Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2691
Творів: 51273
Рецензій: 95879

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 16712, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.226.72.194')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Утопія

У пошуках Чарівниці. Лист сьомий. Карколомна втеча у кролики

© Ярослав Склавинський, 09-07-2009
Доброго дня, гостроплеча Ганно Вікторівно! Вже йду я до Вас, бо втік, втік від клятих чаклунів! Втік і біжу до Вас, моя крулево! Точніше, зараз не біжу, а сиджу під деревом та диктую цей лист милим голубам, які погодилися бути не лише поштарями моїх думок, а й їх секретарями. То не дивуйтеся, що почерк не мій, а літери такі маленькі та кругленькі, як мочки вушок Ваших! Чому не можу писати сам, Ви дізнаєтесь трохи пізніше, о моя принцесо! Не-чекаю-весна-бо –співають-завжди-мені-пташки-янгольскі-коли-Ви-поруч! Ой як калатає серце моє від радості, що йтиму і скоро дійду до Вас. А боявся ж, що так і пропалу у тих чаклунів, хай грець!
Отже я втік від чаклунів. Признаюся Вам чесно, що вагався. Я ж розумів, що в мене не буде другого шансу, що якщо чаклуни схоплять мене, то їх гнів буде страшний для мене і покарання пересилить мою уяву. Навіщо ризикувати отримати пекло, коли я наче непогано жив зараз, так казала моя чорна половина, яка є у кожній людині. Чаклуни добре годували мене, раз на день випускали погуляти у маленькому дворику їх барлога, оточеного мурами. Мабуть, я був їх цінним експонатом, що вони так поводилися зі мною, пом'якшуючи режим. З іншими вони не панькалися, як чув крики самих різних істот, коли з них брали їх почуття і різали. Частенько, коли йшов на прогулянку, бачив на підлозі сліди крові, коли червоної, коли блакитної, іноді жовтої. Чаклуни були жорстокі з усіма іншими, вони доїли істот, витискали з них усе, що тільки можна, потім викидали, знесилені, вичавлені оболонки тіл і йшли на ярмарок за іншими. Я міг тільки припускати, що емоції різних істот потрібні були чаклунам для якихось зілль, які вони, мабуть, продавали за великі гроші, бо інакше чого б займалися цією справою. Здогадувався, що зілля з моїх болю та відчаю йшло людям, бо ж почуття кожної істоти годиться лише для іншої. Тобто в цьому краї були місцеві люди, а не тільки прибульці, як я. Я не покладав великих надій на зустріч з місцевими, бо дуже вірогідно, що вони б ставилися до мене, як до чужинця.
Я сумнівався, а потім наче прокинувся, бо ж уявив Вас, пшеничноруку, що крається у полоні і з високої башти чекає мене. Як міг я залишатися у чаклунів, коли Ви чекали на мене? Я мусив тікати заради Вас! А ще ж я не скотина, я людина, я маю вибір і не повинен здаватися якимось чаклунам. Отже я вирішив тікати і став думати як. Думати дуже обережно, бо я боявся, що чаклуни можуть читати мої думки. Тому я хитрив, думаючи здебільшого про Вас, солодкогуба Ганно Вікторівно. Думав, думав про Вас, а потім зненацька трохи думав про втечу. Втечу до Вас, усі мої думки були у Вас і чаклуни не повинні були помітити чогось підозрілого.
Так потроху, маленькими перебіжками, я солдат під шквальним ворожим вогнем, я думав про те, як втекти з камери, яка зачинялась на кілька засувів і замків. Двері були міцні, я кілька разів пробував штовхнути плечем та відскакував, як горіх. Я не зміг би виламати її. Лазив до віконця, яке закривали товсті залізні прутки завтовшки з мою руку. Мою єдину руку, але не будемо про неприємне. Я смикав ґрати та розумів, що мій шлях до волі лежить не через вікно. Я вимацав усі стіни у камері, сподіваючись, що знайду слабину, але й тут мені не пощастило. Я навіть опустив руки, вирішивши, що не маю шансів для втечи. Я плакав за Вами, о щербетососкова Ганно Вікторівно, лаяв і краяв себе, що не зміг допомогти Вам.
Думав про Вас, а потім, як у гречку, стрибав у думки про те, як мені втекти звідти. Мій мозок наче жорнова тер і тер безвихідь ситуації, скреготав, хотів відступати, та я тиснув, бо відступати нікуди, бо попереду Ви, квітконервова Ганно Вікторівно! Я не відступив, я йшов вперед і я примусив мозок таки витерти вихід! Я зрадів і почав чекати вдалого моменту. Мені було потрібно, щоб чаклуни покинули свій барліг. Десь раз у два тижня вони запрягали своїх чорних коней, я чув їх іржання, схоже на грім, та кудись їхали. Я думав, що на ярмарок, бо завжди чаклуни буди відсутні майже три дні. Вони поверталися у темряві, як і тоді, коли привели з ярмарку мене. Чути було зойки нових жертв, яких розводили по спустілим камерам.
То я мав десь три дні. Я дочекався і вранці, після того, як чаклуни поскакали на ярмарок, впав на підлогу і почав стогнати. Я вмів прикидатися, мав добру практику, тож мої стогони почули. Метушливі кроки за дверима та пищання. Це були павуньки, смиренні прислужники барлогу, які розносили їжу та забирали повні горшки. Їм було заборонено відчиняти камери, це могли робити тільки чаклуни, або ведмеді-охоронці, які водили мене на прогулянку. Та зараз чаклуни поїхали на ярмарок, ведмеді чатували на мурах, а я вмирав. Павуньки знали, що я цінний полонений, то боялися гніву чаклунів, якщо я умру. Тоді вони притаскали маленьку пташку, яка могла відрізняти брехню від правди. Це був важливий момент, якби пташка заспівала, що я брешу, то павуньки нізащо не відчинили б двері і увесь мій план був би зруйнований. Та я прикладав усі зусилля, я так старанно вмирав, що навіть злякався, щоб не вмерти насправді. І пташка, маленька дурна пташка заспівала, що я стогну правдиво. Павуньки відчинили двері і заскочили до камери. Це були невеличку, розміром з середню собаку істоти, які мали багато лап і невеличке тільце-голову з очима на тонких паростках. Вони були швидкі, працелюбні та лякливі, найкращі робітники для барлогу. Вони закрутилися біля мене, хотіли навіть влити у рота якісь ліки. Тоді я наніс перший удар.
Тут я повинен трохи пояснити. Ще тоді, коли я вирішував, чи треба мені тікати від чаклунів, я знав, що при позитивній відповіді мені треба буде вбивати. Ніхто просто так мене не відпустить, тож доведеться торувати свій шлях, у тому числі і смертю. Я звичайна людина, Ганно Вікторівно, і мені, навіть, думати неприємно про те, аби когось вбити. У своєму житті я різав кролів та курей і спогади про це були досить неприємні. Не те щоб, вони снилися мені вночі, але коли згадував про них, то завжди кривився. І ось тепер мені треба було знову вбивати. Я переконував себе собаками. Хіба в'язні таборів були винні в тому, що вбивали охоронних собак, коли втікали? Ні. Я так само маю право на волю, маю право дійти до Вас, о яблукогруда Ганно Вікторівно! То я буду вбивати лише тоді, коли мені будуть заважати цю волю отримати. Хай там як, Бог розсудить хто правий.
Та одна справа вирішити питання теоретично, а інша - вбивати. Павуньки бігали навколо мене, а я все не міг відважитися почати. Це важко. Не знаю, мабуть є якісь бар'єр. Я втрачав секунди, розумів, що можу завалити всю справу та не починав. Аж поки не згадав про свій відчай і підвалі з водою, про відрізані руку і вухо, про біль. Я згадав про це навмисне, наповнився гнівом і почав. Схопив одного павуньця і вирвав йому очі, вдарив ногою іншого, переламав лапи ще одному. Вони верещали, як скажені і я вбив їх, щоб не було галасу. Узяв ключі, зачинив камеру і пішов коридорами. Чув, як в інших кімнатах хвилюються різні істоти. Вони відчули, що відбувається щось не те, та вони не знали, що саме.
Ще на стадії планування я хотів відчинити двері усіх камер, щоб повстала маса істот розбіглася по лісах і мене важко було шукати. Та потім я відмовився від цього, бо був ризик, що істоти з камер не будуть тікати, а схоплять мене і віддадуть ведмедям. Дуже вже великим був жах перед чаклунами. Ті, хто стікав кров'ю у катівні, не наважаться тікати. Вони зламані, як був зламаний я, коли мені відрізали руку. Був зламаний та зрісся завдяки Вам, о солодкопальчикова Ганно Вікторівно! Зрісся і став сильний.
То вирішив тікати сам, так простіше. Я біг по коридору у кімнату павунців, де повинні були бути ключі від дверей у двір. Коли мене перестрів ведмідь. Він був вищий мене на голову, величезний, зі страшними пазурами та іклами. Він міг вбити мене одним рухом, страшенний звір, що годувався, як я думаю, трупи вижатих істот. Зараз він дивився на мене, оскаливши пащу. У вузенькому коридорі нам ніде було розминутися, а з книжок я знав, що неможна тікати від ведмедів. Саме на цьому, ранковошкіра Ганно Вікторівно, могла закінчитися моя хода до Вас. Удар міцної лапи і повинен був я впасти на підлогу з переламаною шиєю. Так би воно і було. Але ж ви читаєте цього листа, написаного мною, то мабуть що я якось вижив. Вижив. Бо я ж вигадник, або ж брехун. Я кинувся до ведмедя і закричав:
- Там повстання! Вони вбивають павунців! – я кивав рукою кудись собі за спину. – Там!
Я нінащо не розраховував, у мене не було на це часу, я просто підкорився своїм інстинктам, які керували мною і керували добре. Ведмідь вдихнув повітря, щоб зрозуміти, чи брешу я, чи ні. Зазирнув мені у очі. Повні брехні очі, заради Вас брехні, моя місячносіднична Ганно Вікторівно! Повірив! Відштовхнув і важко побіг вперед. Його поштовх, наче легкий і непомітний, гепнув мене об стіну, я ледь встояв і побіг далі. Треба дякувати Богові, що ведмеді не дуже розумні тварини. Бо інакше той здоровань повинен був зрозуміти, що якщо я втік з камери, то я і зчинив повстання. Ведмідь зрозумів це згодом, про це сповістив його страшенний рев позаду. Він був розлючений і краще було б не зустрічатися нам. Та я таких планів і не мав. У кімнаті я вбив ще кілька павунців, схопив ключі, відкрив двері у двір і встиг зачинити їх перед пащею ведмедя. Який  не був він міцний та великий, але двері були міцніші за нього.
З двору я хотів втекти у сарай, де узяти мотузку, по якій злізти зі стени. Це було досить слабке місце плану, бо мотузки могло не бути, але більше планувати мені було нічого, бо я ж бачив лише коридор і двір, куди мене виводили на прогулянки. Я вбіг у сарай, почув як почали ревіти ведмеді на баштах, я сподівався, що вони злізуть, щоб подивитися, що робиться у камерах, а я тим часом здеруся на мур, а потім злізу у ліс.
Мотузки були, багато мотузок, товстих, мабуть вони слугували для чорних чаклунських коней. Я тільки підійшов до них, як щось плигнуло на мене. Ми покотилися по камінню, я закричав від болю, бо нападник дер моє обличчя та я вдарив його кулаком, ще і ще, воно задзявулило і відскочило. Я підвівся і побачив невеличку істоту, схожу на мавпу тільки зовсім без шерсті, а у одежі. Істота, вся у зморшках, була схожа на старого, та по рухам було видно, що вона сповнена сил. Хотіла втекти, але я наздогнав її вилами. Втер кров, як текла з ран на обличчі. Почав збирати мотузки. Однією рукою було дуже важко вправлятися.
Я кинув мотузки на ліве плече, правою рукою схопив сокиру, про всяк випадок, та побіг до сходів, які вели на горище сараю. Та переді мною став чоловік. Я вже майже відвикнув від людей, тож дуже здивувався.
- Стій!
Він ще і розмовляв українською.
- Ти хто? – здивувався я.
- Кинь сокиру і повернися до камери.
- Ні, ведмеді мене вб’ють.
- Вбити можуть лише Хазяї, а їх зараз немає.
- То вб'ють Хазяї.  
- Якщо ти здасися, то ні.
- Вб'ють! – я не вірив у ці балачки.  
- Ні! – наполягав чоловік.  
- А ти хто в біса такий? – поцікавився я.
- Я тут працюю. І кажу тобі - повертайся.
- Не твоя справа.
- Моя! Якщо ти втечеш, то Хазяї покарають усіх. Не треба цього.
- Пішов ти!
Я ступнув до нього, але він стояв наче скеля. Середнього росту, худий, років за сорок, у нього не було обох вух та кількох пальців на руках.
- Вони ж катували тебе! – крикнув я.
- Вони Хазяї. Ти не втечеш від них. Краще здайся.
Я зрозумів, що він не вступить мені дороги.
- Вони можуть бути добрими. Багато років тому один тигрин спробував втекти, але потім здався і Хазяї не вбили його. – казав мені чоловік, переконливо казав, та хіба я тільки-но не брехав!
- Ти брешеш!
- Це правда!
Я втрачав час, секунди, які були на вагу золота. Я відчув, що сумніваюся. Навіть якщо мені вдасться втекти з барлогу, я ж заблукаю у лісі і чаклуни наздоженуть мене. А так, може вони змилуються. І тут я подивився на свою руку. На ліву руку, якої не було. І зрозумів, що чаклуни - звіри, вони ніколи не змилуються. І цей чоловік бреше, він хочете врятуватися сам, а що буде зі мною йому байдуже. Я вирішив тікати, я не хочу залишатися тут, не хочу чекати милості від чаклунів, не хочу нічого слухати.
- Геть з дороги!
- Ні, краще вмерти, чим прогнівати Хазяїв!
- То вмирай!
Я вдарив його сокирою, він впав, а я побіг далі. З горища виліз на дах, там побачив драбину, яка вела до стіни, вже підбіг, коли почув:
- Зачекай!
Я побачив її. Дівчину у сіренькій сукні, худеньку та тендітну, схожу на Вас, Ганно Вікторівно. Така ж білява і з кругленькими зеленими очима. Вона чомусь плакала. Я не мав жодної зайвої секунди, але я зупинився.
- Хто ти? – спитав я її, причарований схожістю з Вами, о скарбова.
- Візьми мене з собою.
Вона ледь вимовила, захлинаючись у сльозах. А я навіть не здивувався. У книжках таке трапляється, у фільмах тим більше, коли зненацька з'являються гарні дівчатка, яких терміново треба рятувати, чим не робота для героя?
- Пішли, тільки швидко!
Я поліз перший, вона за мною. Я думав, що якщо врятую її, то це буде таким тренуванням, перед тим, як врятувати Вас! Я ліз, хапався рукою за сходи драбини і посміхався, як не посміхався вже давно. Озирнувся і побачив, що дівчина помітно відстала, вона ледь сунулася драбиною, хоч мала обидві руки.
- Швидше, швидше!
- Зачекай, не кидай мене!
Вона продовжувала плакати і її голос бринів в сльозах, ранячи моє серце. Пам’ятаєте, золотоброва Ганно Вікторівно, як колись Ви заплакали, передчуваючи нашу розлуку  і тоді я теж заплакав, бо можу встояти проти всього, окрім сліз жіночих. Проти сліз немає захисту. От і тоді я повинен був покинути її і втекти, а замість цього чекав, поки вона здереться на драбину. Я був вже на стіні, кріпив мотузку, кинув її вниз, міг лізти, але ж вона слізно просила зачекати. Я подав їй руку, підняв, вона була легенька наче пташка. Її шкіра була тоненька та біла, вона походила на дитину, беззахисну та вразливу. Тобто на Вас, де ви там страждаєте у високій башті ворогів наших!
Я хотів обв'язати дівчину мотузкою і спустити, потім вже лізти самому. Але побачив як знизу по драбині лізе ведмідь. Ще один квапливо біг по стіні, за баштою. В мене було не більше півхвилини.
- Іди сюди! Тримайся!
Я підхопив її, закинув за спину, схопився за мотузку і почав спускатися, стрибаючи по стіні, як у фільмах. Там це виходило красиво та легко. Тут же в мене була тільки одна рука, а за спиною в мене була дівчина, я кричав, мотузка рвала шкіру на долоні. Якби я подумав, то ніколи б не поліз так, бо ж знав, що не витримаю. Але близьке дихання ведмедів зробило мене героєм.
Мене вистачило на кілька метрів. Я зірвав шкіру на руці, кричав від болю, а потім не витримав і випустив мотузку. В повітрі я ще вспів відштовхнути дівчину, що не придавити її. Ми впали. Дякувати Богові, під стінами була земля, та ще й вкрита товстим шаром палого листя. Якби там було каміння, ми б вбилися, або скалічилися. А так я швидко підвівся, шиплячі від болю. Зверху почувся рев ведмедів. Вона розчипіжили свої пащі і різали повітря пазурами своїх величезних лап.
- Тікаймо!
Я підскочив до дівчини, вона, було підвелася, а потім знову впала та застогнала.
- Що таке?
- Нога, я підвернула ногу!
Її очі набухнули сльозами, вона тягнула до мене свою тоненьку руку, зверху ревіли звірі, ну хіба міг я кинути її зараз? Її, так схожу на Вас, о прикраса моїх мрій! Я посадив її на спину і побіг, дякуючи чаклунів, що вони відрізали мені руку, а не ногу, та дивуючись, чого це ведмеді не кидають у мене палиць, якими вони були озброєні. Встиг відбігти метрів на сто, коли почув страшний рев. Не грізний, а болісний. Мабуть один з ведмедів почав спускатися мотузкою, щоб гнатися за мною, та обірвався і гепнувся. Я побіг ще хутчіше, але невдовзі запихався. Серце билося, як божевільне, піт заливав очі, рвана долоня пекла, як скажена. А ще по обличчю били гілки, коріння наче навмисно чіплялося за ноги, ще й шнурок розв'язався. Так буваю, коли все починає сипатись один за одним, тоді треба стиснути зуби і чекати, поки це скінчиться. То я біг, вже не так швидко, мріючи про хоч невеличку зупинку. Коли ноги майже зовсім перестали йти я почав згадувати чаклунів, що вони зроблять зі мною, якщо схоплять. Страх добрий погонич, я знову біг і біг. Не знаю скільки пройшло часу, можливо хвилин тридцять, як ліс, густий та дикий, трохи розступився і я побачив струмок, який біг між деревами. Я, дуже хотів пити, зсадив дівчину і припав до води. Вода була прохолодна та майже солодка на смак. Коли я підняв голову, дівчина сиділа на березі.
- Чому ти не п'єш?
- Не хочу.
Вона все плакала. Я не питав чому, бо ж вона була у барлогу чаклунів, а там вистачить причин для плачу.
- Нога болить?
- Так.
- Як тебе звуть?
- Мар'яна.
- Як ти опинилася у замку?
- Мене вкрали.
Я знову припав до води. Ще кілька ковтків та треба бігти далі. Ми ще занадто близько від чаклунського замку. Я пив і уявляв дівчину. Вона була гарненька, оті зелені очі, її голос, тонкий, наче соломинка. Зненацька дівчина зойкнула. Я підхопився, дивуючись, що ведмеді так швидко нас наздогнали. Дівчина теж підхопилася та показувала рукою. Я побачив змію, яка повзла від струмку. Величенька змія, метра зі два, я таких великих ще не бачив. Першою моєю реакцією було схопити щось важке і розтрощити їй черепок. Та під рукою не було нічого важкого і подумав, що завжди краще обійтися без бійки, тим більше, що змія не виявляла агресивності.
- Стій спокійно, не рухайся. – сказав я дівчині.
- Вбий її! – крикнула вона.
- Розмовляй тихіше! Не треба нікого вбивати, нам треба врятуватися.
Змія уповзла, я підхопив дівчину і побіг далі. Намагався бігти вперед, але ж у лісі, без орієнтирів дуже легко заблукати. Я тікав і не знав, чи біжу від чаклунів, чи до них.
- Ти знаєш цей ліс? – спитав я малу.
- Ні, нас не випускали за стіни.
Я біг далі, відчуваючи себе досить дивно. По тілу пішла якась тепла слабкість, хвилі якої накочували і накочували. В голові туманилося. Дівчина рюмсала вгорі, сили закінчувалися, я чув як позаду засурмили тривогу в барлозі чаклунів. Скоро вони підуть по нашим слідам, може їх зупинить струмок, який я кілька разів переходив, загрузаючи у мулі. На той струмок була вся надія. І тут я згадав змію. Знаєте, Ганно Вікторівно, я нешвидкий в роздумах. Багато разів я придумував щось влучне тоді, коли вже було запізно. Це називається сходинковий гумор, коли ти вже йдеш додому і на сходах тільки згадуєш якусь доречність. Так само і тоді. Пройшло вже може з хвилин десять, коли я пригадав струмок, змію і те, як дівчина підхопилася. Щось мене непокоїло, та цей дивний стан у якому я знаходився, не давав мені зосередитися. Я біг, крутив головою, поки до мене, нарешті, дійшло, що дівчина скочила від змії на обидві ноги. І потім спокійно стояла, навіть зробила крок, щоб залізти мені на спину. Хіба вивихнута нога така справа, що про неї можна забути? Ні. Я біг далі, мені становилося зовсім погано і тут я зрозумів, що дівчина бреше. В неї ціла нога. Але для чого вона брехала? Невже вона не розуміла, що через це нас можуть схопити, бо ж я не міг з нею бігти швидко!
Вже будучи у якомусь дивному, лихоманковому стані, я різко зупинився і майже кинув її на землю. Дівчина злякалася, її очі переповнилися жахом. І тут я зрозумів, наскільки вона мені чужа і ворожа. Якщо людина боїться тебе, вона ніколи не буде тобі по-справжньому близькою. Бо страх, це те що віддаляє.
- Вставай! – рикнув я їй.
- Що? – вона наче не розуміла.
- Вставай!
Я вдарив її по щоці. Це був перший і, сподіваюсь, останній раз у моєму житті, коли я вдарив жінку. Зі мною робилося щось неймовірне, я наче розпливався по повітрю.
- Вставай, суко!
Вона встала. Її очі зробилися сухими та злими.
- Ти обманювала мене!
- Обманювала. – сказала вона спокійно, навіть з якимось презирством.  
- Навіщо?
- Я хочу помститися тобі.
- За що?
- Ти вбив мого батька, сволото!
Вона кинулася на мене та навіть не змогла збити з ніг. Я відкинув її, наче кошеня. А сам впав на коліна. Мене усього вивертало, я почав блювати, потім впав на спину. Я не мав сил. Почув її сміх.
- Чому ти смієшся? – прохрипів я.
- Тому що зараз ти перетворишся на кроля, я схоплю тебе і вб'ю.
- Кроля?
- Дурню, ти пив воду з Кролячого струмка! Тільки такий ідіот як ти, буде пити воду з першого-ліпшого струмка у цьому краю!
Вона сміялася. Її голос здавався сухим, наче пісок. Я майже не бачив її, я бився на землі у корчах, лаючи себе за дурість. В цьому краю не можна нікому довіряти, тут потрібно бути холодному та жорстокому. Я підхопився, кинувся до Мар'яни. Вона намагалася втекти, та я стрибнув, у падінні схопив її за ногу. Дівчина впала, вона виривалася та я був сильніший, заліз зверху і притиснув її шию правою рукою з долоні якою досі текла кров. Дівчина завмерла. Я відчув хіть, відчув владу робити усе що схочу з нею. Та я ж був не дурень, я вже навчився триматися.
- Кажи, як можна повернутися у людину! – хрипів я вже не зовсім по-людські.  
Вона посміхнулася і плюнула мені в обличчя. Я обтерся плечем і посміхнувся сам, дивлячись дівчині у очі. Вона затремтіла. Мабуть вона побачила, що тоді я міг вбити її.
- Треба знайти сонцеїдів. – закричала дівчина. - У них є трави, яки допоможуть! Сонцеїди!
Зліз з нею і хитаючись побіг.
- Краще здайся, вони все рівно знайдуть тебе! – заволала Марпяна у слід.
- Тебе теж! – відповів я їй вже зовсім не по-людські.
І зареготав. Я був у якомусь маренні, у роті пересохлу, а по чолу бігли річки поту, повітря перед очима розходилося колами, ставало якимось густим та пружним. Нарешті я впав, мене знов почало корчити, я бився на землі, як скажена собака, гриз сухі гілки, бився головою, поки не втратив свідомість. У темряві я бачив Вас, довершенновигинна Ганно Вікторівно, Вашу посмішку, тому мені було зовсім не страшно.
Я прокинувся аж наступного ранку. Це було одне із самих дивних моїх прокидань. Я той ще лемпус, Ганно Вікторівно, більше за все не люблю швидко вставати, хочу ще трохи полежати під ковдрою, де так тепло і затишно. Але вже коли мені треба вставати, а спати хочеться, то я відкриваю очі і тримаю їх так кілька хвилин. Сон проходить і я підвожуся. Коли я прокинувся, то спочатку не хотів відкривати очі, бо ж так мені було добре, що не про що інше і мріяти не треба. Та майже відразу різонула думка про чаклунів. Годі лежати, треба тікати, якщо я не хочу попасти до їх слизьких пальців. Я відкрив очі і ледь не закричав від подиву, бо побачив щось дивне. Точніше якось дивно. Замість єдиної картинки я бачив чомусь дві. До того ж низько, якось при самій траві. Ну це ще можна було пояснити, бо я лежав і спав. Але звідки взялася зайча лапка? Я хотів витерти обличчя і побачив цю лапку. Потім було ще багато відкриттів, які об'єднувалися в незаперечний факт, що я став кролем. Справжнісіньким кролем, яких колись тримала моя бабуся.
Я згадав слова Мар'яни про Кролячий струмок і зрозумів, як це відбулося. На даному етапі моє перетворення може буде навіть на користь. Бо ж знайти кроля у лісі набагато важче, чим скалічену людину. До того ж, з невідомих мені причин, кролем я був повноцінним, тобто з неушкодженими лапами і двома вухами. Свої каліцтва я залишив разом з людськістю.
Трохи подивився навколо і почав потроху бігти кудись, бо сидіти в кущах було якось страшно. Я ж пам'ятав, що бідних кролів хто тільки не полює. А я був кроль дебелий, до усякого столу приємний. Коли плигав, так було мені спокійніше, а сидіти і чекати, поки прийде смерть моя, не мав сили. Тож і плигав собі кудись, до усього прислухаючись, бо бачив чогось погано. Мабуть у кролів зір слабкий.
Думав, як би Ви, Ганно Вікторівно, посміялися, побачивши мене у кролячому вигляді. З довгими вухами, трохи рудуватою шерстю, сторчкуватими вусами та носом, що постійно ходить у подихах. Якщо Ваше тремтіння носиком виглядало вкрай зворушливо, то моє смішно. А ось як би Ви бачили як мені прийшлося битися!
Біг я собі біг, поки не зупинився перепочити на якісь галявинці. Тільки перевів дух, як з кущів вискочив зухвалий кроль і почав скакати навколо мене і запрошувати на бій. Я не дуже добре розумів його, але дотумкав, що він лає мене та вимагає битви прямо зараз. Я щось намагався пояснити цьому дурню, що зовсім ні на що не претендую, що біжу собі по справам і не хотів його якось образити. Але кроль ніяк не заспокоювався, плигав усе ближче, а потім навіть штовхнув лапою. Тут я зрозумів, що, мабуть, доведеться битися. Ви ж знаєте, Ганно Вікторівно, як я цього не люблю, я ж інтелігентна людина, а бійка, вона не тільки мене лякає можливими травмами, так ще й гнітить своєю дурістю.
Але прийшлося. Ви, мабуть, зараз смієтесь, моя сонцесяйна і правильно чините, бо виглядали ми, мабуть, кумедно. Два кроля крутилися по галявині, стукали один одного лапами в груди, пищали від збудження. Мій супротивник був менше мене, але досвідченіше. Я і у людському вигляді ніколи в життя на бився, а як боксувати кролем так і зовсім не знав. Але коли мені набридло скакати, я почав згадувати, як тікав від чаклунів, як бився і вбивав, то я плигнув на кроля та вкусив його за вухо. Супротивник заволав і відсахнувся від мене, швидко зникнув у кущах. Я чув як він кричить, що я негідник, деруся не за правилами і лисиці на мене не має. Я, мабуть, дійсно, вчинив погано, та я ж не кроль, щоб дотримуватися їх правил.
Біг далі, аж поки не побачив голубів. Вони мене спершу не пізнали, та зміг їм довести, що я є я. Вони моєму вигляду не здивувалися, лише попрохали буди наступного разу більш обережним, бо в цьому краї не можна їсти будь що і пити будь що, якщо не хочеш несподіваних сюрпризів. Я це вже розумів, спитав їх про сонцеїдів, які начебто могли мені допомогти. Голубі сказали, що сонцеїди живуть не дуже далеко, істоти це досить безпечні та дивакуваті. Ну то мені байдуже було, аби тільки повернутися в людське обличчя, бо сміх сміхом, а кролем бути важко. У шубі -жарко, їси одну траву, вуха деруться об гілки, ще й з'їсти тебе можуть будь-коли.
Але перед тім як бігти до сонцеїдів, вирішив я Вам, хвиле брова Ганно Вікторівно, відправити листа. Щоб знали Ви, що втік я з полону і йду до Вас, врятую обов’язково і будемо ми разом, як колись у жовтій тюрмі. Чекаю і радію.

Ярослав Склавинський. Сто дванадцятий день Великої Туги (яка закінчиться, коли знайду Вас, принцесо, і розцілую у губи Ваші солодкі, стикнуся з язичком Вашим сміливим і спіймаю зубами соски Ваші медові та буду пестити їх губами спраглими, а пальчиками лоскотатиму реберця Ваші).  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Радість і смуток.

© Світлана Кедик, 11-07-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.98116183280945 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …