Я прокинулася десь о десятій. Тобто я радо б поспала ще кілька годин, бо сон для дівчат корисний, але сусід зверху почав робити ремонт. Точніше почав він його вже давно, а все ніяк не міг закінчити, час від часу радуючи жителів прикордонних квартир музикою працюючого перфоратора. От і зараз щось жваво довбав щось над моєю спальнею, виводив цілі трелі з завиваннями та стукотом. Сумбур замість музики, композитор довбізма, я подумки навіть вилаялася.
Спроба сховати голову під подушку виявила свою низьку ефективність. Тоді я зателефонувала сусіду, але він категорично відкинув мою вимогу дати поспати, аргументуючи тим, що вдень усе можна, обмеження по шуму є тільки в нічний час, а те, що я чомусь вночі не спала, а бозна чим займалася, так йому пофіг. «Бозна чим займалася» - це я так пом’якшила, бо формулювання сусідом моїх дій було куди більш однозначне і нецензурне. Судячи з інтонацій, це була його наболіла тема, вночі йому займатися було ні з ким, то оце і дратувався, бідолаха.
Хотіла послати його куди подалі, але стрималася, бо чим я тоді буду відрізнятися від цього задроча? Ні, спокій і тільки спокій. Прийняла душ, заварила каву. Була ідея притягти матрац у кухню (тут перфоратор чувся значно слабше) та лягти попід столом. Але сусід міг у будь-який час перейти на новий фронт робіт, а залежати від нього я зовсім не хотіла. То допила каву і зателефонувала Діду. Той сказав, що буде на роботі за годину. Те що треба. Я поїхала в магазин. Купила там по списку усього, що треба для очистки авгієвих конюшень нашого офісу (я вже подумки називала його «нашим», швидко ж ти прижилася Божено) і поїхала на вулицю Малокам’янську.
Дід вже стояв на сходах і курив. Побачивши мене з двома торбами, не поспішив допомогти. Чоловікі у нас в Оклункові всі такі ж чемні. То тягну сама.
- Це ти що, вже за прийом на роботу виставлятися вирішила? – задоволено каже Дід і з цікавістю заглядає у торби. Сищик хрінов, на пакетах же написана назва магазину побутової хімії! – Тю! – аж кривиться Дід, коли роздивляється в торбах мочалки та миючі засобі замість горілки та ковбаси. - Ти в доньки-матері вирішила пограти? Мама мила раму?
- Срач ваш вирішила прибрати, щоб не сидіти, як у хліву.
Захожу всередину, розставляю все, починаю прибиратися. Дивуюся, що це Дід так довго курить на вулиці. Виходжу покликати допомогти пересунути шафу, а його немає. Втік! Почув, чим пахне! Ну, бля, агент ментального захисту! Роблю, що можу сама. Десь за годину приходить Карлсон з котиком у клітці. Здивовано оглядає офіс.
- А ти що? – не дуже то змістовно запитує.
- Допоможи меблі пересунути.
- Що?
- Став свого кота і допоможи. – наказую йому. Кіт чогось починає біснуватися у клітці. – Що це з ним?
- Та кажу ж, він не виносить дівчат у спортивних костюмах. – стинає плечима Карлсон.
- Ну нехай потерпить. – аж трохи дратуюся я на вибагливість істоти, подумки називаю котика «жупа з вухами». - Давай, допоможи.
- Слухай, у мене тут зустріч одна, по роботі і… - починає мекати Карлсон.
Я дивлюся на нього. Дивлюся строго.
- Поки не допоможеш, нікуди не підеш.
- Та не в тому справа. Просто дійсно треба йти на зустріч…
Він каже, а я становлюся у нього на шляху. Руки в боки, рішучий погляд. Карлсон зупиняється.
- Пересунемо меблі і підеш.
- О, он як раз Рома прийшов. – цей сучий син дивиться мені за спину такими чесними очима, наче там дійсно хтось є. Я обертаюся подивитися, а це чмо шмигає біля мене і біжить до виходу. – Вибач, але дійсно треба зустрітися!
Він збігає сходами і регоче, задоволений своєю хитрістю. Але він забув, що сміється той, хто сміється останнім. І цього разу останнім сміялася я. Бо вискочила з відром брудної води і вилила на нього. Ой криків було! Рятуй душу. Це диво навіть битися полізло! Ось що значить мент, ніяких моральних обмежень.
- Тільки спробуй, я тебе потім соляною кислотою обіллю. – не кричу, а шиплю і дивлюся так, як умію. У мене був приятель, поет, так той казав, що я можу дивитися, як відьма. Інколи це допомагає.
- Ну нафіга! Це ж нова сорочка! – відступає Карлсон і дивиться з такою образою, наче мале дитя, в якого цукерку забрали. Моє ти хороше!
- Я тебе по-людськи просила.
- Та мені дійсно треба було назустріч! – аж кричить.
- А мені дійсно треба було допомогти перетягнути меблі.
- Бля!
Він гепає кулаками по стінках, біситься. До мене підходить кіт і треться об мої ноги. Потім наче аж підморгує мені. Ну і кіт! Ніколи не бачила, щоб коти моргали одним оком.
- Заспокоївся? Тепер допоможи. – кажу я за кілька хвилин і дивлюся, що у Карлсона непогана фігура. Широкі плечі, сильні руки. Скинути б сальце на боках та розібратися з черевцем і був би приємний для ока самчик.
- Та пішла ти!
Карлсон ще деякий час біситься, але врешті-решт таки допомагає. Тільки увесь час ниє.
- Навіщо оце було затівати?
- Я не хочу сидіти у свинарнику.
- Не хочеш – не сиди! Тебе сюди ніхто не звав!
- Давай ще ось цю шафу. – наказую я, бо не хочу пускатися у пусті балачки. Карлсон щось бухтить, але допомагає. Відсуваємо шафу, за ній сірі шпалери з павутиння і пилу. Страшно дивитися. Потроху обмітаю це диво віником.
- Слухай, а тут двері! – кажу Карлсону, який узявся прасувати свою сорочку.
- Як двері?
- Та двері. – я уже віником обмела усе і дійсно ж двері.
- Точно двері. – каже Карлсон він уже поруч. Бачить мій погляд і підбирає черевце, напружує руки, грає біцепсами. Потім піднімає вище штани, щоб не так було видно сальце на боках. Ох і самчик, сміюся я. – А що за ними? – питає він. Питає якимось переляканим голосом і дивиться на мене з якоюсь дурнуватою надією.
- Слухай, я тут другий день працюю, то не знаю, що за ними. А ви що, ніколи меблі не пересували?
- Ні, ми як орендували приміщення, залишили все на місцях.
- Ну подивимося зараз. – я намагаюся відкрити двері.
- Стій! Не треба! – зупиняє мене Карлсон, аж відтягує від дверей.
- Що таке? – дивуюся я і вириваюся з його рук.
- Та навіть не уявляєш, якими небезпечними можуть бути двері! – кричить Карлсон.
Я не уявляю? Та ні, уявляю. Якось одного мого знайомого арештували. У нього з товаришем була мережа автосалонів, а потім товариш вирішив, що Болівар не витримає двох. Замовив компаньйона прокурорським. Мого знайомого арештували, почали допитувати. Били. Він довго тримався, аж поки його яйця не засунули у двері і не притиснули. Віддав усе, вийшов голий та босий. Навіть не відразу вийшов, ще півтори роки відсидів. За цей час компаньйон встиг загинути і весь бізнес перейшов до брата прокурора, який вів справу. Про цю дивну метаморфозу багато балакали, але нічого довести не могли. Ну то вже таке, але про небезпечність дверей я знаю дуже добре.
- У нас товариш так зник. – каже Карлсон.
- Зник?
- Ми по одній справі працювали. З дверима. Він зайшов, двері зачинилися і все, ми його більше не бачили. Олександр Сергійович. Він у нас найрозумніший був. Голова! – Карлсон сумно зітхає.
- Не зрозуміла? Зайшов за двері і все?
- І все. Зник. Не бачили більше ніде і ніколи. – киває головою Карлсон. - З дверима треба бути обережними. Дуже-дуже.
Я дивлюся на нього і відчуваю, що він дійсно злякався. Чоловіки починають погано пахнути, коли бояться. Не в тому сенсі, що «з переляку всрався». Боягузство дійсно тхне. Сильно і неприємно. Ось той мій знайомий, якого зламали дверима, коли він вийшов на волю, він почав пахнути переляком. До того він дуже добре пахнув, я любила нюхати його шкіру. А то від нього почало тхнути. Не допомагав ані душ, ані парфуми. Я розуміла, що він не винний, але я не можу жаліти чоловіка. Можу жаліти подругу, старого чи дитину, але якщо я жалію чоловіка, то не маю до нього почуттів, як жінка. І від того хлопця я пішла.
Дзеленчить телефон.
- Божено, візьми, будь-ласка. – каже Карлсон. Показую йому свої руки у гумових рукавичках. – Нічого страшного! Візьми слухавку! Ти приносиш нам клієнтів!
- Не жени біса! Піди поговори сам.
- Боженочко, ми два тижні сиділи без замовлень, а ти прийшла і клієнт пішов! Мила, візьми слухавку!
Ну добре. Я зняла рукавички і пішла до телефону.
- Слухав вас.
- Це агентство той… - абонент на іншому кінці дроту мабуть шукав очима текст об’яви. Нарешті знайшов. – ментального захисту.
- Так.
- Зараз приймаєте?
- Так, а ви з якого питання?
- Не телефонна розмова. Я зараз під’їду.
- Чекаємо на вас.
Карлсон дивиться на мене.
- Клієнт?
- Клієнт. Тільки не сказав по якій справі.
- Не важливо! Так, давай поставимо шафу на місце, щоб прикрити ці двері.
Ми поставили шафу, я пішла перевдягатися, а Карлсон почав телефонувати Діду. За кілька хвилин той прибіг, мабуть чекав десь у сусідньому дворі, хитрюга.
- От Боженочко, яка ти прямо врожайна! Клієнти ледь не косяками пішли!
- З неробами не балакаю. – кажу я йому.
- Боженочко, я все ж таки твій керівник. – каже Дід. – Якось побільше поваги треба.
- Та вона на мене відро помиїв вилила! На нову сорочку! – скаржиться Карлсон.
І всі ми чуємо, як до офісу під’їздить машина. Карлсон кидається до вікна.
- Нічого собі! Позашляховик «Мерседес»!
- Жирний клієнт! – потирає руки Дід. – Боженочко, зустрічай.
Чую кроки сходами, йду до дверей, відчиняю. На порозі стоїть чоловік років під п’ятдесят, товстуватий, з вусами та сивиною, а ще грізним поглядом, який анітрохи не пом’якшується навіть зустрівши мене. Це дивно. Я зазвичай дію на чоловіків більш ефективно.
- Ви це тут агентство? – питає чоловік грубим голосом.
- Так, проходьте. – лагідно посміхаюся я йому. А він кривиться. Козел, чим же він невдоволений? - Романе Вікторовиче, Станиславе Валерійовичу, це до вас. Сідайте. – пропоную гостю найбіліший стілець.
Гість всідається і невдоволено оглядається, стілець під ним рипить. Хоч би не зламався під цією тушею. Хоча це далеко не рекорд. Одна моя подруга зустрічалася з коханчиком, який важив сто п’ятдесят сім кілограмів. При тому, що вона важила сорок вісім. Секс між ними був можливий лише в єдиному варіанті. Дядя вкладався на спину, Анжела двома руками відсовувала його жирові хвилі і намагалася зробити мінет. За це дядя оплачував її навчання у виші та оренду квартири. Огидна праця. Але бувають і гірші. Моя подруга дитинства працює реалі затором фруктів у Москві. Торгує десь на вулиці і каже, що не може відійти. То справляє потребу у памперс і потім у тому ходить. Ото я вам скажу професія.
- Ви знаєте, хто я. – нарешті каже гість десь після хвилини мовчазного споглядання. Дід починає кивати голову, наче знає, але я ж бачу розгубленість в його очах. Дід мовчить. – Я - Сидорченко. – каже гість і киває голову, наче сказав якийсь пароль. Так, здається, щось чула. Це керівник найбільшої в Оклункові будівельної компанії.
- Слухаємо вас. – каже Дід, вміло витримуючи пропорції поваги і зацікавленості.
- Мені треба почистити будинок. – каже Сидорченко і дивиться Діду в очі.
- Почистити? – дивується Дід. – Ми Агентство ментального захисту!
- Я знаю, чого і прийшов. Там якась херня. А в мене завтра приймальна комісія.
- Що значить херня? – питає Карлсон. Він смішний у чорному плащі і короні. Як є блазень.
Сидорченко повертається і підозріло дивиться на мене. Я удаю, наче вивчаю якісь документи на столі.
- Можете говорити, наші співробітники бережуть чужі тайни. – заспокоює Дід та Сидорченко все одно невдоволено киває головою.
- Ладно. Значить я побудував будинок. На паях з СБУ. Вони пробили ділянку, а я їм віддаю десять відсотків квартир. Завтра прийде від них приймальна комісія, а в будинку якась херня.
- Що саме не так?
- Ну, бля… - Сидорченко крутить голову. Мабуть, слова підбирає. – Якась херня.
- Якісь ознаки у цієї херні є? – наполягає на деталізації Дід.
- Є. Голоси там, виє щось, лопотить, дверима хлопає, на шпалери хлюпає. У мене там сторож був, так у зашморг поліз. Добре, що зашморг з китайського ремінця зробив і він порвався. То живий залишився. А так би ото спробуй продати квартири у будинку, в якому хтось повісився! – Сидоченко аж сичить зі злості, коли уявляє можливі збитки. - І головне, сука, що хитре! Так зайдеш - нічого. Тихо все. А тільки приходять люди квартири подивитися, то починається. А завтра з СБУ прийдуть. Поважні люди! Мені проблеми не потрібні, мені, щоб усе тихо пройшло! Щоб подивилися, підписали акти і все! Розумієте?
І Дід і Карлсон кивають. Краєм ока помічаю, що кіт, який усівся на стілець і дивиться на Сидорченка, теж киває головою. І Сидорченко це помічає, здивовано дивиться на тварину.
- Якого хріна він киває?
- Просто дуже гостинний. – Дід посміхається і показує мені очима, щоб я прибрала котика. Беру його на руки, котик пручається, а потім лізе мордою мені під блузку, між груди. Ще й лапами впирається. Якийсь збуджений котик.
- То що, почистите будинок?
- Так. – лізе поперед батька в пекло Карлсон.
- Але спочатку треба подивитися на місці. Здається, важка задача. – показує тверезість Дід.
- Та я, блять, знаю, що важка! Сука! Я охоронну фірму найняв, вони пройшли увесь будинок, усе обшукали, на ніч залишили десять озброєних людей, щоб ніхто не заліз! Все тихо було! А вранці прийшли покупці за квартирами и тут почалося! Що люди повтікали і тепер чутки місто ходять! Що все, прокляли Сидорченка, тепер я наче труп! Пішов вчора брати кредит, а мені не дають! Завжди давала, а зараз кажуть, що чули погане! Ото і СБУ завжди просто папери підписувало, а то подивитися вирішило! Якого біса? Хтось мене підставити хоче! Суки якісь! Але хуй їм! Мені треба, щоб завтра все тихо було. Бо тим есбеушникам тільки дай зачіпку! Не злізуть потім, доки всю кров не вип’ють! То зробите?
- Давайте поїдемо, подивимося. – каже Дід. – Справа серйозна, не хочемо бути голослівними.
- Ну поїхали.
- Станіславе Валерійовичу, візьміть обладнання. – каже Дід. Карлсон біжить в камору, повертається з великою валізою. Такою старовинною, фанерною, з кутами, оббитими металом. Фірма.
- Божено, ми поїхали.
Їдуть. Я ставлю чайник, щоб випити кави. Потім регочу. Бо це ж якась маячня. У будинку щось стогне, СБУ, міський олігарх з повадками бабуїна, поїхали чистити новозбудований будинок. Цирк на дроті. Кому розкажи, так засміють же люди! Хай Бог милує.
Попила кави і узялася чистити далі. Тільки моя чистка простіша від тої, що хлопці роблять. Нічого не кричить, збожеволіти не можливо, хіба від кількості пилу, павутиння та засохлого мишачого гівна, яке тут було усюди. Цікаво, що за організація хлопцям тут передувала? Теж якісь феноменальні засланці. Вимагатиму премії за свій гераклів подвиг.
Поки хлопці повернулися, я встигла прибрати тільки третину офісу. Вони зайшли і всілися. Мовчки. Дивляться у підлогу.
- Що трапилося? – питаю в них.
- Цей дурень погодився. – каже Дід.
- Так п’ять тисяч! – не дуже переконливо каже Карлсон.
- А як не вдасться? Він же нас опустить нижче плінтусу! – переходить на вереск Дід.
- Нам за оренду треба платити! А ще кредит! – опонує Карлсон.
- Ідіот! В гробу тепер будеш кредит віддавати!
- Закінчуйте лаятися. – устряю у цю плодючу дискусію я. – Розкажіть, що трапилося.
А трапилося те, що в будинку хлопці знайшли якісь сплески енергії, які свідчили про перебування у будинку створінь більш тонкого плану, аніж люди.
- Що за ще за план такий? – уточнюю я.
- Ну, розумієш, зараз вже навіть наука визнає, що є деякі речі, які ми ще не можемо фіксувати та вивчати, але можемо відчувати. Є так зване інформаційне поле, є архетипи, а є створіння тонких планів, нематеріальні. – каже Дід невеселим голосом.
- Не гони! – встряє Карлсон. – Вони теж матеріальні, просто їх матеріальність більш витончена за нашу! Олександр Сергійович так казав.
- Ну хай буде так. – Дід такий сумний, що погоджується з будь-чим.
- Так а в чому проблема? Попросіть їх з будинку та й і все. – пропоную я хлопцям найпростіший вихід.
- Проблема в тому, що ми не спеціалізуємося на таких завданнях. – каже Дід.
- Та слухай, яка проблема! Якісь там медузи літають! Ми їх легко кокнемо та й усе! – Карлсон намагається буди оптимістом.
- Ти що знаєш, як їх кокати! – вибухає Дід.
- Знайдемо! Зараз подивимося у мережі і все! – Карлсон налаштований на позитивний результат.
- Боюся, що якби це можна було знайти в мережі, Сидорченко так би і зробив. – сумніваюся я.
- Ну, по-перше, Сидорченко бізнесюк старої школи, він в комп’ютерах нічого не розуміє. – каже Карлсон і якось переможно на мене дивиться. – По-друге, дивитися треба не в мережі, а в двамережі.
- Де? – не розумію я.
- Стасе, помовчи. – втручається Дід. І Карлсон замовкає. На обличчі у нього гордість. Шпигуні довбані, як малі діти.
- Знову будете в таємниці гратися? – трохи дратуюся я.
- Просто, менше знаєш – краще спиш. – проявляє турботу Дід.
- Я і так сплю добре. Якщо дають, а не будять серед ночі. То це за двамережа?
Хлопці передивляються між собою, вагаються.
- Слухайте, якого хера! Якщо ви мені не довіряєте, то навіщо узяли на роботу? Аби ми віримо один одному, або ну його к дідьку! – гніваюся я. Трохи награно. Я бережу свої нервові клітини, хоч і кажуть, що вони зовсім не так швидко знищуються, як вважається.
- Ладно, розкажи їй. – дозволяє Дід.
- Розумієш, двамережа, це така собі мережа поза основним інтернетом. – починає лопотіти Карлсон. Помітно, що він ледь стримувався, щоб усе мені не розповісти. - Вона функціонує так само, але там зібрана інформація, яка не призначається для широкого вжитку.
- І як попасти у ту двамережу?
- Є спеціальні ходи. Наприклад ось є у Вікіпедії стаття про острів Гернсі.
- Який?
- Та неважливо якій! Якась малопопулярна стаття, на яку рідко хтось заходе. В ній є кілька посилань, по одному з яких можна попасти у двамережу. Далі треба увести пароль і брати інформацію, яка потрібна.
- І там багато інформації?
- Надзвичайно багато. І дуже таємної.
- Ну тоді давай, заходь. Вам треба дізнатися, що робити, інакше той Сидорченко вам голови повідриває.
- Та це ще хто кому! – бодриться Карлсон.
- Він вам, шукай давай.
- Добре. – Карлсон сідає за комп’ютер. Він чомусь не вмикається. – Що таке?
Виявляється, що я, коли прибиралася, висмикнула кабель живлення. Карлсон знову починає бухтіти про свою сорочку. Щоб не слухати його йду у інший кут офісу прибиратися далі. Не хочу розтягувати це задоволення на кілька днів. Хлопці сидять біля комп’ютера, туплять у монітор.
- Здається, оце воно. – нарешті каже Карлсон.
- Якби провести аналіз, щоб вже точно. – зітхає Дід.
- Аналіз роблять не менше тижня.
- Та ото ж.
Сидять далі.
- Давай ось цей розчин зробимо. – пропонує Карлсон.
- І де ми візьмемо витяжку зі слини відьми? – саркастично питає Дід.
- А, ну так. – Карлсон киває головою, мовляв не подумав.
- Якщо потрібна слина відьми, то я можу влаштувати. – кажу я і прискаю миючим засобом на вікно.
- Тобто? – дивуються хлопці майже хором.
- У нас в паралельній групі вчилася дівчина. У неї бабця була відьмою. Здається, бабця жива досі. Сподіваюся, що плюнути зможе.
Хлопці дивляться один на одного, потім на мене.
- Ти що, віриш у відьом? – питає трохи приголомшено Карлсон. От чоловіки! Вірити у пробивачі чи мозковий захист або у істот тонкого плану - можна, це останній крок науки, а ось у відьм, так це бабські забобони!
- Не дуже вірю. Але чула таке. Її бабцю ледь не спалили в селі, бо вважали, що через неї корови дохнуть. Так родичі вимушені були до міста забрати.
Хлопці знову замислюються. Ну так, у рішеннях вони геть не швидкі. Дотираю вже вікно, коли вирішують.
- Поїхали до твоєї відьми.
- Поїхали. – знову перевдягаюся, сідаємо у дідову шкарабанку. Цього раз я на передньому сидінні, щоб показувати дорогу, а Карлсон на задньому. З котом. Бо той, коли побачив, що ми уходимо, почав страшенно нявкати.
- Він не любить залишатися сам. – пояснив Карлсон і погладив котика.
- Ви що, того? – питаю я і присвистую, дивуючись такій ласці.
- Що? – не розуміє Карлсон.
- Того, того! – регоче Дід.
- Що? – Карлсон вже відчуває, що з нього сміються, але не розуміє чому саме.
- Та ладно. – кажу. – Забудь про це.
Карлсон щось невдоволено бубонить про моє почуття гумору. Ну це він дарма, почуття гумору в мене непогане. Принаймні ніколи його не бракувало.
Коли приїхали до будинку бабці моєї знайомої, то хлопці попросили сходити за слиною мене.
- Та ні. Я ж красуня, а що як у тої відьми чорне око? Вона гляне на мене і врочить. Йдіть ви, вам втрачати нічого.
- Ні, ви, як жінки зрозумієте одна одну краще. – змієм-спокусником балакає Дід.
- До того ж ти знала її онуку. Боженочко, йди ти. – вмовляє Карлсон.
Оце не люблю, коли мене починають називати Боженочкой. Це перша ознака, що хочуть обдурити. Як казав один мій знайомий, стережися, коли співрозмовник починає тиснути на патріотизм. Це перша ознака, що тебе дурять.
- Так, хлопчики! Я розумію, що вам, героям невидимого фронту страшно йти до відьми, яка може посадити вас у клітку, а потім з’їсти чи перетворити на поросят, але це ж ваш бізнес…
- А вона може перетворити нас на поросят? – лякається Карлсон.
- Ага, особливо тебе.
- А чого мене? – ображається він і втягує живіт. Кіт задоволено киває головою.
- Як найкрасивішого. Так ось, це ваш бізнес. Ви підписалися очистити будинок, то ви і займайтеся. Я і так зробила багато. А щоб вам було не так страшно, то уявляйте, що зробить вам Сидорченко, якщо ви не зможете забезпечити спокій приймальної комісії з СБУ. А тепер вперед, малеча.
Вони дивляться на мене, як Ленін на буржуазію. Виходить спочатку Дід, за ним Карлсон. Тицяє мені в руки клітку з котиком. Той тільки радий.
- Давайте, давайте, хлопчики, не бійтеся. – підбадьорюю їх. Вони йдуть до хвіртки. Чорної, як і весь паркан. Він виглядає досить сумно, не вистачає тільки паль з відсіченими головами позаду. Для повноти картини «Відьм’яче кубло». – Ну чого стали, заходьте! – кричу колегам. Ось же обережні які!
Карлсон береться за ручку хвіртки і тут же різко прибирає руку, бо хвіртка починає гучно скрипіти, наче її не відчиняли останні років десять.
- Хлопчики, що, узяти налигач і нагнати вас? – питаю. Вони нарешті заходять за паркан. Я вмикаю радіо у машині. Потім вимикаю, бо воно налаштовано на шансон, а перемикач не працює. Про самотню вовчицю слухати якось не хочеться. Починаю читати газету, яку знайшла в бардачку. Котик проситься на руки.
- Я тебе візьму, тільки не смій мене лизькати! Зрозумів? – ця зараза киває своєю круглою головою і блищить оченятами, наче лотерею виграв. Бачу, що одне вухо сильно подерте. – За кішечку бився, диво? – знову киває. Влягається і мене на ногах, здається, дзирить на мої колінка. Ось вже еротоман, а не кіт.
Встигаю дочитати газету, коли виходять хлопці.
- Ну що?
- Вона не відкриває. – каже Карлсон, який радій замість того, щоб сумувати, бо ж без слини відьми їх чекає гнів Сидорченко. Та що там їх – нас чекає!
- Точно не відкриває? – перепитую я.
- Ми подзвонили – вона не вийшла! – доводить своє Карлсон. А Дід мовчить і ніяково дивиться кудись у бік.
- Та ви злякалися! От же репуни! – регочу я.
- Що? Хто злякався? Хто злякався? – не погоджується Карлсон.
- Мудодзвони! Ох і мудодзвони!
- Не забувай про субординацію! – каже Дід.
- Бовдурі. Дивіться і вчиться, сцикопехота!
Я залишаю клітку і виходжу з машину. Іду у двір. Ну так, хатка дійсно виглядає не дуже примітно. Вросла в землю, вікна зачинені дірявими ставнями, двері перекошені, стіни кострубаті. Оце такою я уявляла хату відьми у дитинстві. Але зовсім не боюся, посміхаюся. Жінка з жінкою завжди знайде спільну мову.
Помічаю, що на дверях немає дзвоника. То ці брехуни і не дзвонили, а просто постояли, у кращому разі подряпалися у двері. Ось і все. Я стукаю кулаком. Гучно, щоб почули.
- Чи є хто? – питаю.
- Божено, та ну його, поїхали! – шипить з-за паркану Карлсон. – Поїхали! Не треба нам та слина!
Але я стукаю, мені аж цікаво.
- Є хто? – питаю знов. Краєм ока помічаю якийсь рух у вікні. Йду туди, роблю лише кілька кроків, як двері позаду мене відчиняються. Зі скрипом і дуже повільно. Ну точно у казці. Дивлюся у темне провалля за дверима. – Можна до вас? Я по справі.
- Боженко, не треба, не треба! – панікує позаду Карлсон, але я заходжу у хатинку. Там темно і трохи страшно, але я посміхаюся і обережно йду. Метр, другий, третій.
- Чого тобі? – скрипить хтось позаду. От як я не готувалася, як не посміхалася, але аж підстрибнула на місці. Подивилися у темряву, звідки голос почула. Наче стояв там хтось.
- Доброго дня, бабусю, ну ви і налякали мене. – кажу і посміхаюся.
- Лякати – справа просто. – чи погоджується чи хвалиться стара.
- Я до вас, бабусю, по справі.
- По якій?
- Та ось потрібна мені ваша слина. – кажу прямо, бо щось розумію, що брехати тут ні до чого.
- Слина?
- Слина. – киваю.
- І нащо вона тобі?
- По роботі, для рецепту одного.
- Слина? – знову питає мене бабця.
- Слина. – підтверджую я.
- А ти розкажи мені щось смачне, щоб в мене слинка побігла. Тоді і з тобою поділюся.
Оце так задача. Про що відьмі розповідати, щоб слина пішла. Не про котлету ж. Може про кров? Чи про страхіття різні?
- Чого мовчиш, доню?
- Та не знаю, бабусю, щоб такого вам розказати, щоб слинка пішла. Щось з харчів чи криваве?
- Тю, яке там криваве, у моєму віці! Солоденьке щось би.
- Ну це можна. Як щодо вареників з маком? Парових! Мак спершу потовкти треба, щоб молочко своє пустив, потім з цукром перемішати і дати настоятися. Тісто зробите, потім зліпити і на марлячку, щоб пар їх пробирав. Почнуть вони рости та гладшати, кольором зробляться жовті, а по м’якості, як добра подушка. Зняти їх з марлі, у тарелю скласти і медком липовим полити. А потім з холодильнику достати компоту з першої малини і оту всю райську справу частувати. Така вже смакота, що і уявити важко!
Чую, як у темряві бабуся плямкає.
- А що! І пішла слинка! Вже і не думала, що буде! Ну що, давай куди плюнути.
- А у вас, бабусю, посуду якогось немає?
- Посуд грошей коштує.
- Заплачу радо, бабусю.
Здерла вона з мене десятку за майонезну баночку, куди харкнула добряче так, на палець десь.
- Ти тільки той, обережно. Бо моя слина ядовита. Як потрапить тобі всередину, то все виїсть і не буде в тебе дітей.
- Буду обережною, бабусю. Дякую. І передавайте привіт Лілі, я з нею вчилася разом.
- Лілю знаєш? Тоді грошей не треба!
- Та нічого, хай буде, безплатно не можна брати.
З тим і пішла. Вийшла зі двора, дивлюся, а хлопчики нервово палять біля машини.
- Ну чого нахнюпилися, як сичі? Поїхали!
- Дістала?
- Ось! – даю їм баночку. Карлсон перший хапає, роздивляється. – Тільки ти обережніше, а то стара казала, що від цього член засихає, як огудина у серпні.
Той дурний Карлсон геть жартів не розуміє, ледь не кинув баночку на землю.
- Та жартую я, заспокойся!
- Ох і дурні жарти в тебе!
- Поїхали!
Їдемо. У центрі ще зупиняємося біля дитячого супермаркету, Дід виходить і повертається з двома великими водними пістолетами.
- Ось з цього ми їм тонкі плани і порехтуємо! – каже Дід. Він смішно виглядає з цими приладами з кольорової пластмаси.
Далі їдемо в офіс. Хлопчики починають робити розчин, а я прибираюся далі. Десь о дев’ятій я майже закінчую найбруднішу частину роботи.
- З вас премія! Я все ж таки секретар, а не прибиральниця. – кажу хлопцям. Дід задоволено оглядається.
- Добре, премія буде.
- Божено, поїхали з нами. – пропонує Карлсон.
- Е ні. Сидіти у пустому будинку і чекати якихось незрозумілих істот? Я краще посплю.
- Та поїхали! Ми тобі порозповідаємо цікавих історій. Як працювали раніше. – наполягає Карлсон.
- Та виглядає так, що до мене у вас і клієнтів не було. – жартую я.
- Ладно, не хоче, як хоче. – бурчить Дід. Невдоволений, мабуть теж хотів, щоб я з ними поїхала.
- Вам що, страшно, хлопчики? – дивуюся, можливо більш відверто, чим треба.
- Не називай нас хлопчиками! – хмурить брови Дід.
- І ми озброєні! – Карлсон вихоплює з-за пояса пістолет. Вони такі смішні з тими пістолетами. Ще й одяглися у камуфляжні костюми.
- Чого ти регочеш? – питає Дід.
- Ви схожі на цих, на Мисливців за привидами. Точно! А де ваша електронна пастка?
- Ми не ловимо, ми відстрелюємо! – гордо каже Карлсон, який не помічає іронії.
- Та пішли вже! – штовхає його в спину Дід. Ось він іронію помічає і це мені подобається. Почуття гумору – одна з важливих для мене рис у чоловіка.
Вони підвезли мене додому і поїхали в будинок того Сидорченка. Я помилася і ледь доповзла до ліжка, заморена після прибирання. Тільки впала, як одразу заснула. Нічого не снилося, мабуть занадто заморилася з тим прибиранням. Вранці прокинулася від дзеленчання телефону. Турбував Дід.
- Божено, привіт. Потрібна твоя допомога.
- А що трапилося?
- Та в тому то і справа, що нічого! Ці привиди поховалися і носу не казали, зарази такі.
- І чим же я допоможу?
- Будеш покупцем квартири.
- Тобто?
- Тебе Віктор Михайлович привезе до будинку. Почне тобі показувати житло, нахвалювати, переконувати купити не двокімнатну, а трикімнатну. Ти шось сумнівайся, перевіряй як штукатурка зроблена, вікна уставлені. Удавай прискіпливого покупця. У цей момент ті херовини повинні з’явитися. І ми їх прижучимо.
- Що зробите?
- Очистку зробимо. Давай, одягайся, тільки так щоб багато. Щоб видно було, що ти при баблі. Віктор Михайлович буде в тебе за десять хвилин.
- За сорок. – кажу я. – Дівчата не можуть одягнутися за десять хвилин.
- Ну добре, за сорок.
Через сорок хвилин біля під’їзду зупиняється великий чорний позашляховик. Бабусі, які сидять на лаві поруч, замовкають. У мене була подруга Аня, яка казала, що ніщо її так не збуджує, як секс у позашляховику марки «Інфініті». Цікаво, в «Мерседесі» їй було б нудно?
Виходжу і відчуваю погляди бабусь. Ще чую їх шипіння. В якому заздрість, погано схована у моральністі. Вони думають, що коли самі були молоді, то найкраще, нащо можна було сподіватися, то на хлопця з велосипедом. А тут он яке одоробло, цілий будинок на колесах. Та одоробло не на дорозі, одоробло за кермом. Навіть двері переді мною не відчинив. І не посміхнувся. Тільки я сіла, як натиснув на газ і полетів. По дорозі майже без висмички розмовляв по телефону, на мене навіть не дивився. Бовдур.
Привіз до будинку, навколо якого трава ще ледь піднімалася. Вийшов, почав показувати який хороший дім, у якому чудовому місці. Ну так, місце і дійсно непогане. Поруч річка, майже в центрі.
- Пішли тепер в середину.
От вже незграба! Навіть даму не пропустив, відчинив двері і поперся перший. Почав балакати про квартири, сипав цифрами метражу, щось там пояснював про сучасні утеплювальні матеріалі і автономне опалення. Ми піднялися на третій поверх, там Сидорченко відчинив одну квартиру і ми зайшли в неї. Голі стіни і підлога. Якось я допомагала батькам робити ремонт, то знаю, скільки тут ще витрат і праці, щоб довести цю коробку до стану житла. Але Сидорченко переконує, що це моя мрія. Ех, не вміє він переконувати. І голос в нього грубий і мова примітивна. Взагалі він мені дуже не подобається, я аж трохи дратуюся, коли гепають двері.
- Що це? – я здригаюся від несподіванки. І далі чую якесь дзижчання. Спочатку схоже на комарине, воно поступово встає все гучнішим, аж нарешті можна розрізнити, що це хтось завиває. Мені стає якось страшнувато, хоч день на дворі. Сидорченко розчервонівся і важко дихає, як бик широко роздуваючи ніздрі.
- Це вони. Це вони! Суки! Ненавиджу! – він кричить і його крик гулко розходиться пустими кімнатами. – Бляді! Повбиваю!
Він кричить, а з нього сміються. Такий високий регіт. Дратують. Коли я відчуваю рух повз обличчя. Нічого не бачу, але рух повітря відчуваю. Наче щось промайнуло зовсім поруч. Сидорченко, мабуть, теж відчув, бо викидає кулак, наче намагається їм поцілити невидимих ворогів. У відповідь лише регіт, а потім якийсь плескіт.
- Суки! – верещить бізнесмен і втирає обличчя, яке усе у слизу.
- На підлогу! – у кімнату вриваються Дід та Карлсон. У якихось дивних окулярах і з пістолетам. Починають з них стріляти. Я не можу впасти на підлогу, бо на мені мій найкращий костюм. А ось Сидорченко падає. Хлопці пирскають водою, з боку це виглядає дитячими забавами і я думаю, що якщо результату не буде, то Сидорченко їм влаштує. Хлопці скачуть, стріляють з таким захватом, наче дійсно січуть ворога, кричать, пригинаються і нічого. Я присіла біля стіни і вже відчуваю, що ось-ось Сидорченко підведеться і дасть цим дурням прикурити, коли на підлогу гепається щось важке. І від того важкого у всі боки йдуть хвилі слизу, які збивають мене з ніг. Я падаю і борсаюся у тому слизі.
- Є!
- Готово!
- Супер!
- Ми зробили це! – хлопці кричать, починають реготати і обніматися. Я брудно лаюся у слизу.
- Та допоможіть підвестися! – кричу їм. Вони допомагають. Сидорченко підводиться сам.
- Йоб вашу мать! Усю квартиру захезали! – лається він. Витирає руки, дістає мобільний і викликає бригаду прибиральників.
- Все, будинок очищений. – Дід підходить до Сидорченка. – Можна розрахуватися.
- Зачекай. Нехай пройде приймальна комісія, тоді і подивимося.
Комісія пройшла і будинок прийняла, його швидко заселили. Але гроші Сидорченко віддавав потім три місяці. Пропонував купити у нього квартири зі знижкою, пояснював, що у будівельників живих коштів немає, бо ж криза. Дід зміг вибити гроші тільки коли пообіцяв поселити привидів у всіх будинках, які Сидорченко будував. Це подіяло, бо Сидорченко збирався приймати участь у мерських виборах, то вимушений був думати про свою репутацію. Нарешті гроші віддав. І я купила собі новий костюм. Бо той, що пав жертвою істот більш тонкого порядку, вже не повертався у більш-менш товарний вигляд. Премію за прибирання офісу мені теж дали. Хлопці остаточно увірували, що я їх щаслива зірка.
