У свої «під сорок» вона була ще досить привабливою і жаданою, ця лаборанточка Віра. Целюліт тільки-но торкнувся її оксамитової шкіри, і то лиш у найнижчій, інтимній частині тіла, яку, в принципі, мав би споглядати лише законний чоловік. Та, як стало відомо згодом, цим привілеєм користалися і слюсарі, і зварники, і… всі-всі чоловіки заводської кочегарки.
Я, закіптюжений оператор (аби не сказати гірше), і гадки не мав, що можу розраховувати на успіх у цієї кокетливої дамочки, яка, на мою думку, знала собі ціну. Але не спробувати було б якось не по-чоловічому, адже всі ми в міру сил маємо гідно нести тавро справжніх кобелів, наліплене нам жіночою спільнотою.
І, коли мені з царственою великодушністю було дозволено детально обстежити і навіть попестити розкішний бюст, я зрозумів, що настав час прискорити події. Дещо, правда, спантеличувала холодність чи, можливо, й байдужність, із якою Віра спостерігала за моїм копирсанням у її принадах. Та в даному випадку я порахував це за чималий плюс і хутко потягнув свою жертву до штучної водойми з густо порослим навкруги очеретом. Це невеличке озерце слугувало водним резервуаром для потреб котельні, але з готовністю надавало свої послуги і для інших потреб…
Здається, я виявився не надто завидним спокусником, і тому ще по ходу діла приготував кілька більш-менш прийнятних виправдань на свою адресу. Та крижана незворушність на личку моєї тимчасової коханки переконала мене в тому, що не варто вважати за поразку всього життя якийсь п’ятихвилинний (тут і далі, на жаль, не за Коельом) акт. Можна звалити все на раптовість. На божевілля. На запаморочення. На… Можна взагалі про це не розмовляти.
Ми так і вчинили. По-змовницьки мовчки повернулися до своїх професійних обов’язків і вдали, що нічого надзвичайного не сталося.
Згодом я приписав свою невдачу егоїзму, безсердечності, нечулості, зрештою, фригідності цієї жінки. Мені відразу полегшало. Подумаєш – Снігова Королева. Де там!.. Нещасна внучка Снігової Королеви, яка вже стратила задубіле серце своєї бабці, але ще не віднайшла інше – живе, тепле, людське.
Закохана, нехай і на стороні, жінка шукає лише своє гніздечко, і, наче невтомна пташечка, облаштовує і прикрашає його. І повертається лише до нього. А про що може свідчити добрих пів гектара витолоченого, вимолоченого ніби комбайном очерету. Щоправда, Віра не сама і не одна впоралася з тими заростями. У винищенні довколишньої рослинності «ламало спину» майже все наше жіноцтво, особливо – «бальзаківського віку».
Певно, це якийсь гарячковий пошук того, що досі не знайдено; прагнення розтопити те, чого не розтопили п’ятнадцять-двадцять років шлюбу; усвідомлення безповоротності життя і бажання за будь-яку ціну зупинити мить, що дарує почуття відносної молодості чи бодай моложавості. Чим не мета, гідна того, аби не гребувати засобами…
А що ж я?.. Дещо засумнівавшись у своїх донжуанських здібностях, я більше не повторював ницих, на мою теперішню високу думку, посягань, а, прибравши подоби давньогрецького мудреця, філософськи міркував над дійством.
Що керує вчинками цих статечних пань, на яких чекають удома майже повнолітні нащадки? Що змушує їх кидатися в обійми першого зустрічного ловеласа?
Може, розчарування в роках, що минули. Може, суб’єктивне переконання у марності великих сподівань на світле і радісне майбуття; далі будуть тільки старість, хвороби і… знову розчарування.
Принаймні, я дійшов такого висновку.
