Попередні розділи можна прочитати за адресою: http://gak.com.ua/authors/1791
3.
День. Хоч і ранній
Почуття жовтого листка
От що-що, а за словом у кишеню Маркові ще ніколи не доводилося лізти. Звісно, з такими балакунами, як Пашко чи як там того торохтія? Славко, здається? йому не зрівнятися. Та чи й варто? Досить того, що він ніби мимохідь писав твори не лише для себе, але й для деяких приятелів. Та й у гімназії кілька разів йому виводили позитивну оцінку там, де варто було б поставити «пару». Мотивували це викладачі вельми логічно: ні значних вершин, ні великих глибин учень при опрацюванні матеріалу не досяг, та те, що вивчив, вміє викласти бездоганно послідовно та творчо. Головним же було і не це, а те, що, аби бажання, він міг змусити слухати свої оповіді навіть незнайому компанію.
Та не даремно ж колись якийсь розумник радив не рити яму для іншого, якщо сам не хочеш бовтатися на дні брудної баюри. От підсміювався один над Блеком (добре, що поза очі), коли той твердив, що у світі надто багато зайвих слів, так що потрібні не відразу й відукаєш. І що? В коледжі, де той здобував професію електромонтера, і не вимагалося ораторських здібностей. Письмові роботи з мови Марко чи не з першого вересня виконував за нього й натомість отримував вправно розв’язані задачі з фізики. Мовчазність не заважала Блекові бути справді гарним музикою. То чого ще треба?
Навіть якщо згадати випадок, про який серед знайомих легенди ходять… Тоді, десь на початку осені, у день міста одну концертну площадку відвели молодіжним гуртам: робіть що хочете, аби дорослим не заважали ні ви, ні ваші шанувальники. Цікавих там і справді вистачало. Натовп, завдяки гарній погоді і переконанню, що в такий день святковий настрій – це норма, сприймав виступи поблажливо, а подекуди і справді зацікавлено. Тож пропозиція Катрін обкатати просто отут пару новеньких пісень, які ще й ніхто не чув із публіки, видалася досить вдалою. А тут ще й телебачення завітало: непогана перебивка для святкового сюжету на місцевому телеканалі, он як у нас створюють умови для саморозвитку талановитої молоді. Вже після виступу журналістка – фарбована білявка навряд чи й набагато старша за самих виконавців, певно практикантка, відловила саме «Фієсту». На Катрін глянула ледь поблажливо: тій, розпашілій, водночас збудженій і втомленій, із сяючими очима, було не до чужої дурості. Вчепилася та журналістка насамперед в Юргена – що-що, а дівчатам той подобатися вміє. І, як не диво, у Блека. Ну, перший легко впорався із стандартними питаннями, та ще й посміхаючись, вправно переадресував деякі Катрін: нема чого порушувати субординацію. У досить безглузде інтерв’ю довелося впрягтися усім. Лише Блек так і не відкрив рота, лише в потрібних місцях кивав, підтверджуючи сказане іншими та всміхався ледь не голлівудською посмішкою. Журналістці, яка, судячи із запитань, не вельми й петрала у музиці, швидко набридла розмова. Подякувавши за спілкування та побажавши успіхів, вона почала вишукувати нові жертви. І раптом, не втримавшись, вже вимкнувши мікрофон, упівголоса поцікавилася у Катрін:
- Він у вас що, німий? - і виразний кивок у бік Блека.
Судячи з виразу обличчя дівчини, та якраз збиралася порушити напівжартівливе правило успішного митця, почуте бозна-де: більшість журналістів «не в темі», тому шкідливі, але при цьому деяка частина старанно маскується, а насправді – розумна й може виявитися корисною. Тож, про всяк випадок, із пресою треба дружити.
Та тут у розмову врешті втрутився сам Блек:
- Ні, не німий.
Певно, він таки щиро вважав, що остаточно і ввічливо вичерпав тему. Тому потім Катрін сердилася, та й то не дуже, не на нього, а Пашка. Той на сакраментальне запитання: «Ви що, знущаєтеся?!», не досить тихо відповів не менш відомим: «А що, так помітно?». Ображена у найкращих почуттях журналістка розвернулася до них спиною. Оператор, не набагато й старший за неї, раптом змовницьки підморгнув за спиною напарниці та показав великого пальця, мовляв, молодці. Потім зустрілися з ним на якомусь фестивалі, нормальний хлопець, щоправда, більше захоплюється чистим роком. Колишню напарницю згадував ледь не із здриганням і, як підозрював Марко, ледь перебільшивши, сам і розпустив цю байку містом.
Кілька кадрів їх виступу на Дні міста таки потрапили до матеріалу, хай і без інтерв’ю. Тож особливих наслідків ця історія не мала. Та й, взагалі, тодішня блекова поведінка – дитячі забавки, як порівнювати із сьогоднішнім станом Марка.
От скільки можна, так і не знаходячи потрібних слів для початку важливої розмови, плентатися за давньою знайомою якимись провулками? На щастя, дурням інколи таки таланить.
- Поглянь-но! Справжнє диво, як ти і любиш.
Катрін ледь здивовано глянула на нього: чого ще треба? Але за мить вираз її обличчя пом’якшився. Хтозна, звідки взявся той листок у його руці. Ботаніка не належала до улюблених предметів хлопця. Та все ж, він був переконаний, що в листопаді усе листя вже давно облетіло, яке ж і ні, теж дубове скажімо, все одно виглядає струхлявілим і тому досить жалюгідним. Тож побачивши на узбіччі яскраво-жовтий із зеленавими цяточками лист, відразу збагнув: ось він, шанс. Обличчя дівчини на хвилину стало відсутнім. Певно, вона зараз бачила щось зовсім інше, а не брудний мокрий листок. Марко відчув давно звичну легку заздрість. Такий, як і в дитинстві, коли другокласником разом із іншими учасниками хору, потрапив на якийсь огляд. Катрін повинна була співати окремо, представляючи свою, сусідню гімназію. Здається, вона чи не єдина серед дівчат не нервувала перед виступом, не вдивлялася у дзеркало, копіюючи старших. Просто вмостилася на широкому підвіконні і час від часу обережно торкалася скла, немов погладжуючи ще зелений листок, що стиха стукав у шибку.
Звісно, вона не була суперницею Ілоні, найгарнішій дівчинці із маркового хору. Та все ж він відчув образу, немов тоді ще незнайома дівчинка присвоїла собі щось гарне із поведінки Ілони, якій лише залишалося крутитися біля дзеркала. Хоч не дуже-то вона й крутилася. Ще зранку скаржилася на біль, була блідою, та все ж і чути не хотіла, аби не виступити на концерті. Звісно, такий бойовий настрій підтримували і вчителька музики, і бабуся, переконана, що в неї росте справжня артистка. Та все ж швидку довелося викликати, майже перед самим концертом: малій стало зовсім погано. Вчителька переймалася і через Ілону, хоч з тою до лікарні відправилася бабуся і, взагалі, зараз апендицит – це не так уже й страшно. І через те, що доведеться відповідати за надзвичайну подію перед директором: зрив виступу, з півтора десятка хлопців-дівчат без пуття відірвали від занять…
Марко страшенно переживав через красуню Ілону, хоч і потайки: ще в першому класі портфель за нею носив Марат – найсильніший хлопець у класі, з таким важко конкурувати. І через незаспівану пісню, справді гарну. І ще, десь зовсім у глибині душі, був вдоволений тим, що от тепер можна було зняти осоружний бант-метелик – офіційну форму їх хору. Та треба знати Ірину Геннадіївну: вона ніколи не здавалася так просто. От і цього разу, вгамовуючи скандал, зробила неможливе. Нагадала якимсь приятелькам, що супроводжували своїх вихованців, про давні борги, посперечалася з кимось із розпорядників заходу. І в супроводі ще молодої жінки рішуче попрямувала до підвіконня. До того дівчиська, що займалося з листком. Оглянула вельми скептично худеньке дівча у простій джинсовій спідничці та біленькій блузці. Що й казати, із гарненькими однаковими платтячками дівчат із її власного хору це не зрівняти, та не у всіх же директорів гімназій є смак.
Підрісши, Марко збагнув, що тоді від Катеньки вимагали неможливого: от просто так відразу, після одної репетиції виступити солісткою із незнайомим колективом. Та ще й із таким, що зустрів ї настороженим, ледь не ворожим мовчанням. Марат так взагалі відмовився співати «з цією» замість Ілони і ніякі вмовляння: як не сором? Та Катюша – молодець, наша рятівниця, подумай про честь гімназії! Та сама б Ілона засмутилася б, якби тебе почула. Ти знаєш, є такий закон: номер повинен бути проведений за будь-яку ціну! «Ото хіба що у цирку», - кинув хтось із старшокласників, за що заробив двійку з поведінки. Так само, як і непоступливий Марат. Більше героїв не знайшлося, тим більше, що усіх за успішний виступ обіцяли звозити на екскурсію, а двійка для другокласників-гімназистів – серйозний аргумент.
Катря мовчки дозволила начепити на себе великий бант, але рішуче відмовилася помінятися вбранням із кимось із дівчаток. Ті, здається, відчули полегшення. Переконавшись, що мала добре знає слова і мелодію пісні і справді виступала як солістка з нею у себе в хорі, почали репетирувати. У результаті обидві вчительки згодилися, що, певно, виступ буде провалено. І без жодної послідовності, звеліли всім бути наготові: от-от має розпочатися виступ. Нова солістка не виявила особливих емоцій. Тільки коли вже всі скупчилися за кулісами і хтось із дівчат мстиво зазначив: ох і товстуля зараз пищить на сцені, вона неголосно заперечила. Мовляв, та співає гарно, а що не худенька, то багато відомих оперних співачок були затовсті. Суперечка розпочатися не встигла: їм звеліли шикувати на сцені.
Можливо, виступили вони тоді і не блискуче, та, певно, не так і погано для дитячого хору. Принаймні, аплодували їм довго, журі видало вчительці таку бажану грамоту. Каті якась жінка із залу вручила квіти. Мала прийняла перший у житті букет дуже серйозно. Певно, за якимись правилами етикету, вона повинна була б відати його вчительці зі словами вдячності. Принаймні, так наставляла співаків Маркова вчителька. Та який там вже етикет! Тож Катя просто сунула квіти бунтівному Маратові і порадила відвезти до лікарні або родичам Ілони: хворі, коли дивляться на щось гарне, одужують швидше. Той аж трохи підбадьорився, почувши чітку вказівку. А Катя незабаром опинилася на сцені знову. Вже сама. Не співаючи, а граючи на скрипці. От тоді Марко позаздрив їй вперше: сам би він не зміг отак, на самоті, із флейтою перед незнайомим. Для нього й концерти в музичній школі були мукою. А дівчинці, здавалося, байдуже, чи на неї дивляться. Принаймні, її обличчя було не напружене, а задумливе, як тоді, коли вона майже не ворушачи губами, розмовляла з листком за вікном…
От чорт, замріявся! Навіть впустив момент, коли приятелька – давно вже не другокласниця – перестала всміхатися і тепер непевне крутила листок: ніби й заважає, і не викинеш просто так, бо й він образиться, і самій шкода… Та слова врешті знайшлися. Найпростіші:
- Тобі потрібна допомога, Катре?
Та спробувала зобразити здивування, хоч вийшло в неї не дуже:
- Звісно, я ж ще вчора пояснила! Не хочу йти зовсім сама до організаторів того конкурсу, бо ще вчепляться, а де решта? А як раптом щось і в супутника спитають, ну, там про плани чи таке інше… Уявляєш, щоб Пашко міг ляпнути?
- А пан адвокат сьогодні не може?
- Ти щось маєш проти Юрка? У нього сьогодні колоквіум. Не може ж наймолодший студент на курсі гуляти аж так безпардонно?
Крити було нічим. Нічого він проти Юргена не має. Що той у неповних шістнадцять вступив до якогось там приватного інституту, де вчать на адвокатів, то пишатися треба, що приятель такий здібний. Особливо, якщо тобі самому така кар’єра точно не світить. Заздрити вправному барабанщику, коли грає на флейті – і зовсім по-дурному. А що той вміє дівчатам подобатися, а ти – ні, то вже твої проблеми, а аж ніяк не інших.
- У нас з Юрком нормальні стосунки, сама знаєш. Тільки він вміє подобатися дорослим усе ж краще. І не переконуй, що ті записи задля участі у конкурсі конче здати саме сьогодні: ти ніколи не затягуєш справу до останньої миті. Сама ж закликала, щоб не прогулювали без особливої потреби. То як я можу допомогти?
Катрін на мить завагалася, для чогось кинула погляд на жовтавий листок, що продовжувала вертіти у руках.
- Як по-твоєму, можна жити взагалі без емоцій?
- Це як у Сніжній королеві? – дивне питання не злякало, навіть порадувало: із таких-от божевільних розмов інколи й виникали гарні пісні. Шкода, що останнім часом таке траплялося усе рідше. «Творча криза», - кривувато всміхалася дівчина, пропонуючи довести до пуття попередні композиції. Мовляв, ще й так не зігралися як слід на старих речах. Особливого успіху такі жарти не мали. Та при двох новеньких у колективі: Блекові й Юркові – таке рішення виглядало досить логічним.
- Хоч ні, Катрін, там Кай усе ж хотів отримати півсвіту і ковзани на додачу. Тож якісь емоції були…
- Снігова королева? – здається, на мить її вразило таке припущення. – От скажи, а якби уламки того клятого дзеркала влучили у Герду, то Кай поперся б за нею на край світу?
- Звісно, - ледь потис плечима Марко.
- А якби вона не хотіла цього? От сидить, перекладає гарні льодові скалки, складає заповідне слово, і ніякого тобі болю…
- То не життя. А як і життя, то яка з нього кому користь?
Помовчали. Раніше у Катрін не було схильності до переробки літературних сюжетів. Та хтозна, про що вона зараз.
- Он, глянь, листок точно нічого не відчуває. Може, його життя вже закінчилося… Та він гарний, справді гарний. От і користь тобі… І Снігова королева ні до чого.
- А може, відчуває, що ним милуються? І це – його останнє, найкраще відчуття, - хтозна нащо він заперечував. Певно, із чистої впертості.
Тому і не здивувався, коли листок полетів на землю, просто у багнюку. І не образився. Хай краще так, ніж коли дівчина виглядає зовсім незнайомою. А от наступні слова подруги виявилися несподіваними:
- Так, схоже мені потрібна допомога. Саме твоя.
(Далі буде)
