Сьогодні вона приходила до мене.
Я ще спав, коли о дев’ятій ранку задзеленчав телефон. Ледве розтулив повіки і сягнув рукою по слухавку.
-Ало…
-Володимире, то Анна телефонує. – Не можу второпати, хто це. І чому так рано дзвонить: всі, хто мене знає, не наважуються турбувати аж до полудня.
-Пробачте, яка Анна?
-Ну Ви ж запрошували на зйомку. Отож і дзвоню, щоб домовитися, коли починати.
Милий Боже, так то ж та сама Анна…Темноволоса гурія з виставки. По спині поповзли мурашки, і серце закалатало. А я вже й не сподівався, що вона погодиться на цю авантюру, так нахабно мною запропоновану у перший же вечір знайомства. І що її білявий маестро відпустить свою музу до іншого.
-Анна! Вибачте, тільки-прокинувся і не зорієнтувався хто це. Звісно, я вас пам’ятаю.
-Доброго ранку, - я явно побачив, що на тому кінці дроту вона посміхнулася. – То коли мені прийти?
-Сьогодні, - мені дуже кортіло знову її побачити, торкнутися тонкої долоні, як тоді, коли нас познайомила роздратована Марта. – Коли вам буде зручно, приходьте, і ми про все домовимося. – Я продиктував адресу.
Вона відказала, що прийде за годину. Я не повірив вухам і тільки тоді збагнув, який гармидер у мене у помешканні. Залишалося не так багато часу, отож довелося прикласти чимало зусиль, щоб хутко позбирати розкиданий одяг та мотлох із дивану, крісел, та підлоги у залі. Брудний посуд, на щастя, можна було просто запхати в посудомийку. Я навіть спромігся озброїтися пилососом і так-сяк пройтися з ним по периметру квартири. Що б сказала хатня робітниця, яка двічі на тиждень прибирала в мене, якби застала заспаного старого дядька зі скуйовдженим волоссям та в піжамних штанах при такій місії? Не повірила б очам.
Я почувався наче хлопчисько, коли у двері задзвонили. Анна стояла на порозі з великою сумкою через плече: волосся зібране у хвіст, джинси і біла сорочка – ну справжня студентка. Вона хотіла роззутися в передпокої, але я заборонив. Від чаю-кави відмовилася, на що я подумки перехрестився, бо не уявляв себе у ролі гостинного господаря.
Розглядав її ближче і не міг наглядітися. Очі Анни виявилися ще більшими, аніж мені здалося тоді, і вона їх вдало підкреслювала. Родимка в лівому кутку вуст надавала її усмішці якоїсь непотрібної іронічності, і я не стримався, щоб не зауважити про це вголос. Вона розгубилася, і не знала, чи посміхатися їй чи ні.
-Прошу Вас, Анно, просто розслабте м’язи обличчя, і спробуйте легенько, зовсім легенько посміхнутись.
Вона підкорилася. Я зрозумів, що працювати з нею буде саме задоволення, хоча уже від самої її присутності у мене всередині ставало тепло. У сумці вона захопила з собою деякі речі для різних образів – на свій скромний розсуд, як додала. Вийшла перевдягнутися у ванну та повернулася зовсім невпізнанною: коротеньке сіре платтячко у стилі шістдесятих років, непрозорі чорні колготи, і затушовані темним очі. Дуже нагадувала Бріджит Бардо, якби та була шатенкою. Я дозволив собі трохи розтріпати її зачіску, хоча руки мої і тремтіли.
Вона посміхалася, і я дуже тішився, що мої дотики не викликали в неї неприємні відчуття.
І дійсно, небагато моделей я зустрічав із такою природною пластичністю рухів – найчастіше то були танцівниці, але Анна на моє запитання лише головою похитала. Коли ми зробили паузу, вона сама сказала, що динамічна фотозйомка куди краща за кількагодинне застигання в одній позі для живопису. У неї був навдивовижу музичний голос, і мені потайки хотілося, щоб вона не змовкала, тому спитав про те, чим займається і чого прагне в житті.
-Наразі конкретно нічим, - відповіла Анна. – Допомагаю Данилу з його кар’єрою, організовую заходи, готую матеріали…Йому дуже потрібна підтримка.
-Йому пощастило з такою жінкою, як Ви, - кажу зовсім щиро, від серця. – Мусить Вас на руках носити.
Вона знову сміється, але вже трохи сумовито, та нічого не відповідає. Мені чомусь хочеться пригорнути її до себе, глибше вдихнути запах тонких жасминових парфумів, які легким шлейфом тягнуться за нею. Будьмо відверті: я просто старий бовдур, поряд із її засмаглим білявим принцом.
Другий її образ: відверта вишнева сукня та довгі рукавички в тон, штучні перли та довга цигарка в мундштуку. Вуста Анна підмальовує тут же, при мені, не без легкої грайливості. Спостерігаю, як вона блискавично перетворюється із розгубленої маленької дівчинки на фатальну жінку-тигрицю. Я прошу її прилягти на диван, і вона перекидає ноги у лакованих черевичках через бильце, а розпущене волосся майже торкається підлоги. Розріз на спідниці повзе вгору, так що видно мереживо її панчохи. У мене пересихає в роті, і я поспішно ретируюся до кухні по склянку води.
Просто нечувано – протягом стількох років фотографувати стількох жінок, у тому числі й оголених, і так дуріти від краю її панчохи. Тільки б вона не помітила мого напівбожевільного стану і не втекла геть, з моєї оселі та мого життя. Обіцяю собі, що надалі триматиму себе в руках.
-А чому Ви саме мене запросили для зйомки? – питається вона раптово, коли я повертаюся до кімнати. Зізнаюся, вона застала мене зненацька з таким прямим запитанням.
-Ви - красива жінка, Анно. І не просто красива – а особлива.
О, вона почервоніла - я бачу це навіть під густою пудрою. Невже їй нечасто говорять компліменти? Я повертаюся до фотокамери, вона намагається надати байдужості обличчю, як того вимагає новий образ. Анна перевертається на живіт і прогинає спину, чеберяючи ногами у повітрі, сукня підступно відкриває верхню частину грудей... Дивиться у камеру наче прямісінько мені в очі, наче намагається прочитати думки. Не варто, Анно, не варто розчаровуватися, золота моя, - я лише чоловік, доволі примітивна істота.
Потім ми попрощалися, при цьому я отримав можливість знову потримати тонку долоню в своїй руці. Вона повеселішала, сказала, що отримала надзвичайну приємність від роботи, і повернувшись до свого буденного образу, залишила мене на самоті і з ще гарячими відчуттями та картинами перед очима. Я зазирнув у ванну, де вона перевдягалася: на умивальнику лежало кілька ватних пластинок зі стертим гримом. Отакий твій мені, Анно, прощальний дарунок. Вата пахла жасмином, і цей запах, здається, переслідував мене усюди.
Анна
Я ніколи не вважала себе красивою. Привабливою - можливо, але особливої вроди у дзеркалі не помічала. Ні Данко, ні попередні коханці ніколи на казали мені: «Ти така гарна…» Художники, які малювали мене з натури в часи роботи в Академії, ніколи не коментували моєї зовнішності. А особливою? Нічого такого немає в мене: ні гостроти інтелекту, ані особливих талантів, ні потужної родини за плечима. Живе та й живе собі Анна – вуличний горобчик, втішається, що поряд кохана людина, яка має улюблену справу і досягає в ній чималого успіху.
Повернувшись додому із зйомки у Володимира, я заходилася займатися своїми буденними справами: прибрала вдома, з’їздила в магазин за харчами, і здзвонилася з Данилом, який пропадав у майстерні. Мені дуже кортіло поділитися враженнями про сьогоднішню зйомку, я чомусь відчувала себе окриленою, повною енергії та натхнення. Проте, Данко не спитав про те, як усе пройшло, імовірно, забув про мої плани на сьогодні. Його тривожили інші речі: на виставці побував власник галереї з Іспанії і вподобав собі три його картини одного циклу.
Але іспанцеві видалося, що три – замало для розкриття циклу, і він вимагав більше. Це означало, що Данкові доведеться сушити голову, аби створити хоча б два нові полотна. А я знову по кілька днів-ночей його не бачитиму.
Мої думки мимоволі перенеслися до нового знайомого – фотографа. Володимир - а сам просив називати його Влодком – нагадував мені великого чорного кота. Пересувався м’яко і пружно, немов кіт на лапах, говорив неквапно, дещо вкрадливо, як мені здалося. Дотики його рук, коли він намагався виставити ту чи іншу позу для фото, були невагомі, наче по шкірі провели пір’їнкою. Високий, чорнявий, із помітними пасмами срібла у волоссі, не виглядав старшим сорока років, а пожартував, що скоро сягне відмітки у півжиття.
Особисто я не відчувала фактичної прірви у віці при нашому спілкуванні: у жодному питанні він не хизувався життєвим досвідом і не доводив свою авторитетність. Натомість, розбавляв нашу роботу доречними жартами та приємними коментарями. Мені було дивно, що такий цікавий чоловік і досі холостякував - одначе, я знала його надто мало, аби робити такі висновки. Хтозна, який справді характер ховається під приємною маскою, і які таємниці-скелети таїть його шафа.
Від його обережних компліментів я почувалася дещо збентеженою, а питання – чого я прагну в житті, поставило в глухий кут. Ніколи не задумувалася над цим. Зі школи хотіла стати мистецтвознавцем, одначе на півдороги кинула навчання, бо видалося мені надто монотонним. Працювала гувернанткою за кордоном, вивчила на пристойному рівні кілька європейських мов, але залишитися там не схотіла - незатишно було. Бунтівна душа, казав батько, ніде їй нема спокою. А, може, саме спокою я прагну? Теплої затишної оселі та люблячого чоловіка поряд, колись, можливо, і дітей. Мати давно покинула мого тата та мене, завіявшись на заробітках, і я таємно заздрила ідилічним, на мій погляд, картинам родинного щастя, коли ходила в гості до подруг.
Однак, у Данила свої думки з цього приводу – вірніше, ніяких планів у цьому напрямку він не будує. І взагалі Данко ненавидить слово «планувати» і не робить жодного натяку на подальший розвиток наших стосунків, хоча ми і мешкали разом уже рік. Хоча без мене йому тепер не обійтися – думаю собі вдоволено. Нас тримає не лише взаємний потяг і прив’язаність, але й спільна – вірніше Данкова – справа, в якій є і моя партія. До речі, треба занотувати собі, що «Зелена канапа» просила кілька картин для показу – і з можливим продажем.
Нічку я провела на самоті, вирішила не турбувати Данка в такий складний для нього період. Ранок видався погідним, надворі було сонячно – і день обіцяв чималу порцію ендорфіну.
Мені подобається ходити пішки, нехай і львівська погода не завжди сприяє. Від нашого будинку до центру міста усього хвилин п'ятнадцять ходьби, а високих підборів я не люблю – тому іноді справляюсь і за десять. Данкова майстерня на одній із бічних вулиць старого міста – однокімнатне підвальне приміщення, пристосоване і під кількаденне перебування, на всяк випадок. Треба відвідати його, хоча б які ласощі занести для підняття бойового духу. По дорозі забігаю в улюблену «Вероніку» та купую віденських булочок – як не мені, то, може, хоч їм зрадіє.
Уже скоро треба буде переходити вулицю, аж я бачу, як у під’їзді з’являється Данкова фігура. Він у самих джинсах і шльопанцях утримує за руку довгов’язу дівчину з коротким, пофарбованим на червоний колір, волоссям…Вона сміється і виривається, а він уже настійливо хапає її в обійми та цілує…Відчуваю, що мої коліна стають ватними, руки - крижаними, а по голові наче стукнули відбійним молотком. Очі не вірять тому, що відбувається.
Руда нарешті вивільняється із чіпких (о так, я це пам’ятаю…) Данкових рук і погойдуючись на підборах іде геть, помахавши йому рукою. Він на кілька митей залишається в дверях під’їзду, опершись об одвірок спиною, і мрійливо дивиться їй услід. Я мимоволі хапаюся за груди – таке враження, що туди встромили великий ніж і повертають поволі за годинниковою стрілкою…Ах як пече!..Господи, що ж це таке? Не тямлячи, що роблю, повертаюся, і наче сомнамбула, іду в протилежному напрямку.
У вухах гуде, і я нічого не чую і ледве розбираю, куди іду. Куди мені йти? Що робити? Як жити далі? Шок змінюється болем, біль – злістю, а далі – порожнеча…Такий закон речей, Аню. Тобі швидко знайшли заміну, дурненька пересічна дівчинко.
Ноги ішли у невідомому напрямку, а в голові творилося казна-що. Здавалося, серце моє репнуло, наче впущений на землю кавун, і тепер світило рожевою м’якоттю усім на посміховисько. Дивіться, люди, і топчіть, бо воно вже нікому не потрібне - мені теж ні. Мене трусило, наче у пропасниці, і хотілося кудись заховатися подалі, від усіх. Уже не пам’ятаю, як я опинилася на Пекарській, як задзвонила у ніби знайомі двері…
