О так, я здивувався, коли відчинив двері і побачив на порозі Анну. За виразом її обличчя здогадався: щось трапилося. Щось лихе і неочікуване. Мене ошелешило, що вона прийшла до мене – абсолютно чужої їй людині в такому стані: ми бачилися два рази перед тим і не так багато знали одне про одного. Анна стояла на порозі, дивилася кудись крізь мене, а її тендітні плечі тремтіли.
-Можна я зайду? – розліпила вона губи.
-Звичайно, можна, Анно, - я зачинив двері, коли вона зайшла, і намагаючись, не накинутися одразу з питаннями, провів у вітальню. Вона забилася в крісло, наче маленька тваринка у нірку, і її далі трусило – наче від холоду чи переляку. Я хотів спитати, що сталося, але і надалі не наважувався.
-Ви змерзли? – сонце пекло просто нестерпно, навіть через гардини - тому питання вийшло дещо недоречним. Торкнувся її рук – вони були, як лід. Не говорячи більше ні слова, видобув із бару почату пляшку «Старого Кахеті» і налив їй у склянку. Вона ледь чутно подякувала і випила коньяк майже залпом.
-Анно, що сталося, я можу спитати? – спитав я її впівголоса, присівши навпочіпки біля її крісла. – У вас такий вигляд, ніби хтось помер.
-А ви не помилились… - ледь чутно промовила вона, не підводячи погляду. – Це я… я сьогодні померла.
-Облиште, що ви кажете? – вихопилося в мене. – Ви тут – така вродлива, молода і…бажана. Чи можна бути живішою, ніж ви?
-Бажаною, кажете… - в її пустих очах раптом запалав інтерес. Але мені зовсім не подобався їх вираз. Раптом вона рвучко обернулася до мене і простягнула склянку:
-Налийте ще, Влодку. І випийте зі мною. – Анна посміхнулася ласо, як хижачка.
Я не розумів, що відбувається, але підкорився. Вона дивилася на мене якось дивно , і мені здалося, що в її голові зародився якийсь підступний намір.
Я поволі потягував коньяк, а склянка Анни уже давно стояла порожньою.
-Так ви кажете, що я – бажана, Влодку? – грайливо проказала вона. – Бажана – для вас?
Чорт забирай, до чого вона хилить? І що за неочікувана зміна образу – від бездомної кішки до хижої звабниці?
-Ви граєтеся зі мною, Анно? Знущаєтесь?
-Зовсім ні. Я задала вам питання, відповідайте, - владно настоювала вона.
Пасмо волосся впало їй на обличчя, і мені хотілося власноруч прибрати його. Адже це диво: вона тут, на відстані простягнутої руки, ця надзвичайна жінка, яка вкрала мій дорогоцінний спокій. Її груди здіймалися в такт диханню, а зелене плаття підкреслювало колір очей, що горіли небезпечним вогнем. Я рвучко підхопився з місця і підступив до неї впритул.
-Так, ви для мене бажана. Більше, ніж усі інші жінки, – власний голос здався мені чужим, хрипким і неприродним. Анна стрепенулася – і, здається, трохи злякалася, але тільки на якусь коротку мить, аж тоді схопила мене за руки і потягнула на себе…Отак, напевне, падають у прірву.
Пробач мені, моя золота дівчинко, але хіба я міг стриматися…Аромат жасмину зовсім закрутив мені голову, а від дотику її рук по спині пробіглися мурашки. Вимогливо, її вуста сягнули моїх, і ми закрутилися, наче на якійсь шаленій каруселі. Руки-ноги наші сплелися, і вже на килимі, я стягнув із неї легку сукню, і вона допомогла мені звільнитися від одягу, вигинаючись ніби ящірка.
-Ти справді хочеш цього, Анно? – примусив я себе спинитися, хоча відповідь насправді не була мені потрібна. Вона лише затулила мені рота маленькою долонею і притислася ще ближче.
-Люби мене, просто люби мене зараз… - і я уже без вагань пірнув у гаряче безумство її тіла.
Анна кохалася зі мною пристрасно і дико, ніби для неї не існувало жодних пересторог і правил. Ніби час і простір розчинилися в ніщо, і наші тіла вилетіли у відкритий космос. Я намагався бути обережним, але вона пришвидшувала темп і встромляла свої коротко підстрижені нігтики мені у плечі, наче у безпам’ятстві.
Згодом вона заснула на софі, і я завбачливо прикрив її вогке тіло м’яким пледом. У кімнаті стояв мускусний запах плотської любові, якийсь зовсім новий - не такий, яким він мені видавався раніше. До сьогодні.
Навшпиньки я пробрався у сусідню кімнату і приніс із собою фотокамеру: на сплячу Анну навдивовижу вдало падало світло. Імовірно потривожена легким клацанням затвору, вона перевернулася на інший бік, поклавши голову на руку. Волосся розметалося по подушці, очі залишалися заплющеними, а дихання - рівним, отож я не стримався і зробив ще кілька знімків. Потім присів на канапу біля її ніг і задрімав, щасливий, як дурень. Наче й не спливло майже півстоліття з його перемогами та втратами і цілим рядом жінок, які тінями промайнули перед моїми очима, не залишивши ані найменшого сліду в серці.
Проте, після сп’яніння наступає час для похмілля.
Я не чув, як вона прокинулася і вийшла з кімнати, але мене розбудили підозрілі звуки з ванної кімнати. Так наче поранене звіря билося об клітку, при цьому видаючи чи то стогін, чи то вереск, чи то плач. Анна гамселила руками та ногами об стіни і ридала, ніби від нелюдського болю, ніби її різали живцем…Що за чортівня? Я намагався відчинити двері, але вона замкнулася зсередини, і мені залишалося лише стукати і благати впустити мене.
-Залиште мене, залиште мене саму… - кричала вона. Боячись, що Анна – не приведи Бог - утне щось божевільне, я продовжував прориватися всередину. Нарешті замок піддався, і я побачив, що вона сидить біля умивальника на кахляній підлозі, в одній білизні. Червоне від сліз обличчя з розмазаною тушшю не прикрасило б жодну жінку, але Анна виглядала зворушливою та беззахисною. Я опустився навколішки, аби прогорнути її до себе – та вона відсахнулася, наче від вогню.
-Не рухайте мене, не торкайтеся…Де мій одяг?
Спантеличений, я приніс їй сукню, і вона поспіхом одяглася. Умила обличчя і, коли вийшла до мене, виглядала вже більш упевненою.
-Володимире, я прошу вибачення за свою поведінку. – нарешті сказала вона спокійно і виважено. – Я була не в собі.
-Як це розуміти? – Неначе то не вона була тою палкою жінкою, що віддавалася мені кілька годин тому на цьому ж килимі, на якому зараз стоїть. Наче сновидіння, яке шугнуло в мене перед очима – і тепер я, прикро вражений, прокинувся і намагаюся його повернути.
-Не питай нічого, - попросила вона з таким надривом у голосі, що мені й справді перехотілося наполягати. – І ще раз прошу – пробач.
Рипнули двері, і її маленькі ніжки вже затупотіли вниз по сходах. Мені залишалося лише тамувати потрясіння від того, що сталося, залишками коньяку.
...У кав’ярні, де увечері я запланував зустріч із черговим замовником, я наштовхнувся на Марту. Вона сиділа за столиком разом із худорлявою дівицею із яскраво-червоним волоссям, чий погляд із під довгої, до брів гривки, ковзнув по мені без цікавості.
Злата манірно простягнула мені руку з довгими блискучими нігтями і поблажливо видушила усмішку. Ще б пак, а чим її має зацікавити невибагливо зодягнений пан із сивиною на скронях?
-До речі, Злата – офіційна наречена Данила. – змовницьким тоном промовила Марта, нахиляючись ближче до мене. – Правда, нашому таланту пощастило зі свекрухою?
Вона засміялася, закашлявшись від цигаркового диму, а її донька задоволено продемонструвала мені каблучку з чималим діамантом.
Я не міг оговтатися від почутого. А як же Анна? Віддана супутниця, дармовий і талановитий агент і рекламіст. Анна, що немов каріатида, тримала на плечах увесь світ цього самозакоханого дурня? Моя Анна…
Анна
Осінь заповзає у місто, як зміюка, як погана звістка, як підла подруга…Сльотава і пронизлива, бродить вулицями Львова без парасолі, плаче в унісон із дощем. Ця львівська осінь грає на найпотаємніших струнах душі, торкається болючих спогадів і вивільняє глибоко заховані помисли. Три мої попередні осені були зовсім іншими, отож я з солодкавою гіркотою на губах обіймаю цю руду хвойду за талію - і з готовністю віддаю себе їй на поталу…
Напевне, якби не хвороба батька, то я б не скоро повернулася у це місто, що так боляче пройшлося по мені своїми чобітьми три роки тому. На щастя, у норвезькій родині, де я працювала раніше, місце гувернантки виявилося вакантним. Отож досить легко вирішивши ситуацію з паперами, я з легкою валізою та важким серцем відправилася світ за очі. Подалі від цієї клятої бруківки, богеми та провінційності, від зрадника Данила та власної шаленості…
Ох, як дивно розворушувати спогади, які вже встигли припасти пилом.
Той день, той триклятий день, коли я застала Данка з новою подругою, і сама зопалу наробила дурниць, забути важко. Опинитися у ліжку з ледве знайомим чоловіком, аби помститися за зраду – чи робила коли-небудь жінка гірше глупство? До того ж, із чоловіком, якого цінувала та поважала – і який відповідав мені взаємністю. Нас наче з’єднала невидима нитка, яку я так недбало і бездумно розірвала. Для чого? Помста не полегшила болю, а коли я гадала, що рахунок із Данком змінився на один-один, і тепер ми – рівні, і маємо шанс усе виправити… він забив вирішальний гол у мої ворота.
Коли я так хоробро зустріла Данила вдома і розповіла, що знаю про його роман, він спочатку знітився, відвівши погляд і сховавши руки у кишені.
-Звідки ти знаєш? - спитав тоном винного школяра.
-Я вас бачила. Тебе і ту руду дівку. Але ж це була тільки одна ніч? – у моєму серці ще теплилася надія, нехай його і втоптали в багнюку.
Данило довго мовчав - збирався з духом, аби рубонути по живому.
-Ми…разом уже кілька місяців. І збираємося одружитися. Я хотів сказати тобі раніше, але…- він явно не знав, яке пояснення використати. Зате я знала: “але” на носі маячила виставка, яка трималася на моїх зусиллях, запрошені журналісти, рекламна підтримка, організація…
Безвідмовна і безлика жінка. Жінка-тінь, яка завжди поряд. Тепер твоя партія зіграна - і можеш відправлятися на всі чотири сторони. Сюжет сумний і банальний, як у дешевих мелодрамах.
На розі бабуся співає протяжну сумовиту пісню, виставивши вперед сухеньку долоню. Запнута чистою, але до дір виношеною хустиною, одягнута охайно, але настільки вбого, що стискається серце. Але ж ця жінка, напевне, теж чиясь кохана дружина, матір та бабця – де ж її рідні та близькі, чому змушена вона благати милості у перехожих на вулиці? Хутко кладу в простягнуту долоню намацані в кишені дрібні гривні і одразу ж припускаюся навтьоки, подалі від слів подяки та благословення, наче від вогню. Чи ж знаємо, коли можемо опинимося на її місці – покинуті напризволяще, на вулиці, під дрібним осіннім дощем?..
Ступаю по великих калюжах, змішуючись із натовпом перехожих, сподіваюся при цьому розгубити прикрі спогади. Після тижня проведеного в чотирьох стінах, батько практично виштовхав мене надвір, наскільки дозволяв це йому зігнутий радикулітом поперек - дарма, що погода стояла надто кепська. Сперечатися з батьком завше було марною справою, отже я навіть не намагалася - а лише озброїлася старою парасолею, яка радше створювала романтичний імідж, аніж захищала від дощу. Звертаю на Вірменську: там пахне свіжозвареною кавою по-турецьки, але кав’ярні надто заповнені, як на будній день – чергова навала туристів.
Отож я бреду далі, аж до галереї в кінці вулиці. Сильно ризикую освіжити в пам’яті події трирічної давності, але ж скільки можна жити спогадами? Постать Данка зблякла в моїх думках після кількох амурних пригод, нехай і з нетривалих. Кажуть, його одруження так і не відбулося, адже наречений напередодні весілля зник у невідомому напрямку. Подруги казали, що він займається реставраційними роботами в Чехії. Та я вже давно не прагну впізнати Данила в кожному білявому чоловікові в юрбі. Я навіть позабула його риси, звук його голосу, дотик рук. Значно частіше згадую іншого, який, на жаль, став лише епізодом минулого...
У приміщенні галереї надто людно чути сміх, голосну балачку, клацання камер. Невже у мене зараз з’явиться відчуття дежа вю? Обтрушую парасолю в кутку, пробираюся через ряди гостей, щільніше загорнувшись у чорно-білий шалик, наче він у змозі захистити від примар минулого. Мене обмацують дивними поглядами – напевно, я тут непрохана гостя. Зненацька застигаю посеред зали, шокована: з фотопортретів на стінах на мене поглядає таке знайоме обличчя. Дуже знайоме – адже щодня бачу його у дзеркалі…
І ось на фотографіях десятки мене – у різних образах, з такими різними емоціями, але це усе – я. Неймовірне відчуття, наче усе відбувається уві сні. Коли трохи приходжу до тями, пригадую цю червону атласну сукню, пустотливі перемовляння підчас зйомки…і шаленство просто на килимі посеред кімнати. Хвильку, а звідки оці чорно-білі фото? Обличчя майже повністю прикриває хвиля розкуйовдженого волосся, руки – розкидані в обидва боки – жінка спить. На іншому – коц збився, повністю оголена спина: чуттєво, але не надто відверто…Коли він устиг зробити ці фотографії?
Хтось торкає за плече, і я із несподіванки ледве не падаю з ніг. Влодко тримає на руках маленького хлопчика – обидва посміхаються мені. Дитина так подібна на нього, що всередині мене щось обривається, і наче падає вниз. Увесь мій захват та щойно народжена надія. А хіба наробивши стільки помилок, ти гідна хеппі-енду?
До нас підходить невеличкого зросту усміхнена чорнява жінка з такими ж карими очима, як у Влодка – хіба неправду кажуть, що чоловік та дружина в ідеальних парах завжди між собою схожі?
- Оце так несподіванка… – тихо каже Влодко, пильно дивлячись на мене, нездатну вимовити ні слова. – Ярино, це Анна. – звертається він до чорнявки, яка приязно простягає мені руку. Її погляд блищить непідробною цікавістю. Я ледве чутно відповідаю на привітання, тисну її тонку долоню з бажанням швидше провалитися під землю.
-Анно, це моя сестра Ярина і її малий Михась, – додає Влодко, передаючи дитину…сестрі. До них приєднується невисокий чоловічок із поголеною головою та в круглих окулярах, з вигляду - іноземець. Виявляється, Яринин супутник життя і Михасів тато. Я нервово сміюся сама із себе, усі приписують мої веселощі несподіваній приємній зустрічі, а Влодкові очі не відпускають мене ні на мить.
За вікном бруківку січе дощ, і люди вище підіймають коміри плащів, ховаючись під грибки парасоль. А, може, вони ховаються самі від себе, і дощ - це лише виправдання?
