На життєвих перехрестях
Випадковий пасажир
Котрий залишився у серці на все життя
Ольга ФІНОВСЬКА
Вона їхала з навчання додому. Сиділа в автобусі і вже котру годину
поспіль вдивлялася у мальовничі пейзажі, котрі пробігали за вікном. У
голові сиділа лише одна думка.
–Ось-ось я побачу маму і тата, котрих не бачила майже два місяці.
Зустрінуся з коханим, котрого люблю більше за життя... Не тішила лише
одна думка, що через день, потрібно знову повертатися назад, у чуже
далеке місто, де дівчина здобувала вищу освіту.
З плином думок не оглянулася, як автобус зупинився на наступній
автостанції, і до неї підсів молодий чоловік. В ту ж мить, всі думки
десь поділися, очі відірвали свій погляд від вікна і вся її увага була
зосереджена на розмові з випадковим, незнайомим пасажиром. Розмова
лилася так невимушено і швидко, що годі було вловити всі сказані слова і
згадати про, що вони говорили. Але година їхньої розмови закінчилася,
незнайомець вийшов на своїй зупинці сказавши: „Хочу побажати, щоб ви
частіше їздили додому, і я мав можливість ще раз вас побачити”. Вона не
звернула уваги на його слова, і проїхавши декілька кілометрів знову
поринула в думки про дім і довгоочікувану зустріч з коханим.
Але, чи могла вона тоді подумати, що це не остання їхня зустріч...
Відвідини дому пройшли стандартно, розмова з батьками, зустріч з Олегом,
невиспані очі з ранку і довгий маршрут у протилежний бік від дому. Цього
разу, вона не думала ні про що. Не встигла сісти в автобус, як очі миттю
закрились і вона поринула у спокійний міцний сон. На одній із зупинок
прокинулась, глянула сонними очима на вулицю і зустріла поглядом, того
випадкового пасажира з яким проговорила годину. Він стояв прямо перед
нею тримаючи в руках величезний букет червоних троянд і показуючи, що
вони для неї. Ще не прокинувшись і не усвідомлюючи, що відбувається,
якусь мить сиділа нерухомо і дивилась на несподівану картину. В решті
вийшла до нього. Він хвилюючим голосом сказав, що чекав усі автобуси,
котрі їхали з Тернополя на Львів з надією на те, що зустріне її.
Подарував чудові квіти, вона сіла в автобус і решту дороги не могла
прийти до тями, не могла зрозуміти, що відбувається, як це розуміти.
Той осінній ранок поклав початок стосункам, які не мають ніякої назви.
Протягом трьох місяців, він її зустрічав і проводжав букетами квітів,
говорив приємні слова і не цікавився ні разу тим, як вона живе, чи є у
неї хлопець, чи взагалі вона хоче цих зустрічей. Просто зустрічав її
весь час на тій самій автостанції, дарував квіти і насолоджувався
спілкуванням протягом години, котру вони проводили у двох поки їхали
додому.
З кожним наступним разом нічого не мінялося. Хіба що частішали
оригінальні компліменти, щось на зразок – „Якби ти жила в епоху
ренесансу, то була б натхненням всіх письменників і поетів, якби в час
коли малювали портрет Мони Лізи, то я впевнений, що на ньому було б твоє
обличчя... ”.
Такого їй ніколи ніхто не говорив, і вона не могла приховувати те, що їй
це подобається. Але, чомусь вона ним не захоплювалася. Продовжувала
зустрічатися з своїм Олегом, а до випадкового пасажира ставилась, як до
звичайного явища, наче так і мало бути. І ніколи не ловила себе на
думці, що він її кохає, кохає по-справжньому, можливо так, як ніхто і
ніколи її не кохав би. Але, чому він не відчував її байдужості? Можливо
просто не хотів думати про це і продовжував танути в полоні п’янкого
почуття.
Одного разу зазирнувши до поштової скриньки вона знайшла лист – від
нього. Автоматично відкрила і почала читати, вона навіть уявити собі не
могла, що майже незнайома людина, а тим більше хлопець може писати такі
речі. Той лист, мабуть найкраще, що з нею було протягом цілого життя.
Він настільки романтично-ніжний і розумний, що вона прочитуючи його час
від часу протягом трьох років, не може його повторити. Він від першого
до останнього слова сповнений найніжнішим і найчистішим коханням, котре
він хотів віддати лише їй, але....
Не дивлячись на ті прекрасні слова, на чудові квіти, вона продовжувала
кохати того, хто з неї знущався, хто дуже часто просто забував про неї і
ніколи не казав, навіть тисячної частини, з тих слів, котрі вона чула
від романтичного незнайомця.
І на цьому всі чудові несподіванки, котрими він її тішив, не
закінчились...
Передноворічний вечір. Сподівана зустріч Нового Року з коханим
зірвалася, він не зміг приїхати і вона сидячи в пустій кімнаті без
настрою чепурилася готуючись до зустрічі Нового Року в колі друзів, корі
всі до одного були зі своїми другими половинками. А вона.....
І от... О дев’ятій годині вечора в кімнату з величезним букетом квітів
зайшов випадковий пасажир. У неї від здивування відняло мову, як він
мене знайшов – подумала, але не запитала. Новий рік вона провела з ним.
Він поїхав. З надією на те, що вона його не забуде і їхні зустрічі
продовжаться. Але ж ні...
Вона про нього забула. Знову поринула в стосунки з своїм коханим, котрий
сидів клято у серці. Мучилася його байдужістю, чекала гарного слова і
мріяла про те, що колись він скаже їй хоча б одне романтичне слово. І
продовжує з ним зустрічатися, бо кохає, і каже, що хлопці не мають
серця, вони не розуміють, що таке кохання.... А сама, хіба не
відштовхнула від себе найніжнішого хлопця? Навіть не задумуючись про
те, що для того, щоб іти на такі вчинки, потрібно сильно і щиро кохати
Доля подарувала їй ще один шанс. Одного літнього дня їдучи на навчання,
вона зустріла його на тій самій автостанції, він підійшов дивлячись на
неї схвильованим закоханим поглядом. Вона ж дивилась на нього холодно і
байдуже. Після короткої розмови, він зрозумів, що вона про нього і не
згадує. Живе своїм життям, і їй байдуже те, що він стільки часу думав
про неї, марив їхньою зустріччю....
Вона поїхала, залишивши людину, котра кохала її більше свого життя на
автостанції назавжди. Тоді вона, ще не знала, що не раз пожалкує про те,
що зробила, і дуже часто буде ловити себе на думці – а може це він.
Але, що минуло не повернеш. Що сталося те сталося і треба жити далі,
крокувати вперед не оглядаючись назад, і не жаліючи про вчинене.
Напевно, якби це був саме той, то вона б його не залишила на тій
автостанції. Хто зна?...
