…що живе в лісі голос сокири…
Михайло Коцюбинський
«Тіні забутих предків»
Хтось невидимий цілісінький день вештався лісом. Бродив, здавалося би, не маючи якоїсь особливої мети то в один, то в інший бік поміж засніженими ялинами та соснами. Толочив і вергав ногами глибокий сніг, грузнучи в ньому по коліна, чіпляв головою низьке лапате віття дерев, а те у відповідь уражено шелестіло й обсипало його снігом згори. Ходив довго, можливо годину чи й більше, а потім, зненацька, зупинявся. Сухе порипування стихало, і в німій тиші ясного зимового дня хтось довго і важко одсапувався, а після цього, втамувавши зморене дихання, глухо хекав, і понад засніженим лісом злітала суха луна від ударів сокири. Чути було, як лезо поступово вгризалося в дерево, аж доки те, видавши жалісне й жахливе передсмертне рипіння, не падало, глухо гупнувши стовбуром об землю, ламаючи сусідам гілки й струшуючи з них сніг, котрий потім ще довго – довго білою напівпрозорою імлою продовжував висіти в повітрі. За мить тихе скрадливе рипіння поновлювалося, але вже ближче.
Безкрайнє засніжене поле аж ясніло та виблискувало під сонцем, яке, мов на оглядинах, поважно і майже нерухомо висіло в сизо – блакитній паморозі неба. З одного боку поле було обмежене льодом замерзлої взимку й пересихаючої влітку річки, а з іншого вростало молодими чагарниками, ялинками та сосонками у вкритий сніговою ковдрою ліс. Розділене було на клаптики, де парканами, де натягнутими мотузками, а де й просто неприбраними восени чорними стовбурами соняхів, які хазяїни ділянок саджали краєм городів, утворюючи тим самим паркани. Майже кожен із клаптиків мав на собі якогось прихистку: чи хатинку, чи шматок залізничного вагону, чи й просто курінь.
Максим сидів у власній хатинці й читав, низько нахилившись над книжкою і підсунувшись якнайближче до вогню, що, весело заковтуючи дрова, гоготів у грубці. Електрику до городів ще не провели, і піч давала водночас і світло й тепло, хоча останнього все ж було недостатньо, бо Максим, як не тулився, все одно ловив дрижаки. Зима цього року заходилася не на жарт. Снігами і хуртовинами, відлигами та несподіваними морозами природа не стомлювалася доводити, що ми є діти природи, і, коли вона схоче, матимемо від неї на горіхи.
Хатинка стояла майже коло лісу. Це був досить визначний тип прихистку, що мав поважну назву голубник. Колись у ній дійсно жили голуби, а потім хазяйка вийшла на пенсію і припинила їх розводити. Максим купив в неї голубника, добре вичистив його від слідів голуб’ячої присутності, пофарбував у синій колір, з далекоглядними намірами встановив усередині невеличку грубку зроблену зі старої виварки і перевіз усю цю споруду на город. Тільки піч і зігрівала тепер хатинку отакими довгими зимовими вечорами, коли сутеніло досить таки рано й доводилося у темряві, вже не маючи змоги нічого робити, кілька годин чекати, а тоді ще майже три кілометри брести засніженим лісом до станції, звідки відправлявся потяг у місто.
Цього дня, не зважаючи на снігопад, який почався ще зранку і почав вщухати десь аж після обіду, Максим, усе таки, вирішив поїхати на город, маючи на меті прогулятися, забрати залишки городини, а також провідати хатинку та подивитися чи все там гаразд. Із настанням зими по городах нерідко блукали ласі до дармової поживи жителі сусіднього села, які висаджували двері хаток, тож, не зважаючи на те, що увесь городній інвентар та інші корисні речі Максим із дружиною закопали в землю ще восени, він все одно укріпив додатково двері, повісив новий міцніший замок і позабивав залізом невеликі віконця по обидва боки дверей.
Коли Максим зійшов з потяга цюкання сокири ще не було. Не було його й коли він крізь завіяний снігопадом ліс ішов до городу. З’явилося воно зненацька, коли він відмикав двері, і звідси Максим зробив висновок, що той, хто рубав ліс, прибув, можливо, тим самим потягом, що й він. Рипіння кроків і цюкання сокири не стихало впродовж цілого дня й почало навіть трохи набридати. За деревами не видко було хто там ходить, проте звук поступово гучнішав. Удари сокири, що долинали спочатку здалеку, майже од станції поступово наближалися ближче й ближче, здавалося б, безсистемно рухаючись лісом і з настанням сутінок все більше набуваючи загрозливого характеру.
Час було вирушати. За дверима хатинки на всі боки простягалася темрява, і лише сніг тьмяно виблискував відбиваючи світло місяця й зір, що висіли у темному без жодної хмарки небі. Максим ретельно закидав снігом вогонь у грубці, закутався в кожуха, замкнув хату, а потім закинув напівпорожнього лантуха на плече і вирушив через ліс. Ішов спокійно й неквапом лісовою стежкою, вкритою снігом, якого за цілий день намело майже по коліна так, що навіть саму стежку доводилося вираховувати лише по пам’яті та за особливостями розташування дерев. Сокира спочатку глухо гупала десь ліворуч, а потім, зваливши ще одне дерево, замовкла. Чомусь стихло й рипіння з того боку, і Максим чув лише власні кроки. Проходив повз ялини та сосни, і вони з укритими снігом кронами здавалися йому величезними сніжними чудовиськами, сплячими, проте такими, котрі щомиті могли прокинутися. Ішов і йшов між деревами, аж доки не натрапив на дещо дивовижне.
Людські сліди виходили ліворуч із гущавини лісу, перетинали йому стежку і знову, кривуляючи поміж деревами зникали у темряві лісу. Химерним було те, що перетинаючи стежку сліди чиїхось ніг зненацька перетворювалися на заячий слід. Складалося враження, що лісом до стежки йшла людина, потім через стежку перескочив заєць, який після цього знову перетворився на людину. Від здивування Максим зупинився й опустив лантух із плеча у сніг. Мурахи поповзли по його спині, і він не зрозумів, чи від холоду, чи через слабке, зародкове відчуття страху.
Зненацька десь майже поряд із правого боку, хтось глухо хекнув і заходився рубати дерево. Звук від ударів надходив зблизька, проте суцільна темрява не дозволяла побачити, хто ж там є. Максим злякано крикнув: «Агов!», і йому відповіла лиш луна відбитого від дерев власного голосу. «Хто там?!» знову голосно спитав він у темряву, і, несподівано, гупання припинилося. Потім десь неподалік у темряві невидимий хтось тихо хихонув і знову продовжив рубати.
От тоді Максим злякався. Він похапцем закинув лантуха на плече і вже прискореним кроком рушив до станції. Десь позаду нього з жахливим передсмертним рипінням впало на землю дерево, і ТОЙ, хто був там пішов за ним. За спиною Максима скрадливо рипів сніг і чулося важке дихання. Коли Максим зупинявся одхекатися, бо ж серце калаталося, немов язик у великодньому дзвоні, то зупинявся і ТОЙ. Коли Максим прискорював крок, ТОЙ не відставав. Ішов то ліворуч, то праворуч, десь позаду непомітно переходячи стежку, повільно брів за Максимом по глибокім снігу, а потім несподівано зупинявся, і чути було глухі й загрозливі удари сокири та рипіння падаючих дерев.
Зненацька спереду долинуло гудіння потяга, котрий, напевне, якраз під’їжджав до станції, і Максим побіг. Біг налякано і жаско, важко дихаючи і сам не розуміючи чому біжить, від кого чи від чого тікає. Біг навмання поміж деревами, низько нахиливши голову назустріч віттю, грузнучи в снігу і геть забувши про стежку, бо ж та робила, як він пам’ятав, невеликий гак через ліс, а щоби встигнути на потяга, треба було бігти навпростець. Знову слалися під ноги сліди людини й зайця, що змінювали одне одного у довільних комбінаціях, немов знущаючись над Максимом і промовляючи до нього: «Я тут… Поряд… Але ти мене не бачиш…». Проте Максим, хоч і не бачив, проте чув, бо ТОЙ теж біг за ним десь позаду, і Максим уже не зупинявся й не одсапувався. Біг з усієї сили, маючи в голові лише кілька думок, що панічно літали наляканим мозком; одну: «хоч би встигнути», одчайну думку, бо ж не міг чи боявся й уявити собі, що станеться, з ним, якщо він не встигне на цей потяг, і другу: ”який нечистий там ходить”, а мерехтливі зорі з висоти незворушно стежили, як людина з лантухом за плечима тікала лісом до станції, і таки встигла вскочити у потяг, а коли той уже рушив, з лісу за ним на мить витяглася тінь величезної сокири й одразу ж сховалася назад у темряву.
Вагон був геть порожнім і зовсім неосвітленим. Мабуть тому, що останній, та й сам потяг ішов дуже вже запізно. Зазвичай на сьому потязі люду завжди було мало, тому що приходив він у місто вночі, коли ні автобуси, ні тролейбуси вже не ходили, а нікому ж не хотілось добиратися додому на таксі. Хоча старих вагонів із подертими сидіннями і побитими світильниками у дизельних потягах уже не чіпляли, а намагалися ставити відремонтовані, ремонтували їх, вочевидь, погано. Тож і у цьому вагоні електромережа підводила, і світильники, з кожним похитуванням вагона з боку набік, блимали слабким мрячним світлом то засвічуючись, то гаснучи знову.
Максим не тямлячи себе ускочив до вагона, швидко пройшов досередини, опустив лантух на підлогу й сів праворуч, подалі від обох вхідних дверей та вікон. Потяг рушив від станції і став потихеньку розганятися. Максим трішки заспокоїв дихання і, не зважаючи на переляк, із якоюсь хворобливою цікавістю підсунувся ближче до вікна і став, потихеньку одсапуючись, вдивлятися углиб лісу, який пролітав повз вагони. Ліс за вікном був непорушним. Серце у нього потроху заспокоювалося, дихання сповільнювалося, колеса ритмічно перестукувалися на стиках рейок, світильники у вагоні блимали, і Максим, уже дещо заспокоєний, вже не так пильно визирав у вікно. У вагоні було добре натоплено, тож його стомленого денною працею на свіжому повітрі й вечірньою біганиною почало потроху хилити на сон. Очі злипалися, заплющувалися самі собою, проте Максим, як міг намагався із цим боротися і з натугою ледве втримував очі розплющеними.
Щось там рухалося за вікном. Якась тінь, чи це йому тільки здавалося. Вона спочатку бігла узліссям між деревами, то ховаючись за стовбурами, то вискакуючи на світлі проміжки, наближалася до вагону, а потім віддалялася. Потяг продовжував набирати швидкість, стукав колесами, намагався одірватися од неї, проте тінь не здавалася й бігла анітрохи не відстаючи поряд. Зненацька ліс закінчився, тінь вилетіла з темряви на поле, і в мертвотно – блідому світлі місяця сформувалася у величезного зайця-біляка, який високо підкидаючи задні лапи і пригнувши вуха до спини поспішав за потягом. Щось було дивним у тому зайцеві, проте Максим, якого тихе похитування потягу, вже майже приспало ніяк не міг примусити втомлений безліччю хвилювань мозок усе це проаналізувати. А заєць продовжував бігти поряд з вагоном зовсім не грузнучи, немов би летів над снігом, не торкаючи його лапами, з легкістю вихоплювався на пагорби і спускався в улоговини, зовсім не відстаючи від потяга й усе ближче й ближче наближаючись до задніх дверей останнього вагону.
«Що ж йому треба?» - було останньою думкою Максима перед остаточним падінням у сон, та за мить до того, що й стало, вочевидь, уже початком сновидіння, заєць, який уже майже порівнявся із задніми дверима, зненацька поглянув на Максима, здивувавши того зеленавим світлом своїх очей, що світилися в темряві, а тоді стрибнув просто крізь зачинені двері. За мить до вагону увійшла висока темна постать у чорному балахоні з головою вкритою каптуром і сіла одразу ж біля дверей.
Як це й буває у сновидіннях один сон зненацька перейшов у другий.
Другий сон був рвучким, ламався на частини без будь-якої послідовності, слався нерівними клаптями, ледве складаючись докупи.
А снилася Максимові темна ніч і згарище. Величезне безкрайнє випалене поле, чорне од попелу, посеред якого стояла величезна сокира, що сягала до неба, і в тонких, якихось карикатурних, мов на дитячому малюнку, руках тримала ще одну таку ж саму сокиру, але меншу.
І йшли до неї з-за обрію з усіх боків люди, і як би не хотіли, а наближалися і чим ближче підходили, тим ставали старішими.
І величезна сокира, немов косою, безперестанку крутила меншою кругом себе.
І тьмяно блискало лезо.
І злітали з найближчих людей голови, і котилися долі попелом забризкуючи інших кров’ю.
І за мить перетворилася величезна сокира на Смерть, що стояла у чорному корзні з білим черепом, вкритим каптуром, хижо вишкіряючи з-під нього білі ікла зубів і жаско світячи зеленавим світлом із порожніх очниць.
І вимахувала Смерть сокирою довкола себе, а безголові тіла, падали з рипінням і тріском, повільно й рівно, немов підтяті дерева, глухо гупаючи об випалену землю й здіймаючи хмарки попелу.
Од того гупання Максим і прокинувся, а потім широко розплющив очі й побачив над собою у мерехтливій напівтемряві вагону двоє порожніх зеленавих очниць, що світилися в темряві і зеленавий відблиск на лезі занесеної над ним сокири.
