Вона дрімала поміж трав
Під неба чистою блакиттю.
Жайвір їй пісеньку співав,
Роса старалась личко вмити...
Якщо вам хтось скаже, що всі романтики вимерли ще в ХІХ столітті, не
вірте їм. Я можу вам сказати з упевненістю, що вони існують і в наш час.
Можливо вони не такі відкриті, як раніше, не співають серенад під
вікнами, не відмовляються заради кохання від багатства та коштовностей,
але вони є.
Розкажу вам про одну дівчину, сучасного романтика, котра живе лише тоді
коли кохає. Вона співає пронизані коханням пісні, вона танцює в такт
разом з цим вічним почуттям, здається вона дихає ним на повні груди. І
найголовніше, цей невиліковний романтик, не може тримати те почуття в
собі. Їй просто життєво необхідно кудись виплеснути шквал емоцій. Досить
часто всі її думки та переживання слухає папір, котрий, як кажуть все
витримає. Здається, якби вона не писала, то з часом вибухнула б, як
бомба.
Отож, вона була романтиком, котрий писав поезію та прозу. Якщо б вам
потрапили до рук її записи, то ви б прочитали в них все її життя, всі
мрії та думки, котрі сидять в її голові.
На перший погляд це зовсім звичайна дівчина, котра живе так, як всі,
котра живе і радіє життю, котра постійно усміхається у відповідь не
слово привіт. І мабуть, якщо б вона не відкривала себе внутрішню у
віршах то ніхто б і не здогадався, що це ніжне беззахисне створіння,
котре прагне ніжності і тепла.
Мабуть ніхто з читачів не здивується, коли я скажу, що якщо вона кохала,
то віддавала всю себе лише одній людині. Пестила його найніжнішими
словами, огортала найтеплішими обіймами, старалася віддати всю себе лише
йому. Але в усій цій красивій історії є одне але, котре досить часто
стирало усмішку з обличчя романтичного створіння, котре примушувало душу
платати, а вірші тремтіти від страху, що вони вже ніколи не будуть
веселими, теплими та ніжними, як раніше. А все тому, що вона не могла
знайти свою споріднену душу, всі хто траплявся на її короткому життєвому
шляху не поділяли її інтересів, не сприймали її відкритості, наївності
та щирості. Натомість, щоб прийняти все тепло, котре вона віддавала,
вони били по її наївній душі байдужістю та холодністю. З кожною
наступною травмою в дівчини залишалося все менше сили, щоб жити, а цей
стан породив чудові вірші, котрі немов би стогнуть від болю, котрий їх
наповнює до краю.
Під час останнього „побиття” наша романтична героїня написала вірш, в
котрому заклялася більше ніколи не писати і нікому не вірити.
Скажу відверто дівчина змінилася, вона продовжувала усміхатися,
жартувати радіти життю, але в очах погас вогник, котрий горів раніше,
слова були позбавленні тепла, а хлопців вона сприймала як речі. І
обманюючи саму себе казала, що їй краще живеться, як раніше. Мовляв,
якою я була дурною, навіщо були ті вірші, ті сльози і те сумнозвісне
кохання, лише тепер я почала по справжньому жити. Хоча десь глибоко в
душі спав романтик, котрого дівчина примусила заснути на здавалося вже
на завжди.
Але, як я вже казала, все це було не правдою, це була лише маска для
навколишніх і перш за все для себе.
Довгими самотніми вечорами, вона мріяла про те, що можливо хтось
пробудить її від довгого сну, але на ранок знову ховала цю думку в
найпотаємніші закутки своєї душі.
Та одного вечора неначе сном з під вій у її життя ввійшла зовсім
випадкова людина, котра віднайшла в ній її справжню, котра відкрила
навстіж її романтичну душу, а вона у відповідь гріла його найніжнішими у
світі словами. З кожним наступним ранком, днем, вечором вона все більше
дивувалася тому, як могло так статися, що вона закохалася.
„Я стільки часу дотримувалася обіцянки, котру дала сама собі. Скільки
разів казала собі, більше не буду, навмисно зачинила душу і серце на
сотні замків, а ключі викинула”, -казала вона собі раз-по-раз.
Але вона жодного разу не казала, що не хоче його кохати. Вона щаслива з
ним, вона відчуває, що її розуміють і сприймають такою, як вона є.
Цілком нормально сприймають її любов до поля, ромашок, жайворонків і не
б’ють байдужістю. Романтична героїня моєї розповіді, досить часто питала
сама в себе, а чи на довго затягнеться казка в якій вона зараз живе? А у
відповідь лунало - ні не треба про це думати, буду жити реальною
казкою, буду кохати і віддавати лише йому все своє тепло, буду нарешті
щасливою!
Дівчина навіть почала писати для нього вірші, котрі всі до одного він
читав. Сама дивувалася з того, що впускає його у найпотаємніше -у
світ свого вірша. Але знову ж таки ці думки ніколи її не зупиняли на
півдороги, вона завжди несла йому пучечок слів, котрі нашептало їй серце
не знаючи напевно, що буде у відповідь. Та дякувати Богу її вірші не
налякали таку дорогу серцю дівчини людини, вони лише підтримали вогник,
котрий щойно почав розгорятися. Якби ви тільки побачили зараз цю
дівчину, котра ще нещодавно не усміхалася. Вона кожного ранку
прокидається з гарним настроєм, а кожного вечора перед сном тихенько
пише вірші і не боїться того, що вони заговорять сумом. Її душа відкрита
лише для нього, вона хоче жити лише ним, віддавати йому все своє тепло,
дихати з ним одним повітрям на двох.
