Готельним коридором розгублено йде Михайло. По обидві сторони із-за зачинених дверей чується сміх і п'яний галас. Раптово двері одного з номерів відчиняються, мало не стукаючи Михайла, що проходить поряд. З них вибігає Ваня.
− Пробачте, − вибачається Ваня, − я вас не забив?
− Ні, − Михайло рукою з повідком тре носа. Вигляд у нього сумний.
З номера приглушено чується:
«Бє-є-лая стрєкоза любві!»
Знову видно веселу кампанію. Потім велике розчинене вікно. Пісня з номеру ллється на волю і летить у відчинені вікна протилежного корпусу.
У номері дві пані. Галина Михайлівна та Ірина Михайлівна.
Ірина Михайлівна у вечірній сукні з великим декольте сидить і старанно пиляє нігті. Вона невисока, пухкенька. На чорнявій голові за допомогою шиньйону хитається вавілонською баштою пишна зачіска.
Галина Михайлівна, на відміну від сусідки, висока статна дама з повільними рухами. Вона біля дзеркала підмальовує губи.
«Бєлая стрєкоза в путі» − доноситься знадвору.
− Галино Михайлівно, ви вже зібрались? − не витримує Ірина Михайлівна, − бо я вже скоро собі до пальців допиляю! Усі ж чекають!
− Все-все, я практично готова! − Галина Михайлівна кілька разів плямкає своєму відображенню, спостерігаючи щоб помада рівномірно лягла на губи.
− А там волають… − Ірина Михайлівна несхвально дивиться у бік вікна.
Белая стрекоза любви,
Стрекоза в пути,
Белая стрекоза любви,
Стрекоза лети! − Чується все гучніше.
− Молодьож, − Галина Михайлівна плямкає в останній раз, − начебто все… ось, ще гляну як тут кицюня…
− Навіщо ви кицьку з собою притаск … привезли! Тепер буде з нею мороки!
Ірина Михайлівна виглядає трохи роздратованою. Вона кидає пилочку у косметичку і йде до вікна.
− Я вікно зачиняю!
− Зачиняйте, зачиняйте!
Галина Михайлівна зігнулась біля кошика у кутку. Там спить велика пухнаста кішка. Галина Михайлівна любовно гладить її.
− Мені ж ні на кого її залишити, гарнюню… і клопоту з нею ніякого, вона в мене вихована дівчинка.
Ірина Михайлівна грюкає вікнами. Башта на голові від сильного поруху здригається і тепер нагадує пізанську. Пісня стихає.
Темний парк. Велика вівчарка лежить поряд з купою листя. Здається вона заснула. Але сторожко підняті вуха видають, що вона насторожі.
Людина, котра на дереві, щосили тягне шию і роздивляється, що там унизу. Видно, що це хлопець. Заспокоєний тишею, він обережно починає спуск.
Собака не очікувано плигає вгору і хапає його за черевик.
− Ой! − скрикує хлопець і знову швиденько підіймається на дерево.
Собака сідає зверху на купу і задравши голову нетерпляче гавкає. Той, чи та, хто ховається у листі невдоволено вовтузиться. Нахиливши голову собака гарчить. Їй не подобається хитавиця.
− Кате, віджени її, вона мене тут придавить − чується придушений голос десь з середини купи.
− Не можу, вона на мене плигає!
У голосі Ката проковзують істеричні нотки.
Собака важко гепається усім тілом на листя. Хитавиця припиняється.
Напівтемний готельний номер.
На ліжках,навпроти один одного сидять Михайло та Іван. У руках вони тримають металеві стаканчики. Михайло робить ковточок.
− Тут, Ваню, чую, щось наче свиснуло. Муха вуха нашорошив, гавкнув і побіг.
Ваня співчутливо хитає головою.
− Собака − це ж такий друг! − зітхає, − От шкода!
− Шукав, шукав − все марно! Парк величезний, темно…
− А давай ще пошукаємо, − підскакує рішуче Іван.
− Удвох? Марна праця…
− Чого ж удвох, чого удвох, − запально починає Іван, − зараз усією компанією, гуртом… Там, за два номера, усі наші сидять. Хіба ж не допоможуть? Допоможуть.
Голос у нього впевнений і рішучий.
− Ваню! − У Михайла перехоплює горло, − ти справжній друг! Давай, на доріжку ще по крапельці шнапсу тяпнемо і вперед!
− Вперед! − повторює Ваня.
− Треба гарно зачинити двері, бо ще не приведи Господь вкрадуть бандуру.
Ваня на два оберти прокручує ключ у замку і торсає за ручку, перевіряючи, чи замкнено.
− Начебто зачинив, пішли.
Вони йдуть до дівочого номеру. Двері відчинені, до них долинають жваві голоси і вибухи сміху.
− А ми знаєш, як у дитинстві гадали, − щось азартно каже Киця і раптом бачить у дверях Ваню.
− Нарешті! − вигукує вона йому, − Явлєніє Вані народу! Тебе тільки за смертю посилати! А де бандура?
− Знайомтесь, − Ваня виштовхує наперед Михайла, Це Миша, він загубив Муху.
− Муху? − весело підхоплює Бананан, то ми з ним поділемось! У нас тут і мухи і комарі, на вибір.
− Ми тут і самі добряче під мухою, − трохи непевно ворушить язиком Богдана.
Агнеса виблискуючи очима пильно дивиться на Михайла. Він їй подобається.
− Навіщо вам муха? − розтягуючи слова питає у нього, − краще сідайте отутечки біля мене.
− Муха − це німець, − пояснює Михайло, − Я тільки з повідка його спустив, а він − як гайне у кущі.
− А чого це ви, Михайле, німця на повідку тримали? − строго запитує Кицюня, − Це що, якесь новітнє садо-мазо?
− Та ні, − приходить на допомогу Михайлові Ваня, − німець − це собака!
−Нехарашо так про німців казати, − Богдана не дочула і тепер несхвально дивиться то на Михайла, то на Ваню. − Я, розумію, війна, фашисти. Гітлер…гик!…ккапут, так це ж у минулому! Надо всім жити дружньо.
− Миша, яка загубила муху… З цього може получитися дуже печальна балада…
Чиясь лахмата голова підіймається з ліжка і знову падає на подушку.
− Це хто? − ревниво питає Ваня.
− Не звертай уваги, − каже Кицька, − це Жахливий цукор.
− А можна цілий цикл написати, − доноситься з ліжка, − миша під мухою, миша над мухою.
Ліжко мілко трясеться. Михайло стискує кулаки.
− Він п'яний у дупель, - пояснює Киця.
Кулаки розжимаються.
