Коли б ви приїхали до Львова – обіцяю, ви б закохалися, закохалися у місто, у його атмосферу, у людей, у повітря, у каварні, у театри, у мову, у історію, у їжу, у традиції…. Список великий, спробую передати маленьку частку почуттів, які викликає в мене коханий Львів. Запрошую вас до оглядин Левового міста моїми очима. Ніякої системи проходу стольним градом Галичини не буде, лише уривки думок, місць, мрій, бажань, історій….
Цитадель. В бібліотеці ім. В. Стефаника (Оссоленіум) завжди обираю крайній столик біля вікна, щоб час-до-часу оглядати підніжжя пагорба, на якому височіє фортифікація кінця 19 століття. Вона викликає в мене дивні асоціації, хоч знаю її просту історію (зручне розташування для захисту і нападу, початок будівництва - 1852 рік, частина захисних фортифікацій Австро-Угорщини, зведених перед Першою світовою). Але в моїй уяві – це місце чаклунське, і, певно, ще досі душі перших поселенців на цій території приносять жертви своїм богам, бо в 40-х рр. 19 століття було на місці фортеці віднайдено чоловічу фігуру висічену в кам’яній брилі, а згодом рештки перепалених кісток і прикраси в глиняних урнах. А тепер я, пересічна львів’янка, люблю тут прогулюватися, особливо ввечері, коли колишні форпости огортає сутінь, і небо тут видно краще аніж в запилюженім осерді міста. Під однією з веж – бомбосховище, розмаїття ходів, і лише вентиляційні люки видають признаки підземних штучних порожнин, чи не блукають там мертві австрійські солдати?
Готель «Жорж» - найстаріший у Львові, досі діючий. В минулому – «Інтурист», єдине місце, де дозволяли селитися іноземцям за Союзу. Зараз відновлює свої старі традиції, порушені за часів епохи радянської і пострадянської. До Першої світової, під готелем мав місце «праці» (виконував дрібні доручення) дурний Ясьо, коли йому давали милостиню, а він вважав, що це забагато – то обов’язково відплачував здачею, монетки отримані від Яся вважалися щасливими, такими собі талісманами, особливо у азартних іграх, а ще, любив сповіщати на вухо прохожим велику таємницю: «На базарі моя мамця продають борщ, щоби ви його не купляли, бо в баняку зранку втопився щур»…
«Дзиґа» або ж каварня «Під клепсидрою». Культове місце культового міста. Відколи пам’ятаю себе більш-менш самостійною, відтоді ця ресторація каварняного штибу є в моєму житті. Традиційним є подання кави з вогником, обов’язково з подовгастим цукерком, запханим до вафельної трубочки, ще й обгорненим тонким пергаментним листком з «пророчим» написом. Тут вирішують справи, мають побачення, зустрічі з друзями, приводять гостей. Віднедавна зроблений ремонт і відкрито зал на верхнім поверсі, лише зараз це кафе настільки популярне, що для нас, автохтонів, нерідко більше немає місця, але хто ж тоді творитиме атмосферу закладу? Печально, коли улюблене змінюється і відходить у минуле, чи змінює свою сутність. І пам’ятник Усмішці на ремонті.
Шевченківський гай – часто несправедливо забутий жителями міста і його гостями, а в дійсності – прекрасний зразок світової традиції скансенів. На кільканадцятьох гектарах парку можна вчинити подорож сотнями кілометрів простору нашої країни – Гуцульщина, Лемківщина, Бойківщина, Закарпаття… Старезні дерев’яні хати, гражди, млини, церкви – все автентичне, любовно зібране ентузіастами по селах і перевезене до Львова. А ще тут кожного Великодня відбуваються міські гаївки-гагілки, кілька тисяч людей, від малого до старого, бавляться в «зельмана», «слона», «ременя», співають, танцюють, дарують одне одному писанки, а в Пасхальний понеділок всі дружньо обливаються, підтримуючи давню традицію очищення водою, і дарма в той день намагатися сховатися, рятунку немає нікому, особливо молодим панянкам.
Цукерня. Неймовірне місце, яке служить чудовим продовженням традицій численних цукерень довоєнного Львова. Відповідно витриманий стиль, раритетні картини і інтер’єрні дрібнички, і, звичайно, прекрасне меню з загадковими назвами для незвиклого вуха. Недавнім моїм відкриттям був вишневий струдель – казкове блаженство для шлунку, нюху і естетичних почуттів – зверху вкритий вишневою криваво-червоною поливкою, всередині – цілі мариновані вишеньки, загорнуті в ніжне прісне тісто. А ще заворожує різноманіття: торт «Захер» (спадає на думку славнозвісний львів’янин Леопольд Захер-Мазох, чудовий письменник, який писав витончені еротично-містичні твори, де чоловіки приймають знущання і приниження від жінок, як найкращий подарунок, скуштуйте на смак його «Венеру в хутрах»), «Пфішінгер» (звичайний вафлевий перекладанець, але такий повітряний і солодкий), «Яблука в шляфроку» (чи хто знає, що таке шляфрок? Це легка денна одежа для дому!), «Роляда галицька» ( пахучий маковий завиванець), «Льочки Шіллера» (шарове тісто з смачним кремом)… Офіціантки в накрохмалених білих фартушках... Приємна нейтральна музика… Ах!
Високий замок. То улюблене місце для денних прогулянок. Старезні дерева оперезані алейками стежок. І звичайно грот самогубців – місце окутане легендами про нещасливо закоханих, які позбавляли себе життя, втопившись у глибокій криниці, що згодом була перетворена на маленьку штучну печеру. Парк «Високий замок» переходить в легендарне «Знесіння», відділений тільки маківкою кіпця Унії Любельської (Люблінської), з якого можна оглянути все місто як на долоні. Раніше, в підніжжі цього штучно насипаного кіпця, мав гордий самотній осідок найдавніший в місті лев Лоренцовича(названий так за прізвищем фундатора), він майже осипався, залишалися лише обриси тварини, віднедавна перенесений на реставрацію. Від замку, що від нього пішла назва парку, залишився лише один мур і перекази про короля Лева та його вірного блазня Олелька, що дивував всіх своїм розумом та почуттям гумору.
Юрій Винничук. Для мене він – невід’ємна частина міста, хранитель галицького балаку і поціновувач еротичності львівських (і не тільки) кобіт(жінок). Прочитайте його «Легенди Львова», розвідки про львівські каварні та горілку, «Діви ночі -1, 2», «Мальву-Ланду», «Весняні ігри в осінніх садах», не забудьте, звісно, часопис під його редакторством «Post-Поступ» (перший редактор – передчасно загиблий Кривенко) і Львів відкриється для вас ще глибше.
Клепарівська. Чи ви чули про батярів? Це найсвоєрідніша вулична культура, настільки самобутня і нерозривно пов’язана з містом, що мала купи прихильників і послідовників по всій Польщі (до 1939 року Львів перебував під владою Польщі). Справжній батяр ніколи не працював, хіба по дрібних підробітках, вмів веселитися від душі, просиджував часто у кнайпах і мордовнях за гальбою доброго львівського пива, одягався як справжній франт – в клітчасті штани, новомодні маринарки, а замість краватки – загадково пов'язаний бант. Це була ціла каста, не злодіїв («кіндерів» батяри зневажали!), але розбишак і свободолюбців. Зараз на вулиці Клепарівській є чудова кнайпа, яка розміщується в підземеллях пивоварні, має назву «Дім Роберта Домса» - публіка різноманітна, переважно респектабельні пани в костюмах, що прийшли розслабитися після робочого дня з колєгами, а о 20.00 починається вечір клубної музики, часто джазової. Люблю перебувати там зі зграйкою галасливих подруг, взяти гальбу чорного «Портера» і ловити на собі чоловічі погляди. А ще ця вуличка має свою правдиву легенду, про яку навіть склали популярну батярську пісеньку: якось жила собі панна Францєшка, м’ясникова донька, що залюбилася у фризіра (перукаря), а батьки її вибору не схвалювали, то закохані купили кілька кілограм кишки ( свиняча кишка начинена кашею з м’ясом ) з труткою і з’їли цю страву, від чого і настав їх нещасливий кінець.
Церква Михаїла. Може це й негарно так говорити, але кожна церква, як і кожна каварня має тут свій контингент. Мені полюбився греко-католицький собор, що здіймається на невеликому пагорбі. Щонеділі, Службу Божу об 11.00 супроводжує співом фантастичний чоловічий хор, коли вони співають «Вірую», мурашки по спині забезпечені. За радянських часів в церкві розмістили склад, дуже вдало про той період написав Ілько Лемко в книжці «Львів понад усе», який жив поблизу і мав настирливу дитячу мрію побувати всередині забутого храму і здійснив її через якісь потаємні ходи, відомі всезнаючій дітворі. У тих же мемуарах пан Лемко згадує про сад довкола церкви і монастиря, який відіграв важливу роль у творенні початків андеґраунд-культури 60-70х рр.: перші збори хіпі відбувалися там, перша українська рок-група «Супер-вуйки» давала там свої підпільні концерти.
«Синя пляшка». Якщо хочете зануритися у світ австрійського Лемберга, побачити портрет сонцесяйного цісаря, погрітися біля старовинної буржуйки, що єдина огріває темне тісне приміщення серед товстелезних мурів, якщо хочете спробувати канапку (бутерброд) «По-галицьки», сирне чи шоколадне фондю у дивній посудині, яка нагадує примітивний прилад середньовічного алхіміка, послухати етно-музику різних народів – тоді ви просто не можете оминути непомітного проходу до однієї з культових каварень.
Каплиця Боїмів. Одна з двох поховальних капличок (також ще є Кампіанів), що лишилася після реформ Йосифа ІІ в середмісті, біля римо-католицької катедри. Всередині – спочиває славна сім’я Боїмів, на даху – сидячий Христос, рідкісне зображення його в такому вигляді, саме про нього віршував Біргіт Мюллер-Віланд:
«Ось одинокий Христос
перед хрестом
сидить навпроти руїни
божниці
думкою злинув либонь
у високості блакитні»
А сам катедральний собор вражає своєю умиротвореністю, коли молишся – часто чути гру каліки-сопілкаря, який має «місце праці» недалеко від мурів величної церкви. Влітку вас огорне там приємна готична прохолода.
Личаківський цвинтар. В продовження теми – одне з найкрасивіших кладовищ у світі, «місто мертвих», вражаючий парк цвинтарних химер і легенд. Тут можна побачити могили - Сася Людкевича (відомий композитор, що мав визначне почуття гумору: «У радянський час його змушували хвалити з трибуни радянську владу. Однак він примудрявся будувати свої виступи так, що вони нагадували антирадянські анекдоти. Ось лише одна цитата з Людкевича:”Ми жили при Австрії і чекали визволення. Потім ми жили при Польщі і чекали визволення. І ось нарешті прийшла наша радянська влада – і на то нема ради» ( в галицькій говірці: на то нема ради – приблизно означає «цього вже не позбудешся», «тут нічого не вдієш»)- подає один з львівських путівників); Івана Франка, Соломії Крушельницької, Володимира Барвінського, Маркіяна Шашкевича, Володимира Івасюка, Ігоря Білозіра і багатьох інших. Також віднедавна запровадили нічну екскурсію Личаковом, проводиться переважно по п’ятницях, дуже романтичний прохід вуличками між гробівцями і витонченими надгробками, деякі з них мають більше двохсот років!
Львівські жінки. Кобіти, панни, панянки, паннусі! Почнемо, певно, дещо незвично, з повій (нехай ніхто не подумає, що так хочу образити львівське жіноцтво, до якого ж зрештою і належу!): «Спогади про львівських повій залишив відомий німецький мандрівник Краппер. Він пише, що наприкінці ХVIII ст., попри заборону, повії вільно розгулювали містом. Із цього пілігрим зробив висновок, що поліція мала якийсь зиск. Инший німець, Кьоль, у 40-х роках ХІХ ст. пише, що у Львові багато повій, які ходять у червоних кожушках. Дуже захоплювалися львівськими повіями росіяни. Один із них наприкінці ХІХ ст. писав, що їхні петербурзькі «камелії» є грубими та брутальними, а про львівських одразу й не скажеш, що вони повії. Вишукані та виховані. На цілий тиждень затримався у Львові й сам Казанова. Щоправда, послугами повій він не користувався.»(розповідає відомий львівський історик Андрій Козицький у своїй статті «Панянки у червоному»). Пишу так, щоб дати зрозуміти – якщо вже навіть упосліджених жінок тут вважали найкращими, то що вже говорити про прекрасних, порядних львівських пань, у яких все мало бути «на глянц» і «перша кляса»: «Співіснування різних рас і народностей у багатокультурному торговому місті спричинилося до витворення однієї з найважливіших характерних рис львів’янок – їх фізичної вроди, якоїсь особливої чарівности. Тому історичні джерела містять набагато більше позитивних відгуків на адресу львів’янок, у яких читаємо визнання та захоплення їхньою зовнішністю, вдачею, манерами, умінням гарно одягатись тощо.» (це вже уривок із статті «Львів’янки у щоденниках, спогадах, поезії» Ігоря Кутерноги). Шановні чоловіки, чи після цього оминете наше місто своєю увагою?
Кава і каварні. Чи можу не згадати про це? Всі справи у Леополісі вирішуються за кавою, коли запрошують на побачення, то запитуються, чи не згодна дівчина піти на каву, так можна почитати свіжу газету, книжку, поговорити з друзями, ну і вчинити багато інших справ… «Золотий дукат» пригостить вас окрім кави і багатьох сортів чаю, ще й своїм ославленим гарячим шоколадом з промовистими назвами «Під білим снігом», червоно-чорний «В криївці», помаранчевий і навіть золотий! Якщо хочете побачити колекцію старих кавових млинків, спробувати вишневу і яблучну шарлотки, морозиво присипане кавою, послухати приємну давню музику, опинитися в привабливому товаристві – тоді треба завітати до «Світу кави»! Відчути дух театрально-мистецького життя міста можна в «Смачній плітці», яка міститься в підвалах театру імені Леся Курбаса, на однойменній вулиці, обов’язково скуштуйте «Сонце інків»(великий дерун на всю тарілку, золотистий як сонечко), десерт «Жіноче щастя» (банан запечений в тісті), напій «Голова в хмарах». Якщо вже говорити про найбільш львівські каварняні ресторанчики, забути «Купол» - то гріх, огляньте інтер’єр і зануртеся в 20-30ті роки минулого століття, в затишок неповторної галицької оселі. «Вірменка» - кафе, де найдешевше морозиво, яке ще досі подають у таких типових для радянського часу пластмасових вазочках, але найважливіше – колись це був дисидентський осідок, ще досі тут можна помітити неймовірних людей, що прийшли згадати молодість, і каву вам дозволять варити собі самому, на гарячому піску в турецькій джезві!
