тероризмом, хлопцям, які так мріяли про демократичну галактичну імперію...
З іншого боку, він повинен показати, що ситуація під контролем, інакше, який же він Командор?
Тому Агар-гар хутко розвернувся, блимнув очима і заволав;
- Солдати!!! Приготуватися до атаки!!!
- Командоре...- почувся голос із натовпу.
- Що?? – грізно гримнув Агар-гар.
Із зеленої маси вилізла голова Чога-Чога.
- Якось того... нестандартно.
Поряд із ним з’явилась голова Нура-Нура.
- Може того... в розвідку?
Командор Агар-гар замислився. Через сім хвилин в результаті складних розумових операцій він дійшов певного висновку і схвально промовив:
- Добре. Ви і підете.
З бойового завдання хлопці не повернулись. Довелось надіслати по черзі їм на допомогу Гагу – гагу, Лолу-лолу та капрала О’кейла.
Жоден з них не повернувся. Це була справжня катастрофа!!!
Командор був у розпачі. По-перше, хлопці ж були які!! Де таких іще можна знайти?
По-друге, доведеться йти самому.
Командор насунув на кістлявого лоба порцелянового шолома, всіма кінцівками ухопився за автомат і хоробро рушив уперед...
Знайшлись його підлеглі досить легко, по властивому їм гучному галасу.
Вони знаходились у компанії з місцевими жителями в одному із тих генделиків, яких у нашому місті N як зірок на небі. Що-що, а в генделику Командору сподобалось. Він ковзнув поглядом навкруги і сказав сам собі: „А нічого, майже як дома!”
Спочатку, він було ледве не розніс усе тут на молекули своїм автоматом, а потім , нічого, сподобалось. Уся чесна компанія дивилась телевізора, що був приліплений високо під стелею в самому куточку підвального приміщення. Дивилась, як купа чоловіків, у спортивному одязі ганяла по велетенському зеленому полю, більшість з них намагались поцілити у ворота суперників маленьким шкіряним м’ячем, для того, щоб викликати ураган позитивних емоцій у одних вболівальників, та негативних – в інших.
Сьогодні грали Наші. Це було не менш фантастично ніж поява у місті небесних хлопців заспокійливого зеленого кольору.
Сьогодні грали Наші. Сьогодні грав Шевченко...
Командор одразу зрозумів усю важливість даного факту. Тому він закинув автомата собі за спину, гепнувся просто на підлогу поряд зі своїми хлопцями, але одразу мало не злетів у повітря і разом з усіма присутніми заволав не своїм голосом : „Гооооооооол!”
Це Шевченко обминув захисника команди суперників, щосили влупив по м’ячу і поцілив по воротах (так-так, не по супернику, а по воротах, точніше, у ворота) і цим самим викликав просто ураган емоцій!!! Це була перемога!!! Вибухнула міна швидкої дії з епіцентром у маленькому кафе міста N, вибухова хвиля з позитивних емоцій пройшла по всій країні, вийшла за її кордони, поширилась на всі континенти, злетіла в небо, дійшла до космічного простору, сягнула далеких зірок і там, десь далеко спричинила зародження нової зірки...
А що відбувалось у кафе! Один лише Командор розчулено мовчав і згадував як в дитинстві ганяв квадратного м’яча . „ Ні. Треба додому!”
Після такої нищівної перемоги місто почало жити своїм звичним життям.
Стратегічні об’єкти знову пильно охоронялись (навіть п’ятдесят четвертий). Запрацювали підрозділи силових структур. Пошарпані автобуси, маршрутні таксі, легкові та вантажні машини, міжміські електропоїзди, що стояли поблизу вокзалу та годинник прораба Григорія Охонька ( він на радостях ляснув своєю головою по годиннику) знову почали свій рух ..
Знову стали боєздатними всі установи та підприємства міста. Дітей забрали із дитячих садочків батьки. Освідчення в коханні та сімейні сварки продовжились. Були надовго відкладені недочитані твори видатних письменників сучасності (хто їх буде читати після такого!!!), повернута книга скарг.
В усьому цьому був винен футбол. Як і в тому, що була зупинена галактична експансія Бойової Групи Зоряного Десанту на чолі із славнозвісним Командором Агар-гаром. В усьому винна перемога. Бо перемога – це завжди краса. А краса, як відомо, може врятувати світ...
