* * * * *
До Львова мене запросила Марія. Запросила до себе додому на Різдвяні свята. Я й поїхав.
Вперше я опинився було посеред святкування домашнього, затишного, мирного християнського свята у християнській родині. Як мені все моє попереднє життя того бракувало. Пані Марія просто прийняла мене до своєї сім’ї, просто поставилася до мене дуже тепло. Так, як…
Як описати таку річ? Хто зможе мене зрозуміти?
Хто зможе сприйняти.
Мало зараз дітей мають свою матір. Зараз вівитрилося в Україні саме поняття матері. Де вона, та матір? Хто зможе дати її, коли немає її у тебе? У яких словах, у яких творах можна описати матерню любов? До чого можна порівняти тепло материнських грудей? Можна собі обрати з поміж жінок кохану, але хіба можна вибрати з-поміж них матір?
Наші українські безбожники поміж кривди своїм дітям можуть спробувати поставити собі на службу й Бога. Ні, вони навіть не стануть стверджувати, що Бог – це реальна особа, що він дав повеління людям. Вони просто якось між іншим поставлять на службу своєму зухвальству й своїй батьківській безвідповідальності ще й Бога. Десь поміж своїми лайками й учиненими ними ж скандалами, вони вставлять: «Чті отца і матір твою – сама перва заповідь Божа.» Інших заповідей вони не знають і знати не хочуть. І поміж ними справді першу заповідь: «Я є Господь Бог твій – нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене», — не згадають.
Якось, коли на мені було вже не жовте, а вповні свого кольору пір'я, я стикнувся з цим знову. Звела мене доля з двома дівчатками. Мені потрібно було їм розповісти про десять заповідей Божих і пояснити їх. Це були рідні сестри. Одна з них мала 13 років, друга була щось років на три менше за неї. У цих дівчаток були батьки, але жили вони у своєї бабусі тому, що бабуся жила недалеко від школи, у якій дівчатка навчалися, а ще бабуся намагалася їх прогодувати. І любила їх. Ці сестри ходили додому до батьків по вихідних днях. У місці, де жили батьки, була інша школа, але дівчатка хотіли довчитися там, де почали своє навчання.
Ця трійка: бабуся й онучки, жили дуже бідно, не кожного дня їли хліб. А вдома вони у батьків були… Могли бачити… Їхні мама й тато були оформлені у якійсь комунальній службі по опіці над малозабезпеченими пенсіонерами. В їхні обов’язки входило робити ремонти таким пенсіонерам. Мама ті ремонти й робила: намагалася якісь гроші заробити. Зарплата, звичайно, у таких робітників була маленька. Мама працювала на тій роботі і за себе, й за чоловіка. Тому що тато дівчаток рідко коли був здатний до тієї роботи: або він був п’яний, або з бодуна. Або просто навіщо йому було на такі речі відволікатися, якщо жінка за нього там робила.
Жінка не тільки за нього робила, вона ще й намагалася подбати про чоловіка, одягти його. Те одоробло поваляється п’яним десь на тій площині, по якій люди, за звичай, тільки ногами наступають: з нього у такому стані верхній одяг знімуть. От і купувала його дружина щось нове. І купувала добротне. Таке, яке привертало увагу грабіжників.
А дівчатка ледве-ледве зводили кінці з кінцями.
Купив я якось тоді мішок борошна. Ніби виходило оптом дешево. Завезли те борошно прямо у двір багатоповерхових будинків, в одному з яких я жив, отож там і купив собі. Простояло те борошно на кухні в моєї сім’ї з півроку чи й більше. Використовували ми його слабенько. І завелися у борошні жучки.
Шкода. Але треба було борошно викидати. Жилося моїй сім’ї дуже сутужно, але їсти борошно з екскрементами жучків ми не збиралися. Якось почув я ще раз про бідність тих двох сестричок. Ну чим я міг їм допомогти матеріально? Цього я не міг. Але перш ніж віднести на смітник оте з жуками борошно, запропонував їм через докори сумління отой мішок. Вони погодилися його прийняти.
Я не вважав такий "подарунок" вартісним, і не вважав, що так взагалі личить робити. Але вони були дуже бідні, тижнями могли не купувати хліба, бо не мали на нього грошей. Буханка хліба на столі у них свідчила про деяке тимчасове фінансове благополуччя. Тож їм моє борошно з жуками прийшлося.
І це цим дітям мені треба було пояснити заповіді Божі, і серед них п’яту: "Шануй батька та матір твою!"
Але чи є батьками ті люди, які погано ставляться до своїх дітей, які поводяться безбожно, які забороняють дітям вчитися вірі Христовій? Десь з такої передмови, як оце зараз, я почав свою мову дітям:
— Не всі ті, що мають дітей, є батьками. Буває, наркоманки вагітніють тільки для того, щоб у разі схоплення міліцією, через вагітність уникнути кримінальної відповідальності. Бувають такі батьки, які зовсім не дбають про своїх дітей. Ви чули про тих, хто заставляє своїх дітей жебрати, щоб потім на вижебрувані дітьми гроші купити собі самогонки. Це крайні випадки, але є й інші приклади. Дуже часто батьки просто не навчають дітей вірі Христовій, забезпечують їх вповні матеріально: купують їм одяг, речі, добре їх годують, але не дають самого головного, не дають життєвих орієнтирів, не навчають жити по-християнськи. Люди, які не є християнами, і, звичайно, не навчають дітей християнству, не є батьками, і не про них дана Богом заповідь: Шануй батька та матір твою. Діти безбожників не зобов’язані шанувати, й, тим більше, переймати безбожне життя людей, які називаються їхніми батьками. Навпаки. Якщо їм вистачить хисту й глузду, їм треба прийняти віру Христову навіть у тому випадку, коли батьки їхні намагатимуться їм у цьому протидіяти.
Але як до таких людей ставитися? Ставтеся до них спокійно, надайте їм можливу від вас шану, моліться за них. Станьте ви для них наставниками віри християнської.
Ось так я пояснив цю заповідь дітям-підліткам.
А тоді у Львові я знайшов жінку, якої мені дуже не вистачало. Як тепло і затишно було коло неї. Я став називати її мамою. Вона це прийняла, хоча й докоряла часом мені за неприйняття рідної матері. Я не поривав стосунків з рідною матір’ю. Стосунків, якщо можна так сказати.
Я жив занадто скритно, як для рідної матері. Я нічого не розповідав їй про свої стосунки з іншими людьми. Я звик до того, що у мене немає спільної мови з батьками. Вони не були мені затишком і родиною. З ними дуже часто виникало протистояння. Особливо лихі стосунки були з рідною матір’ю. Скільки лайок, скільки прокльонів мені довелося вислухати від неї з самого раннього дитинства? А скільком лайкам від неї навчитися і їй же відповісти тим самим. Вона не знала, до кого саме я поїхав до Львова – я їй вперто не говорив про це, хоча вона й хотіла знати й допитувалася. Між нами віддавна було відчуження. І воно продовжувалося далі.
Львовом і тими львів’янами, з якими я спізнався і в яких жив, я був спочатку зачарований і залюбований. Ще ці різдвяні свята, і церква, яка була близько і до якої можна було вільно ходити на кожну службу. Церква у Зимній Воді була уніацька. Марія переконувала мене, що «то те саме», що все одно, куди ходити… тощо. Зовнішньо та церква не була схожа на церкву православну, чи церкву східного обряду, як би сказали уніати, чи то пак греко-католики. То був колишній польський костел. Він був закритий, а коли в Україні стало ніби повертати на українську волю, костел передали діючій уніацькій громаді. Марія пояснювала таке явище колишнім засиллям поляків і всілякими утисками ними українського життя, у тому числі й релігійного, навіть у випадку з греко-католиками. Чи тепер в Україні менше поляків стало, чи більша є потреба у східних церквах, як у західних костелах, але у Галичині, казала Марія, чимало закритих за радянської влади костелів передали греко-католикам.
Українська Автокефальна Православна Церква була поряд, у Рудно. Туди доїжджав той самий автобус, який їхав і до Зимної Води від якогось ринку, розташованого неподалік залізничного вокзалу Львова. Видавалося ніби Зимна Вода була ближче до центру Львова, як Рудно. Зимна Вода адміністративно була поза межами Львова, а Рудно до Львова належало. Це було трохи кумедно. Але загалом, то не мало якогось значення: адміністративні межі не проходили через людську свідомість. Переважно усі зимноводці працювали у Львові.
Марія зводила мене і до уніяцької церкви у Зимній Воді, і до православної в Рудно. Зводила мене і до собору святого Юра, і до ще кількох храмів у центрі Львова, і до Петропавлівської церкви на Личаківській вулиці – першого храму в Україні, який вийшов з-під покори Москві і оголосив себе храмом Української автокефальної православної церкви. У центрі Львова ми заходили з пані Марією і до якогось римського костелу. Переважно ми ходили по храмам тоді, коли там не відбувалося служби, а у костелі потрапили на службу. На мій подив, Марія почала молитися на тій службі, хреститися по-римськи, а уходячи, приклякла на одну ногу – чисто-таки римський звичай, який кидається у вічі. Під час тривалих мандрівок з Марією, я чимало наслухався від неї підкреслень того, що греко-католики – то не католики, чи то пак не римо-католики, а щось таки окреме, відмінне, хоч і визнає своїм зверхником папу Римського – голову усього католицького світу. Греко-католицька церква – це таки не католицька і не православна церква, а щось окреме, своє, унікальне, українське. І при цих підкресленнях я чув різке відмежовування цієї галичанки від католиків, які в Україні, зокрема у Львові були представлені переважно поляками, та й службу відправляли у храмах польською мовою. Галичани пам’ятали той час, коли їхні землі були під Польщею, і в них зберігалася оскома від того, що робили поляки, від спроб тотально спольщити всих українців. До того ж такі погляди і така народна пам'ять були на руку радянській владі. Вона й сама намагалася підігрівати такі погляди серед українців.
Марія пояснила, коли ми вийшли з костелу – довго ми там не були – що то, мовляв, святе. Вона там помолилася Богу. Я під час перебування у тому костелі почував себе доволі незручно, мої оглядини, що були схожі на туристичні, не вписувалися до римської служби. І в той же час Марія ніби робила так, як треба, а як було поводитися мені? Я хочу себе поводити правильно, але ж ми не католики: Марія і я.
Син Марії вчився у Львівській уніацькій духовній семінарії.
При всьому тому тотальному неначе індиферентному ставленні до різних конфесій, я помітив, що таке ставлення було, насправді лише напоказ. Але близькі мені галичани все-таки недоброзичливо ставилися до православної церкви. Про російську церкву мова у нас взагалі не йшла.
— Грицю, ну чому вони не їдуть на схід, — Якось у тієї Марії, вирвалася така претензія до православних священиків Львова чи й всієї західної України.
На святкуванні 500-ліття Січі я зустрічався з одним поважним чоловіком із західної України. Він називав себе греко-католиком. Я трохи порозпитував його про греко-католицьку церкву: мені було цікаво. Обговорили питання мого хрещення. Я висловив своє вагання: хреститися мені у православній, чи краще у греко-католицькій церкві. Мій співрозмовник висловився так: нехай для Галичини буде греко-католицька церква, а для великої України автокефальна. І мені, мовляв, краще хреститися в автокефальній церкві.
Тепер у Львові це питання міжконфесійного розподілу України знову спливло, на цей раз з вуст моєї доброї приятельки Марії. Коли б то всю велику армію українських православних священиків відправити на східну Україну? Мені така грандіозна акція видавалася привабливою. На моїй частині України дуже багато було роботи для священиків: дике поле, духовна цілина. О, коли б то справді було б можливо отримати одразу таку велику кількість проповідників і опікунів народу Божого. Але на кого ж кинути людей в Галичині, які бажають ходити до православних церков? Я мимоволі ставав апологетом православ’я перед очами греко-католиків. Не читаючи й не чуючи ніяких полемік православних з уніатами, я просто логічно розмірковував і знаходив причину перебування православних священиків у Галичині:
— Тому що тут є люди, які хотять ходити до православних церков. Їм потрібні православні священики, і тому вони тут є, — так я знаходив прості і щирі слова для пояснення і захисту людей, які чимось були невгодні, принаймні, деякій частині галицького суспільства, а разом із тим ставав поступово в обороні всієї православної конфесії. Тому що Марії така моя відповідь не подобалася, і вона знаходила згодом для мене все нові й нові аргументи проти православної церкви.
Справжня причина неприязні частини галицьких кіл до православної церкви, хоч би вона була й українською, й автокефальною – була в єдиновір’ї цієї церкви з церквою московською. Саме у православ’ї багато-хто бачив нібито причину того, що Богдан Хмельницький заключив угоду з Московським православним царем, з чого й почалася московська неволя, якої Україна й дотепер не могла ще здихатися.
Потихеньку у мене все менше було бажання ходити до найближчої уніацької церкви. Я їздив до Рудно, до автокефальної, що в свою чергу викликало тихе невдоволення Марії.
Син Марії Олег з’являвся вдома лише на суботу та неділю: увесь інший час він перебував у семінарії. Стосунки у мене з ним були хороші. Він був старший мене на чотири роки, був жонатий. Завжди перед ним до свекрухи спершу приїздила його жінка Марійка. Тут вони проводили разом суботу й неділю, а в понеділок Олег їхав знову до своєї семінарії, а Марійка їхала до свого університету на навчання, звідки поверталася вже до себе додому. Інших дітей у Марії не було.
Пані Марія була активісткою українського національного руху. У її хаті тривалий час перебували дезертири з радянської армії. Ті, що тікали від дідівщини. У той час під приводом дідівщини три галицькі області на рівні обласних рад заборонили воєнкоматам здійснювати набір на військову службу до радянської армії. А дезерція з цього війська знаходила собі притулок у Галичині серед таких паній Марій, Тетян, Оксан. Це робилося організовано, на рівні організацій, як тодішній Народний рух України, Українська республіканська партія, Товариство української мови тощо. При тому дезертири могли бути з будь-якої області України. Траплялися серед них і такі, хто не хотів говорити українською мовою. Щоправда, я жодного з дезертирів не бачив. Вони були до мого проїзду до Львова.
Пані Марія казала мені, що в останні роки багато-хто називав її мамою – вона мала на увазі дезертирів,— але ніхто не називав її так, як то робив я. Ні до кого вона не мала таких почуттів, як до мене. Ми таки поріднилися б. Можливо. Хоча хто його зна? Про те згодом.
Я приїздив до пані Марії, чи то пак до всієї її родини, під час шкільних канікул. В інший час я перебував у себе вдома у Кривому Розі з тією родиною, яка мала б бути моєю, але якої я сторонився. Не багато часу лишалося до закінчення школи, після чого я міг би вже сам розпоряджатися своєю долею. Тобто, ніяких формальностей для з’єднання особливо не потребувалося.
Я був доволі вредною особистістю. Це, звичайно, зовсім не сприяло налагодженню стосунків у колі своєї рідної сім’ї. І діставалося від мене й новій.
Для мене нова сім’я й та, яку я не хотів вважати сім’єю, були зовсім різними спільнотами. Але, будучи сам вихованим і вирощеним у крикливій, скандальній, недружній сім’ї, прагнучи відмовитися від неї, я лишався у значній мірі її ж продуктом. Я був запальної вдачі. Хоча віра Христова дуже сильно змінила мою поведінку, але й чортове насліддя все ж значною мірою залишалося й тяжіло наді мною. Прийняти рішення розпочати нове життя, мати дуже добросовісний і твердий намір до того легше, як позбутися усіх лихих звичаїв, засвоєних раніше. Адже багато лихих звичок людина може навіть не помічати за собою, або ж помітити тільки після того, як пройдуть цілі роки.
Крім пані Марії був у її сім’ї, звичайно, її чоловік, якого я став було називати татом. Звали його Степаном. Він був простим робітником-водієм, чи шофером, як казали в Галичині. Працював на хлібозаводі. Він був нижчого зросту за свою дружину. Загалом, у сім’ї все тримала у своїх руках пані Марія. Пан Степан тихо собі приїздив після роботи додому, привозив багато хліба, яким вигодовували Пацика, їв, брав до рук газету і тихенько собі читав. Марія ж рядила домом. Вона була схожа на інтелігентку. Вона розповідала мені, що після закінчення школи поступила до Київської консерваторії на диригентський відділ. Не знаю усіх подробиць, але не закінчила вона й першого курсу і пішла по етапу на радянську каторгу.
