Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2650
Творів: 49220
Рецензій: 93892

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Футуристична лірика

Тарасович або Третій Гетьманат. 4. Полювання у темряві

© Владислав Івченко, 14-07-2009
Я прокинувся від гудіння мобільного. Це дзвонив Славко.
- Слухаю.
- Владюшо, сьогодні!
- Що сьогодні?
- Фронт з Атлантики приніс хмари, можуть бути опади, ніч буде темна. То приїзди.
- Десь о шостій буду.
Я наказав готуватися знімальній групі, сам пив каву та думав над тим, що за таємницю доведеться викривати. Велетні. На пам'ять не приходило нічого окрім смішної історії про мого дядька Славу. Покійного, нехай земля йому буде пухом. Так ось, якось він повертався пізно додому. Більш-менш тверезий. То дуже здивувався, коли побачив по дорозі здоровезного чоловіка. Можна сказати Велетня, бо його голова була на рівні третього поверху. Так ось цей чоловік чимчикував з центру у напрямку Хіммістечка. Дядя Слава казав, що дуже розгубився, коли побачив таке. І вирішив нікому не розповідати, щоб не ганьбитися, бо ж всі подумали б, що от допився, вже ввижається йому бозна що. Хоча, якби він розповів мені, то я б повірив. Бо дядя Слава був серйозною людиною, не схильною до перебільшень. От дядя Саша, йому б я не повірив. Бо сам бачив, як йому здалося, що почалася війна. І дядя Саша почав бігати лісовою галявиною, на якій ми смажили шашлики, та ховатися у кущах від снарядів, які, за його словами, падали дуже щільно. Це була справжня паніка, не жарт, а страшна алкогольна маячня. Можливо, якби він подумав, що в нього потрапив снаряд, він би міг загинути. Навряд чи він би розлетівся на тисячі шматків, але померти міг. Бо артилерійський снаряд смертельний навіть в уяві.
А з дядею Славою все виявилося просто. Наступного дня стало відомо, що тодішній губернатор, бандит з донецьких, вирішив прибрати з центральної площі Сум пам'ятник Леніна. То вождя світового пролетаріату вивезли на окраїну міста, в район під назвою Дуровщина, де йому було і місце. Щоб убезпечитися від протестів, зробили це вночі, а дядя Слава став випадковим свідком акції. Не роздивився вантажівку, бо був трохи напідпитку, то йому здалося, що якийсь велетень (дєдушку Леніна зі спини не впізнав) уходить з Сум. Ось така історія.
О першій ми виїхали з Києва. Три оператора, водій і я. Хлопці узяли камери, придатні для нічних зйомок. Тепер головне, щоб тупотіння відбулося. Хоча я готовий був і до невдачі. Навчився вже бути терплячим. Робота з чудовиськами виховує терпіння не гірше, аніж рибалка. Ждати скільки потрібно і чекати свого часу. Коли я робив передачу про літунів, то мені довелося просидіти в засідці три тижні. Це був рекорд. Сподіваюся, що перевершувати його не доведеться.
Відкинувся на сидінні і дрімав. Думав про Суми. Не скажу, що я був великим вже патріотом свого міста. Я взагалі то не розумів, як можна любити таке абстрактне поняття, як місто: скупчення будинків та людей. Для мене головним була справа. Якщо я міг робити те, що хотів, то я міг жити в будь-якому місті. Ні, я розумів, що Суми кращі за індустріальні центри на кшталт Запоріжжя чи Донецьку з їх жахливою екологією. Компактніші за Харків, що розкинувся якоюсь абстрактною картиною по території в кілька разів більшій, аніж того заслуговував. Суми були спокійніші за Київ, з його божевільною метушнею розбурханого мурашника. Такий собі провінціальний райок, де на роботу можна було ходити пішки, де сама довша поїздка на таксі коштувала не більше тридцятки, де не було регулярного авіасполучення, а кінотеатрів тільки нещодавно стало два.  
Суми. Я повертався в рідний город байдужим. В мене не було тої радості повернення переможцем, яка була у багатьох сумчан, що втекли в Київ. Вони раділи, коли поверталися в Суми, раділи тому, що змогли втекти звідси, прилаштуватися у столиці. Раділи, бо в Києві вони були одні з багатьох, за великим рахунком - ніхто, а в Сумах вони ж були поважними людьми з грошами. Їх тисяча доларів зарплатні – звичайна річ в Києві, перетворювалася на великі гроші в Сумах. Тут вони були, як іноземці, як європейці, як американські військові в Сайгоні. Ще вони дивилися на рідне місто, як дивляться на дівчину, яка колись покинула тебе. Дивляться і радіють з того, що вона подурнішала, що ось сиві волосини, ось зморшки біля очей і щоки вже не схожі на персик. Дивляться і в черговий раз самі собі доводять, що все вийшло добре, правильно, що втекли звідси, з цього провінційного болота, де зарплатня у тисячу баксів до сих пір вважалася чимось недосяжним, а наявність машини могла свідчити про життєвий успіх людини.
Я повертався в Суми спокійним, бо я не втікав звідси, як то робила більшість. Я просто поїхав. Це не було якимось там перетинання Рубікону, кроком, над яким я довго ламав голову. Я ж кажу, що мені байдуже, де жити. Суми – Суми, Київ – Київ, не бачу великої різниці. Головне робити свою справу. На якомусь етапі зручніше це робити було в Києві і я поїхав туди. Провінціали їдуть в столицю з двома життєвими стратегіями. Менш амбітні їдуть, щоб десь зачепитися, знайти шпарину, сховатися там і жити. Ті, в серці яких палають багаття амбіцій, їдуть, щоб скорити столицю. Узяти її, підкорити, грубо кажучи, трахнути. Досвід показує, що зазвичай все відбувається навпаки. Не хтось має Київ, а Київ когось. Київ це все ж не Москва, не жінка. Три брата, Кий, Щок та Хорив, вони роблять з приїжджими славну груповуху.
Я їхав у столицю не для того, щоб знайти шпаринку і не для того, щоб підкоряти її. Я їхав, щоб видати свою книгу. Звичайно, спочатку мене не сприймали серйозно, казали, що художня література їм не потрібна. Коли я казав, що це не вигадки, не фікшн, а величезне журналістське дослідження на тему чудовиськ, мене прохали піти, а то викличуть охорону. Ніхто не хотів вірити у чудовиська. Людина схильна до спрощення світу, людина радо переводить все на жорсткі чіткі схеми, бо не любить невизначеності. А тут чудовиська. Які руйнують геть усі схеми, які не вписуються у сучасну світобудову. Бо ж все однакове, все підкоряється одним законам і між провінцією Китаю і областю України немає ніякої різниці, окрім географічної та ступеню розвитку інфраструктури. Чудовиська тут були ні до чого.
Не знаю, чи довго б я ще ходив редакціями та видавництвами, ночами охороняючи автомобілі на стоянці (треба було ж на щось жити), та я зустрів Пантагрюеля Ивченко, який шукав людей для "Життя по-справжньому!", що тоді тільки готувалося до запуску. Ми поговорили і він узяв мене в проект, який зробив мене відомим.
Я дрімав і згадував, як після першого випуску ми чекали рейтингів. Вони були лише трохи вищі за середні по каналу. А ми ж вклали в передачу всіх себе. Ми сиділи майже у розпачі, коли Пантагрюель дістав пляшку самогону. В нього була якась бабця у Вишгороді, що постачала напій кільком десяткам клієнтів у місті. Сльоза, а не продукт. Пантагрюель сказав, що ми стоїмо на початку проекту, який залишиться в історії. Ми ще не вірили в це, але випили по чарці. І відразу ж приступили до підготовки наступної передачі. Рейтинги якої були втричі вищі, ніж в середньому по каналу. І потім почався наш шлях слави.
Я перестав думати про те, чого ми досягли. Що було, то загуло, а головне те, що попереду. Не люблю співака Висоцького (люди які рвуть голос і стукають себе в груді викликають у мене підозру змішану з відразою), але в нього є кілька непоганих висловів. В даному випадку процитую про те, що "краще гір можуть бути тільки гори, на яких ще не побував". В журналістиці майже немає минулого. Ти випускаєш програму і перед наступною ти голий та босий. Починаєш все з початку і повинен тримати рівень. Вже другий рік "Життя по-справжньому!" найпопулярніша програма в Україні. Ми зробили всіх і в Росії, але коли дуполізи з двох головних тамтешніх каналів побачили, що просирають нам, то побігли в Кремль і нас заборонили. Тепер ми відправляємо в Росію вагони з ДВД-записами наших програм.
Далі я заснув, а коли прокинувся, ми були вже в Сумах. Ще було світло, хоча потроху починало сутеніти. Славко чекав нас. Виглядав він погано, як наркоман: нервовий, з червоними очима, річчю, що часто збивалася.
- Славко, спокійно, що ти, як на голках! Твої рятівники вже прибули, то розслабся і спробуй отримати задоволення! Зараз пройдемося, обдивимося. Ідемо купкою, наче компанія гостей міста. Славко, ти будеш нам за гіда.
- А нас не розкусять?
- Якщо хочеш, щоб тебе не помітили, то будь помітним. Пішли.
Я приклеїв бороду і одяг великі окуляри. Мою пику з телевізора добре знали по всій країні, що там вже казати про рідні Суми. Казали, що в десятій школі, яку я закінчив, зробили навіть куток, присвячений самому відомому її випускнику.
Ми йдемо по Харківській до мосту. Колись тут була суконна фабрика, незграбна та захаламиндрена. Зараз тут будувався великий торгівельно-розважальний комплекс.
- Славко, розповідай, не мовчи.
Він почав розповідати про об'єм інвестицій, проект будівництва, терміни завершення. За цим ми вийшли на міст.
- Нас цікавить той берег, ліворуч от будівлі. Через річку зможемо добити? – спитав я операторів.
- Вночі навряд чи.
- То будемо шукати інші місця.
Йдемо далі. Славко розповідає про міст. Взагалі то він нічим не цікавий, окрім хіба того моменту, що на початку дев'яностих тут діяла банда гопників, яка грабували громадян, після чого кидали своїх жертв в річку. Кілька людей тоді загинули. А ось і колишній "Аваріум", один з найогидніших генделиків міста. Дякувати Богові, що він зачинився. Я пам'ятаю, як нехитро тут розводили лохів. До відвідувача підсідає хлопець і починає розмову. Потім питає про рік народження. Майбутня жертва спокійно відповідає, що, наприклад, 68-й, бо ж ніхто не каже 1968-й, це ж і так зрозуміло. Але не для хлопця, який почувши це починав ображатися.
- Ти що мене за лоха маєш? Хочеш сказати, що тобі майже дві тисячі років? Та люди стільки не живуть!
Далі хлопець починає розповідати, як його вразила ця брехня, бо він же з відкритою душею, а тут наче плюнули туди, через що людина отримала численні моральні страждання. І єдиний вихід тут - компенсувати їх. Грошима. Частина жертв бачила, що потрапила в халепу, то віддавала гроші. Тих, хто платити відмовлявся, чекали на вулиці. І там вже роздягали в прямому сенсі слова. Тобто окрім грошей забирали і одежу і взуття. Оце так нехитро.
- Ми підійшли до пам'ятника, який в народі зветься "Купальниця".
- А що це в неї з животом?
- Та бозна, оплив якось.
Живіт дійсно виглядав підозріло. Великий, наче приліплений до тендітного тіла чотирнадцятирічної дівчини.
- Вибачаюсь за поганий асфальт. – каже Славко і моргає мені.
Та я вже побачив вм'ятини на асфальті. Їх багато і вони великі. Що за дива? Я дивлюся на ці вм'ятини. Не розумію, через що вони могли з'явитися. Ці ямки підтверджують, що ми приїхали сюди не дарма, щось тут відбувається і нам треба все це зняти.
- Одну камеру можна поставити он на тій літній площадці, вона все одно не працює. – каже мені головний оператор.
- Так. Там одна, одна буде на даху магазину, а одна в резерві. – вирішую я.
Ми ще йдемо набережною. Вона всипана дрібними камінцями.
- Диви, теж ямки.
Ямки продовжуються метрів чотириста, аж до входу на міський пляж, зараз пустий. На вході сидить русалка, дебела тітка з великими цицьками і риб'ячим хвостом.
- Яка жінка! – жартує головний оператор, відомий женолюб.
- Ніг у неї немає, а те що між ніг є? – жартують хлопці.
- Є, є! – відповідає Славко. Він має на увазі дірку яку вже багато років проробили русалці нижче животу якісь невідомі поціновувачи прекрасного.
- Здається, що сюди ходять. – кажу я.
- Може он у літню естраду? – питає Славко.
- Ні. Он до естради дорога є, а ям немає.
Завдяки тому, що сніг майже станув, це добре видно.
- Повертаємося. – наказую я.
Ми йдемо в місто, там вечеряємо в затишному ресторані. Коли виходимо, вже темно.
- О дев'ятій займаємо позиції. Сидіти тихо, прислухатися. Рації напоготові. Зараз відпочиваємо.
Посиділи трохи в автобусі, подивилися там кіно.
- По місцях.
Хлопці виходили по одному, з великими сумками, в яких сховані камери. Коли розійшлися, вийшов і я зі Славком. Будемо стояти через дорогу, у арці біля дорогого закладу, чи то ресторану чи просто клубу. Звідти добре видно. Було б, якби не почався дощ.
- Погода! – крекче Славко.
Я згадую, як тринадцять днів просидів в болоті, щоб вислідити літаючих свиней. Тринадцять днів спеки, смороду та комах, які ледь не з'їли мені все обличчя. То цей дощик і холодний вітерець, це майже курорт. Тим більше, що можна сховатися в арці. Оператору, який зараз сховався на даху магазина, гірше. До того ж повинен зберегти камеру в робочому стані.
Ми стоїмо, Славко запалив цигарку.
- Ти палиш?
- Вже три роки.
Він чекає, щоб я спитав чого це він так запізно почав палити. Але я не питаю. Почав і почав, це особиста справа кожного. Зненацька в арку заходять дівчина і хлопець. Може, вони не побачили нас, бо ми стояли в темряві, але мені здалося, що побачили. Принаймні дівчина. Але не звернула уваги. Присіла перед хлопцем, розстібнула йому матню і зробила швиденький мінет. Я дещо на цьому розуміюся, бо замовляю проституток, можу сказати, що дівчина поспішала. Взяла з місця в кар'єр, за хвилину все зробила, не схотіла розтягувати задоволення. Хлопець швиденько скінчив, трохи постогнав, сунув їй якусь купюру і парочка пішла геть. Судячи з того, що вони були легко одягнені, то відпочивали у ресторані поруч.
- Капець! – промовляє Славко. Цікаво, він обурюється з поганої якості наданої послуги, чи з етичних питань морального падіння сучасної молоді?
- Ага. Вільне кохання. – каже оператор.
- Прямо на вулиці! – не може заспокоїтися Славко.
- Ну не прямо, а в арці.
Славко кидає цигарку. Топче її.
- В Києві теж так?
- Не знаю. Я ніколи не замовляв мінет на вулиці. Це не зручно.
Чую, як скрегочуть його зуби. Хтось мені казав, що він був закоханий у дівчину, а вона покинула його та поїхала в Київ. Мабуть, зараз він думає, чи вона таким чином не заробляє на дороге столичне життя. Хоча яка йому різниця? Вони розійшлися і все, крапка.
Я виходжу з арки глянути в бік купальниці. Іноді посилаю звістки операторам на позиціях. Відповідають, що все тихо.
- Оце так ціни! – каже оператор, який зі мною. Він передивляється мінет, який зняв. – Червонець! Він дав їй червонець!
- І що це мало? – питає Славко.
- Та в Києві менше чим за півсотні ніхто в рот не візьме! – каже оператор. Він розуміється на цих справах, бо слабкий на передок. Частенько розповідає про свої пригоди з блядями. Я не люблю таких хтивих, але він хороший оператор, а інше мене не стосується.
- Покоління, млять! – Славко струшує головою.
Ну це він дарма. Немає ніяких поколінь. Є конкретні люди. І в кожному поколінні будуть такі, що ладні відсмоктати за червонець за рогом, або бігати за ріг і платити червонець, щоб тобі відсмоктали. Покоління тут ні до чого.
Я стою обпершись об стіну і потроху дрімаю. Я вмію дрімати стоячи. Частенько доводиться вичікувати, бо ж чудовиська не приходять, коли тобі зручно.
- Ваші документи. – біля нас з темряви виникає патруль ментів. Двоє молоденьких хлопців, перелякано дивляться на нас, тримаючи руки на гумових кийках. Запідозрили, чого це три дяді ховаються у темряві арки. Збоченці? Грабіжники? Може навіть кілери! Я киваю Славку, не хочу показувати паспорт, бо тоді мене впізнають, почнуть розпитувати, все можуть перехамаркати.
Славко відходить ментів, тицяє своє журналістське посвідчення, розповідає, що тут по завданню газети. Ментики не дуже вірять, сумніваються, тоді Славко пропонує ось прямо зараз зателефонувати начальнику міськвідділу.
- Пів на одинадцяту, може вже спить, але тим не менше. – каже Славко. Ментам потрібно десь півхвилини, щоб зрозуміти: будити керівника не дуже добре. Вони віддають честь і зникають в темноті.
- Як я їх развів! - хвалиться Славко.
- Молодець, так тримати.
Ми чекаємо далі. До півночі стаємо свідками ще двох мінетів і десятка випадків справляння малої потреби. Вимушені терпіти, щоб не палити схованку. Починає смердіти.
- От вже сцикуни! Пива обіп'ються і сцуть! Варвари! – бубонить Славко.
Мені приходить звістка від оператору з літньої площадки. Побачив якийсь рух. Я хочу уточнити, що саме, коли чую невеличке тремтіння землі.
- Що та... – Славко на закінчує свого питання, бо в арку лізе якась маса. Потім вже я зрозумів, що було і тремтіння землі, на яке я не звернув уваги, бо був зайнятий звістками оператора, який був біля купальниці. Тремтінні, а потім повітря у арці наче загусло і стало відчутно, що до нас наближається щось важке та велике. Ми притискуємося до стінок, ховаємося у шпарини арки і пропускаємо цю масу, яка поволі сунеться поруч. Я відчуваю холод метала у декількох сантиметрах, розумію, що достатньо одного руху, щоб розчавити нас. Я спокійний, я вже бачив смерть, вона була ще ближче, аніж зараз. І дивлюся в темряву, нічого не бачу, але чую скрип. Щось лізе біля нас. Я тисну на кнопку, подаю сигнал тривоги. По ньому оператори повинні направити камери на арку. Те, що лізе, нарешті пролазить далі, там підводиться і йде ліворуч. Чутно, як тремтить земля.
- Велетень, Велетень! – гарячково шепоче мені на вухо Славко.
І я вимушений з ним погодитися, бо ж дійсно велетень! Щось надзвичайно велике пролізло поруч з нами, а потім пішло. Мій оператор вийшов за ріг і знімав.
- Це капець!  - сказав він, коли я став з ним поруч. Цей хлопець робив в "Житті по-справжньому!" майже рік, він багато чого встиг побачити, але ось це сумське диво його вразило.
"Пройшов велетень" – написав мені оператор з літнього майданчику.
"Ти про нашого?" – написав йому я.
"Про свого" – відповів він.
У нас жорстка домовленість, що поки на завданні, то ніяких жартів. Все по-серйозному, бо ж ми працюємо на межі життя та смерті. Якщо оператор пише, то виходить, що був ще один велетень. Точніше два. Тут що, міський збір велетнів?
- Дорогу переходить. – шепоче мій оператор.
- За ним. – наказую я.
Ми втрьох біжимо за велетнем, який вже біля дороги. Зненацька піднімає руку. І б'є ліхтар вуличного освітлення. Господи, який же в нього зріст, якщо він дістає до ліхтарів, що освітлюють шляхи? Метрів п'ять? В темряви не видно, що відбувається. Видно тільки оператору, у якого камера бачить і вночі.
- Що там?
- Лізе через дорогу. Під тролейбусними дротами. – каже оператор. Я беру його за руку і веду сходами, щоб він не припиняв зйомки і не впав.
Я напружую очі і бачу рухи у темряві через дорогу. То велетень.
- Лізе у підземний перехід. – каже оператор.
Диви, який хитрий. Не хоче виходити на широку та освітлену Харківську. Поліз переходом. Я сигналізую оператору на даху магазину: "Вихід з переходу".
"Їх кілька" – пише мені оператор з майданчика. Кілька? Я не знаю, що і думати.
- Вперед!
Біжимо через дорогу, плигаємо в перехід. Обережно ступаємо сходами у суцільну темряву. А що як велетень причаївся і чекає на нас? Жодного шансу врятуватися! Повторимо долю розчавлених студентів. Але я іду вперед, іду перший. Я вже звик до смерті. Коли я тільки починав працювати в "Житті по-справжньому!", то у мене траплялися істерики від очікування смерті. То я почав думати про неї, призвичаюватися. Самурайська метода: щодня думай, що ти вже мертвий і смерть не буде виглядати такою вже страшною.
Я вже внизу. За мною йде оператор. Славко десь позаду, злякався. Але боятися нічого, я чую сопіння велетня далеко попереду. Він лізе переходом. Оператор обходить мене, починає знімати. Крок за кроком йдемо. У сірому квадраті попереду бачимо велетня. Його важко роздивитися, зрозуміло тільки, що він великий. Виліз з переходу і пішов вперед. Ми за ним. Тихенько. Перед виходом з переходу пишу оператору на даху. "Можна виходити?". Отримую ствердну відповідь. Виходимо. Чутно тремтіння землі під ногами, але воно слабішає.
- Уходять у парк. – шепоче Славко, хоча це і без нього зрозуміло. "Повів набережною" – пише оператор, який був на покинутому літньому майданчику. Молодець.
- Дивися, купальниці знову немає! – шепоче мені Славко.
Її дійсно немає. Ми удвох ліземо у фонтан, мацаємо пустий п'єдестал. Навіщо велетням купальниця? Точніше її пам'ятник?
- За ними.
Ми сунемося набережною. Темною та пустою. Двоє операторів і ми з Славком. Сіється дощ, під ногами іноді хлюпає водичка. Чутно кроки велетнів попереду. Їх кілька. Один, той що пройшов біля нас, ще двох бачив оператор, який попереду. То мінімум три. Але мені чомусь здається, що більше. Звідки ці велетні? Що вони роблять в центрі Сум? Питань багато, але часу подумати немає. Поспішаємо за велетнями.
- Що там? – питаю у оператора, якого веде за руку.
- Йдуть. Їх п'ятеро. Чотири середніх, а один величезний.
Вони доходять до міського пляжу, зникають за деревами. До нас підходять оператор, що був попереду. Важко дихає.
- Гілка тріснула під ногою. Вони давай дивитися навколо. Думав, що все, амба! – шепоче він.
- Заходьте з різних боків. Треба зрозуміти, що вони роблять.
Оператори кивають головою. Вони звикли відпрацьовувати до кінця. Уходять.
- Що це таке, Владюшо? – шепоче на вухо Славко.
- Потім. – кажу я. Зараз не до запитань. Обережно спускаємося в лісок біля міського пляжу. Колись я був тут, писав матеріал про нещасний випадок. Тут був туалет, звичайний, вигрібний. Якось бушувала буря і вітер звалив величезну тополю, яка впала прямісінько на туалет. Коли вранці прийшли відпочиваючи, то побачили з-під дерева людську руку. Викликали міліцію та рятувальників. Коли дерево розпиляли і відтягли, то виявилося, що у туалеті загинули два чоловіка. При цьому вони, чомусь, знаходилися в одній кабінці. Ну, все то зрозуміло, бо про туалет в міському парку казали, що там полюбляли зустрічатися міські підораси. Ось і ті бідолахи закрилися в кабінці, а їх зверху і накрило. Один - чиновник з міськвиконкому, інший - учень технікуму. Постраждали, наче прописані були не в Сумах, а в Содомі чи Гоморрі.
- Чуєш? – питає мене Славко.
Чую. Тихенька розмова десь попереду. Велетні розмовляють? Тобто, чому б і ні? Чому б це велетні не могли розмовляти, просто дивно, що невже заради цього вони притьопали аж на міський пляж!
- Співають!
І дійсно, заспівали. Тихенько так і красиво. Кілька чоловічих голосів і кілька жіночих. Тобто і жінки велетні тут є. От вже диво. Гурток співу для велетнів? Я не знав що і думати. Тим часом велетні припинили співати, щось там розмовляли. Потім почув, наче булькотіння. Розливають? Велетні-алкаші? Я розгубився. Якась муйня виходила! З одного боку, то добряча тема: велетні! Хто і звідки? Але ось що вони збираються в Сумах, щоб поспівати та випити, то це вже мінус теми. Краще б кров'ю умощалися, як казав Славко.
Ми простояли ще кілька годин, аж поки велетні не розійшлися. Увесь час вони розмовляли, сміялися, один з них показував якісь сцени, інший читав вірші, здається українською, ще один щось бурхливо розповідав. Іноді співали разом. Трохи частіше бриньчали чарами, випивши які крехтіли. Мабуть, щось міцне пили.
Коли почали розходитися, ми пропустили їх, потім пішли слідом, хотіли прослідкувати, куди вони підуть. Але велетні наче розчинилися у темряві. Були-були, гримотіли попереду, а потім зникли. Як і не було. А ось купальниця була. Її повернули. Ми подивилися на дівчину і пішли до автобусу. Там нас вже чекав змінний одяг і теплий сніданок, який приготував водій.
- Ну що, успішно? – запитав він.
- Не знаю. – відповів я.
- Та що там не знаєш! Це ж сенсація! Велетні у місті! – закричав Славко.
- Але вони лише сиділи і співали, як пенсіонери якісь.
- Справжні велетні!
- І ми не знаємо звідки вони беруться.  
- Яка різниця!
- Така, що "Життя по-справжньому!" розповідає своїм глядачам про тайни повністю, а не частково. Ми розплутуємо дива повністю, досліджуємо чудовиськ з усіх боків! Хлопці, скидайте відео, подивимося, що в нас є.
Було не мало і не багато. Ось лізе один, ось ще один, ще, ще, ось їх вже п'ять, а ось сидять вшістьох.
- Давайте їх назвемо, щоб розрізняти. – запропонував я. – Ось цей, який ліз поруч нас, він найбільший, то назвемо його Здоровилом. Ось цей, товстенький, його назвемо Гладкий.
- Що то у нього в руках? Хоч не рушниця?
- Може і рушниця. Так, далі, ось цей чоловік у дивній шапці. Нехай буде Танкістом, бо шапка схожа на танкістський шолом. Ось цей, він акуратно одягнений, нехай буде Франт. Ось Малий, він самий малий з велетнів, він і не велетень взагалі, здається він зростом, як звичайна людина.
- А он то Каліка, бо його несли на руках.
- Так, це нехай буде Каліка. Отже їх шестеро. Здоровило, Гладкий, Танкіст, Франт, Малий та Каліка.
- Хтось із них жінка, бо було чутно жіночі голоси. – каже хтось з операторів.
- Хтось жінка. – погоджується Славко.
- Кому ще кави? – питає водій.
- Можливо Малий та Танкіст то жінки. – висловлюється Славко. – Як ти вважаєш, Владюшо?
Я сиджу з кам'яним обличчям. Я відчуваю, що ось-ось. Мить і я зрозумію, що відбувається. Відповідь десь поруч, десь так близько, що я можу доторкнутися до неї носом.
- Чого ти мовчиш? – питає мене Славко.
- Не чіпай його! – зупиняють його оператори. Вони здогадуються у якому я стані і дивляться на мене. Я, навіть, не дихаю. Воно десь поруч. Я вже знаю, що це таке. Секунда, секунда, секунда, блискавка просвітлення!
- Йо! – видихаю я. – Зрозумів!
- Що?
- Все! Це ж просто! За мною! – кричу я.
Славко хапає мене за руку і дивиться почервонілими від безсонної ночі очима.
- Це ж буде суперматеріал?
- Це буде офігітельний суперматеріал! – кричу я. – Ми королі світу, хлопці!
Ми вискакуємо з автобусу і біжимо. Вид чотирьох бігунів в таку пору лякає, але я в такому захваті, що просто не можу йти. Тільки бігти. Бо це буде бомба! Я сказав!

(Далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.87952184677124 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …