Танці закінчилися десь о другій. До нас клеїлися якісь чуваки, але нам вони не сподобалися, то ми їх відшили. Після того, як розкрутили на пару коктейлів. Хлопчики щось почали ображатися, потім один впав. Вони буле дуже добрі. Ми ще потанцювали, потім довго чекали таксі, нарешті я долізла додому, ледь не заснула у душі, впала на ліжко, тільки закрила очі, коли задзвонив телефон. Дзвінок свідчив, що мене турбує хтось незнайомий. О третій ночі! Та що воно собі дозволяє! Я вирішила не брати телефон. Це робити було легко, я сховала голову під подушку і далі собі спала. Та невідомий абонент був дуже наполегливий, на четвертій його спробі дістати мене, я не витримала і підвелася, спросоння ледь не гепнулася, зачепившись за стілець.
- Якого біса? – я була дуже розлючена цим нічним дзвінком, то не дуже то слідкувала за ввічливістю.
- Божено! Кажи свою адресу! – кричить хтось знервований, навіть в паніці.
- Що? – нічого не розумію я.
- Ми зараз приїдемо! Швидше кажи, в нас немає часу! – верещить той самий голос, який тепер видається мені трохи знайомим. Я спросоння думаю дуже повільно, намагаюся згадати, чий же це голос, поки його володар наполягає: – Божено! Кажи адресу!
- Дід, це ти?
- Я! Давай адресу!
Я диктую.
- За три хвилини будемо! Одягайся!
Чи зовсім з дубу впали? Невже не розуміють, що дівчина не може одягтися за три хвилини, тим більше після сну? І чого це вони вирішили за мною заїхати? Понапивалися, у них набрякли цюцюрки і терміново знадобилася жіноча увага? Позаливали очі і вирішили, що ото як узяли мене на роботу, так я ще і спати з ними зобов’язана! Ну я їм влаштую!
Від роздратування я остаточно прокинулася, умилася і почала одягатися, коли у двері подзвонили. Потім стали стукати.
- Божено! Божено! Відкрий!
Це був Карлсон, але по голосу я відразу зрозуміла, що приїхав він зовсім не трахатися. Бо ж був переляканий до смерті.
- Божено! Божено!
- Зараз! Не кричи, а то увесь будинок розбудиш.
Я швиденько ускочила у спортивний костюм і відкрила двері.
- Поїхали! – Карлсон схопив мене за руку.
- Куди?
- Там таке! – не дуже в тему відповів він і потягнув мене з квартири.
- Та дай мені одягтися! – пручалася я.
- Боженочко, благаю, пішли! – він несподівано гепнувся переді мною на коліна і почав цілувати руки. – Пішли, Боженочка, пішли!
Він був переляканий і розгублений, я подумала, що на вулиці ніч і ніхто не побачить мене у спортивному костюмі, то моя репутація не повинна попсуватися.
- Добре, пішли.
Я закрила квартиру і ми побігли сходами. Ліфт у нашому під’їзді не працював вже з рік, чому особисто я була дуже рада, бо доводилося бігати пішки на дев’ятий поверх, а це дозволяло триматися в тонусі. Щоправда, незручно було моїм гостям. Якось в мене був один заможний залицяльник, якому впадлу було ходити на дев’ятий поверх. Він зміг домовитися і ліфт запрацював. За кілька місяців я сказала залицяльнику «па-па», він образився і не знайшов нічого кращого, як заплатити, щоб ліфт більше не їздив. Думав напакостити мені. Ха-ха-ха!
- То що трапилося? – питаю у Карлсона, який плигає через сходи.
- Нам зателефонував сторож сусідського офісу! Сказав, що під дверима у нас хлопець плаче і б’ється головою!
- Напився? – питаю я, бо бачила багато випадків згубного впливу алкоголю на людину.
- То наш клієнт!
- Який?
- Якого ти бачила!
- І що він робив під дверима?
- З ним щось сталося!
- А я навіщо вам потрібна?
- Ти мусиш його заспокоїти!
- А ви що, самі не можете?
- Він нас слухати не хоче!
Вибігаємо з під’їзду. Там вже нас чекає Дід на своєму металобрухті. Піднімає переднє сидіння, я лізу назад. Там бачу лексусного хлопчика. Він в якомусь дивному стані. Тремтить, щось шепоче сам собі, крутить головою. Схожий на божевільного. Машина зривається з місця.
- Що це з ним? – питаю у хлопців.
- Не знаємо. Спробуй у нього дізнатися. – радить Дід. – Будь ласка. – додає, коли бачить мій гнівний погляд.
Дивлюся на хлопця. Він виглядає дійсно погано. Притискаю його до себе, починаю гладити голову.
- Тихіше, тихіше. Заспокойся. Чого ти? Заспокойся. Розкажи, що сталося? Розкажи, не бійся.
Хлопець починає плакати. В нього справжня істерика. О господи. Які ці чоловіки тонкосльозі. Я останній раз плакала у чотирнадцять через нещасне кохання. І з тої пори - дзуськи. Ніяких сліз. Хіба що коли дуже вже розсмішать.
- Ну розкажи, розкажи. Тобі стане легше. – він так плаче, що намочив мені вже спортивний костюм. – Ну не плач, не плач.
Господи, він же дорослий чоловік, то якого біса оце розплився по моєму костюму, як шматок слизу? Ці мажорні хлопчики, вони зовсім не можуть тримати удар. Їм давалася все занадто легко. Пам’ятаю, як колись я відпочивала у компанії знайомих на турбазі. Грали у волейбол на пляжі, купалися, засмагали. Все було добре. Поруч відпочивала компанія школярів, вони попливли на двох катамаранах, почали балуватися, в результаті один катамаран перевернувся і не просто так, а ще й накрив собою дівчину. Вона не випливла, її товариші почали кричати. І всі мої знайомі, такі успішні, розумні, іронічні, вони розгубилися і стояли чередою біля води, не знаючи, що робити. Я крикнула їм, що дівку треба рятувати, кілька зірвалося з місця і попливло до катамарану. Щось кричали, пірнали, метушилися без усякого результату. Коли у річку кинувся дядя, що спав на рушнику поруч. Забіг, не дуже зграбно, але швидко виплив на середину річки. Там пірнув. З третього разу випірнув разом з дівчиною. Потягнув її до берега. А хлопці все пірнали, все шукали її біля катамарану, навіть не подумавши, що дівчину знесло течією.
Чоловік виніс її, крикнув, щоб бігли до бази за фельдшером, сам почав тицяти долонями дівчині в груди. З її роту потекла вода. Ще і ще. Потім почав робите їй штучне дихання. Спокійно, впевнено. Усі поруч стояли, онімілі від хвилювання, а він щось патякав до дівчини, проводив процедури, аж нарешті вона відкрила очі. Довго потім кахикала, її всі обступили, чоловік відійшов і закурив. Йому було вже під п’ятдесят. Звичайний робітник. З пивним черевцем, з виблискуючими у роті золотими коронками, зі збитими нігтями і великими, робочими долонями. Він був звичайний лузер, невдаха, прол у порівнянні з засмаглими молодими богами поруч. Але він був крутий. Він бачив життя і він врятував життя, спокійно та безпонтово, тоді як усі ті молоді боги всралися і були геть безпорадні. Він стояв осторонь і курив свою дешеву цигарку, а я думала, що оце справжній чоловік, яких зустрічаєш рідко.
- Я вбив його! – це прорізався мій плаксун.
- Кого? – дивуюся я.
- Батька! – і в нього починається нова хвиля істерики.
- Що він сказав? – питає Карлсон, хоча ж він добре чув, що казав хлопець.
- Здається, він вбив свого батька.
- Чорт! – Дід гупає долонями по керму. Це не дуже то розумно, бо ми летимо нічною вулицею. – Чорт! – знову кричить Дід, коли з темряви випливає даїшник і наказує зупинитися. Дід тисне на гальма, виск, машину веде в бік, нарешті зупиняємося. Дід починає шукати документи. – Заспокой його, щоб не плакав!
Я притуляю обличчя хлопця до своїх грудей. Зупинити його плач не можу, хоч притишу. Підходить даїшник, починає казати про перебільшення швидкості. Дід вилазить з машини, починає казати про виробничу необхідність. Даїшник каже, що треба платити штраф, Дід пропонує вирішити все на місці. Здається, ціна питання двісті гривень. Дід починає щось нести про владу, міськраду і що вони працюють на благо міста. Збиває ціну питання до сотні. Їдемо далі.
- Суки, не спиться ж їм! – шипить Дід.
- Убив! Убив! – повторює хлопець.
- Як це сталося? – питаю я.
- Голос! В голові! Я ж казав вам, я думав, що ви мене захистите! Голос наказав мені! – він знову плаче.
- Фігня! – зітхає Карлсон. – Мабуть вони дізналися, що він звернувся до нас і вирішили форсувати події!
- Хто вони? – не розумію я.
- Ті люди, які пробили його захист. Хто міг чекати, що вони це зроблять?
- Я вбив тата! – хлопець кричить, ще й починає битися головою у вікно.
- Заспокой його, а то він рознесе усю машину! – кричить Дід. Я хапаю хлопця за плече.
- Не треба! Тихіше. – знов притискаю до себе.
Ми вже на місці, виходимо з машини, коли хлопець зупиняється.
- Проходь, проходь. – каже Карлсон.
- Мені треба в міліцію. – каже хлопець.
- Та яка міліція! Тобі голову треба зачинити! – каже Карлсон. – Пішли.
Бере хлопця під руку, але той виривається і зненацька починає бігти.
- Стій! Куди?
Карлсон біжить за ним, Дід, який побіг відчиняти двері, плигає зі сходів і теж біжить. Я залишаюся сама. Стою і кручу головою. Як кажуть, бачили-бачили, але щоб такого! За кілька хвилин хлопця приводять. Він виваляний в пилюці, Карлсон з Дідом теж. Важко дихають, аж язики повисолоплювали.
- Мені треба в міліцію! В міліцію! – нудить хлопець.
- Навіщо тобі в міліцію? – питаю я.
- Я напишу явку з повинною. За це мені зменшать строк! Я не хочу довго сидіти! Мені треба в міліцію! Відпустіть! Благаю, відпустіть!
Ми піднімаємося сходами, хлопець знай собі мугикає, що йому треба в міліцію. Заводимо його в офіс. Дід зачиняє двері.
- В нього дивний погляд. – шепочу я йому.
- Це не його погляд. В його голові сидять зараз вороги. Будемо їх викурювати.
- Відпустіть! Мені треба в міліцію! Відпустіть! – стогне хлопець.
- Зараз, зараз відпустимо! – каже Дід. Карлсон приносить шолом. Таке враження, що зроблений з фольги.
- Ні! Не треба! – хлопець біжить від Карлсона, наче у того в руках гадюка.
Дід плигає на хлопця, валить на підлогу.
- Допомагай! – кричить. Здається мені. Удвох тримаємо бідолаху, поки Карлсон одягає йому на голову шолом. Хлопець пручається, кричить, намагається вирватися, тримаємо його вже утрьох. За кілька хвилин хлопець стихає. Потім здивовано дивиться на нас.
- Ви що робите?
- Рятуємо тебе. – каже Дід. Карлсон киває головою. Я посміхаюся. Хлопець дивиться на нас перелякано. Дід заглядає йому в очі. – Так, оце тепер це ти. Все, відпускаємо.
Підводимося.
- Пішли в лабораторії. Будемо заклеювати пробій. – каже Дід. Вони йдуть, я з ними, ніхто мені не заважає.
Лабораторія – така велика кімната, вщент уставлена якимись дивовижними приладами і пристроями. Хлопці вмикають деякі з них, починають якісь не дуже зрозумілі маніпуляції. Потім вкладають клієнта на ноші, знімають шолом, замість нього опускають до голови велику кулю, що випромінює світло. Дід сідає за монітор, а Карлсон поступово починає водити тою кулею.
- Так, трохи праворуч. Тепер візьми блокатор. – командує Дід.
Карлсон киває головою, бере у руки якусь фігню, схожу на примітивний фаллоімітатор. Починає тицяти їм у голову клієнта. Так старається, що аж язик висолопив. Обидва серйозні такі. А виглядає все смішно. Я ледь стримуюся, щоб не зареготати.
Хвилин за десять цих маніпуляцій, Дід підводиться.
- Все, пробій ліквідовано. Вставай, більше вони в голову тобі не залізуть і командувати тобою не зможуть.
Хлопець сідає, обома руками вивчає власну потилицю. Потім замислюється.
- Я вбив батька. – сидить з розгубленим обличчям. – Я вбив його. – повторює якось непевно.
- Розкажи, як усе сталося.
- Я ліг спати. А вночі підвівся. Мені голос сказав узяти рушницю. Батьківську, вона була у сейфі. Піднявся на другий поверх, де у батька був кабінет. Батько ще сидів з документами. Післязавтра суд, він готував свої заперечення. Я зайшов і голос сказав, щоб я вистрелив. І я вистрелив. У батька. Я не міг пручатися! Не міг! Я не хотів стріляти! Я люблю батька! – він знову кричить і плаче.
- Тихо, тихо! Ми знаємо, що це не ти. Це твої вороги. Вони пролізли тобі у голову і примусили робити те, що хотіли. Але це не ти.
- Мере арештують?
- Не знаю. Стас, довідайся, що там відбувається. – наказує Дід.
Карлсон кудись дзвонить. Здається у міліцію і його там знають. Щось розповідають. Серед ночі! Його не послали, а з ним балакають!
- Твій батько живий. – каже Карлсон, коли ховає телефон. – Важко поранений, але живий. Поки нікого не розшукують, бо головна версія, що це було необережне поводження зі зброєю. То тобі краще не йти в міліцію. Нехай думають, що то був нещасний випадок.
- Але тато їм розповість!
- Зараз він непритомний.
- Коли прийде до тями!
- Ось тоді б ним краще побалакати, все пояснити, нехай він скаже, що дійсно вистрелив у себе випадково. – каже Карлсон.
- Ладно, а тепер поїдемо, подивимося, звідки тебе пробивали. – каже Дід. В руках тримає якийсь пристрій.
Їдемо до будинку клієнта. Там зупиняємося. Дід дивиться в екран.
- Щось ось за тим парканом?
- Сарай.
- Транслятор там. Проведи нас до сараю.
Заходимо у двір. Клієнт веде нас до сараю. Дід придивляється у пристрій, лізе на горище, повертається звідти.
- Ось. – в руках у Діда якийсь дивний пристрій. Шматки дроту, щось схоже на антену, батарейки. – Цим тобі голову і продовбали.
- Цим? – клієнт здивований. Я теж. Бо пристрій схожий на якийсь витвір з дитячого конструктора. Зовсім не виглядає загрозливим. – Цим? – хлопець качає головою.
- Так. – Дід головою киває. – Примітивна конструкція, робили якісь лохи. Мабуть твоя спальню ось тут, поруч?
- Ага. – хлопець усе дивиться на пристрій.
- Вони це знали, ось і поставили тут. В цього пробивача обмежена зона дії. Примітивна конструкція, то повинен знаходитися поруч з об’єктом впливу.
Дід крутить в руках пристрій, коли клієнт кидається, вихоплює його, кидає на підлогу і починаю топтати.
- Це через нього! Через нього! Суки! Суки! Ненавиджу!
Ми його потроху заспокоюємо. Потім виходимо з сараю, йдемо до машини.
- Тобі треба поїхати до батька. – каже Карлсон.
- Навіщо? – аж сіпається від цих слів клієнт.
- Побалакати з ним, пояснити, щоб він теж тримався версії випадкового пострілу.
- Як йому зможу дивитися в очі! – аж кричить клієнт.
- Хлопче. Краще якось подивися йому в очі, аніж будеш сидіти в СІЗО, а з твого батька тягнутимуть гроші за закриття справи. – встряє Дід. – Ти ж знаєш, як це буває.
- Кляті менти. – шепоче клієнт.
- Не зачіпай ментів. – каже Карлсон. – Краще поїхали в лікарню.
Ми їдемо, зупиняємося за огорожею. Вже починає потроху розвиднюватися. Карлсон з клієнтом уходять.
- Там же можуть бути менти. – кажу я їм услід.
- Стас розбереться. – каже Дід.
- У нього знайомі в цій лікарні?
- Ні, він сам колишній мент.
- Що, серйозно?
- Так.
- Нічого собі! – дивуюся я. Колись у мене був коханець з прокуратури. Коли я його попросила піти, то він почав погрожувати мені карними справами, а потім увірвався в квартиру і порізав на шматки всі речі, які подарував. Одяг, взуття, все. Навіть телевізор розтрощив. Я подала заяву в міліції, а вони почали мені трахати мозок, що я сама винна і що у мене в квартирі можуть знайти наркотики, то краще мені не лізти куди не треба, тим більше проти працівників органу нагляду. Я тоді вигадала жарт, що цей орган не здатний ні на що, окрім нагляду. Попустилася, бо знала, що проти системи йти небезпечно. Тепер мала перестороги щодо працівників правоохоронних органів. Карлсон був наче непоганий, а дивися ж – колишній мент. А їх колишніх не буває, у них там в голові якісь необоротні зміни відбуваються.
- Слухай, а як могло статися, що вони залізли в голову хлопця коли він був у нас, тобто далеко від пристрою? – питаю я у Діда, щоб далі не думати про мудаків у погонах.
- Так то ж пробивач. Його задача пробити захист, що він і зробив. А потім вже є дірка і в ту дірку можна залазити будь де.
- А чого вони його відпустили? Ну ось коли він підстрелив батька, його ж треба було вести до міліція, а вони дали йому втекти до нас.
- Думаю, що після пострілу у хлопця був шок. І він призвів до переміщення захисту. Вони втратили дірку. То хлопець зміг втекти, доїхати до нас, розповісти все. Коли в голові у нього все трохи заспокоїлося, дірка повернулася на старе місце, ті товариші знову залізли йому в голову і дали наказ бігти в міліцію. Але ми були вже поруч.
- А в тебе є здогадки, хто робив все це?
- Та бозна. Здається, що якісь зальотні, бо в Сумах я пристроїв такої конструкції не бачив.
- Слухай, а звідки ти знаєшся на цьому всьому?
- Я в армії служив у технічному спецпідрозділі. Там і навчився.
- Такі пристрої були в армії?
- Так. Наша частина звалася – батальйон ментального захисту. На випадок, якщо б умовний ворог, на той час це були натівці, застосували випромінювачі, щоб вплинути на свідомість наших солдат, ми мусили провести заходи щодо усунення впливу цього випромінювання. Ну і таке інше.
- Слухай, а хіба наука визнає оце все, чим ви займаєтеся?
- Зараз майже так. Злам стався ще наприкінці вісімдесятих, коли розвідці стало відомо про роботи в цьому напрямку американців. Були створені спеціальні частини, виділене фінансування кільком науковим установам. Був зроблений шолом МЗ-4, який знешкоджував чи суттєво пом’якшував дію більшості видів ворожих випромінювачів. Тих шоломів повинні були виготувати більше семи мільйонів. Але Союз почав руйнуватися, грошей на це не вистачило, потім програма ментального захисту взагалі буле згорнута, бо стало не до жиру. Останні кілька місяців служби я при штабі дивізії ПВО малював агітаційні матеріали і заробляв непогані гроші на дембельских альбомах. Повернувся з армії у дорогому костюмі і при баблі, всі баби мої були. – Дід солодко зітхає. В його словах чується ностальгія за чудовими часами, коли всі баби були його. – Слухай, а якщо я почну плакати, ти і мене пригорнеш до грудей, як клієнта?
- Ні, ти ж всього співробітник.
- Я – керівник!
- Тим більше. Я дотримуюся субординації.
Приходить Карлсон. Я лізу на заднє сидіння.
- А де наш хлопчик?
- Залишився біля палати.
- Поговорив з батьком?
- Та там батько такий молодець, що і розмовляти не треба.
- Як?
- Так. Батько ще коли лежав підстрелений у кабінеті, зміг викликати швидку і сказав їм, що підстрелився сам. Зрозумів, що у сина якесь помутніння було і вивів його з-під удару. Те саме наказав і жінці казати. То коли лікарі повідомили в міліцію про вогнепальне поранення і примчався оперативник, то його переконали, що нещасний випадок. Тепер родина чекає під дверима, сподіваючись, що батько виживе.
- Ну, майже щасливе закінчення. – каже Дід. – А що він, не розплатився?
- Ні, каже, що грошей зараз немає. Обіцяв по обіду підвезти. Дуже дякував, казав, що ми його врятували.
- Та отож, врятували. Ну добре, тепер додому спати.
- Ага, поїхали, а то Дмитро сам залишився, хвилюватиметься, куди це ми поперлися. – каже Карлсон. Дивиться на мене у дзеркало заднього виду. – Головне, щоб він тебе не побачив.
- Не зрозуміла?
- Він у нас дуже витончена натура, то твоя поява у спортивному костюмі завдасть йому естетичних страждань.
- Ну тоді завозіть мене першу додому.
Завезли, Дід сказав, що збираємося на роботі по обіду.
- Можна було б і вихідний дати. – кажу я.
- Ніяких вихідних. У мене чуйка, що зараз клієнти підуть косяками. То виходимо!
- Добре. – погоджуюся я.
Вдома швиденько приймаю душ і падаю в ліжко. Ще щось намагаюся подумати про все, що відбулося вночі. Встигаю сформулювати, що, здається, тут дійсно все серйозно і засинаю. Сниться той хлопчик в сльозах, не дуже то приємна картина. А ще я чітко бачу невеличку дірочку у нього в потилиці. І думаю, що треба попросити собі шолом і ходити в ньому. Сон є сон, чого тільки в ньому не подумаєш.
