Червона хонда на шаленій швидкості пронеслася через Мілавичі, і, не ввімк-нувши повороту, Яна вилетіла на трасу. Вітер, що раптово здійнявся, кидав в лобове скло дрібним дощем. Зустрічні машини нещадно, по-гестапівськи сліпи-ли очі. Тихо вилаявшись, Яна з’їхала на обочину і зупинилась. Звичайна втома навалилась на плечі лавиною. І не зрозуміло куди і для чого їхати серед чорної ночі, що плювала в очі краплинами дощу. Яна відчувала, що просто фізично їхати нікуди не зможе. Відкинувши спинку сидіння, вона лягла, заплющила очі. Сон, виринувши з глибин підсвідомості, цілком поглинув дівчину. Вона ввійшла в свої сновидіння, наче в телевізор і дивилася тепер кіно про себе, що прокручувалось в прямо мозку. Важко було зрозуміти до якого жанру відносилось те, що відбувалося в Яниному сні. Та й значення її ролі залишалося досить туманним і незрозумілим. Від неї залежало надто багато. Щось важливіше за життя, за існування всього всесвіту, Яна тримала в долонях, бережно, з усіх сил намагаючись не впустити. Неймовірної сили вітер збивав її з ніг, руки ставали все важчими, безсило опускаючись. Надлюдським зусиллям волі Яна утримувала, те, що неминуче мало розбитися на скалки, в міліметрі від землі. Вона стояла, боячись відвести погляд від Сенсу, дивної живої субстанції, що пульсувала щойно в її долонях. Це вимотувало її, пило сили, відбирало енергію та молодість. Дивлячись, як просто на очах покриваються зморшками її руки, Яна скрикнула і прокинулась.
- Що з вами? Вам допомогти? – термосив її за плече молоденький даїшник, що з’явився вельми доречно, інакше Яні довелося би провести на обочині всю ніч. Ні про яке керування хондою після жахливого сну і мови бути не могло.
- Я не знаю… машина не заводилась, - збрехала Яна перше, що прийшло в голову.
- Дайте, я сяду за кермо, - запропонувала дорожня міліція в лиці чорнявого лейтинантика, що очей не зводив з розгубленої дівчини.
- Я підвезу вас до міста? – слухаючи по-котячому ніжне ворко-тіння мотора, запропонував хлопець.
- Так, будь-ласка… - зітхнула Яна, поступаючись йому місцем.
- Даремно ви самі в таку погоду в дорогу вирвались, - дружелюбно промовив лейтенант.
Яна мовчала. Все, чого вона хотіла в даний момент, це опинитися в своїй кімнаті. Залишитись самій. Думати про щось, розмовляти зараз, було нестерпно. Просто боляче. Вона ладна була затулити вуха, щоб не чути безсистемного базікання, свого рятівника.
- … там на пустирі, сьогодні таке робилося! – лейтенант, судячи з усього, вирішив справити на дівчину враження, і тепер сипав градом сенсаційних новин. Благо, таких більш, ніж вистачало.
- Справжній армагеддон! Двадцять трупів! Вижили лише ті, хто в каменярні сховався…
- А що трапилось? – прокинувшись, мов від наркозу, спитала Яна.
- Ви що, телевізор не дивитесь? Про аварію на будівництві не чули?
- Про зсув породи?
- Та зсув породи – просто іграшки, порівняно з сьогоднішнім. Вибух, пожежа… Жах! Напевно десь під землею шар газу утворився, в порожнинах. Під час зсуву, ці гази піднялись ближче до поверхні. А хтось з робітників недопалок в розлом кинув… Он воно й рвонуло.
- Нісенітниця якась, - промовила Яна байдуже.
- Нісенітниця? Та я був там! Все своїми очима бачив. Люди на-стільки налякані – ніхто й слова толком сказати не може. Все про якийсь підземний вогонь торочать і вирву із саджі. Та воно й не дивно. Коли ми з хлопцями приїхали, попіл, як чорний сніг, з неба падав… А з тих, що були на поверхні, коли все сталося, тільки один хлопець і вижив. І справді в сорочці народився. Семенів його прізвище.
- Сем?!
- Ви знаєте його?
- Так. Знайомий один, - вдаючи байдужість, відповіла Яна неуважно, - він…
- Та живий ваш Сем. Кілька синців і диму наковтався, - з легкою заздрістю в голосі, зітхнув міліціонер, так, наче шкодував, що з Семом все в порядку.
Яна сиділа із заплющеними очима. Вона не відчувала зовсім нічого, наче всередині утворилася величезна пустка. Ні почуттів, ні думок, лише повний вакуум, що затягував в себе рештки свідомості.
- Ми приїхали, - голос лейтинантика почувся наче із-за стіни.
- Так. Дякую вам.
- А ми з вами так і не познайомились. Іван мене звати. А…
- Я - Яна, але це не має значення. Я заміж виходжу, - повідомила вона оторопілому лейтенанту, що, вийшовши з машини, розгублено стояв посеред пустої, освітленої підсліпуватим ліхтарем, мокрої вулиці.
Піднімаючись по темних сходах, Яна намагалася іти тихо, навшпиньках щоб не розбудити батьків.
В голові, в зворотному напрямку прокручувався побачений в машині сон. Так, наче хтось перемотував плівку. Відмотавши фільм на самий початок, Яна здригнулася. Із підсвідомості виринуло п’яне обличчя Сема. З нього сон починався. Ним закінчувався. Можливо, сон був віщим і означав сьогоднішні події на пустирі. Зрозумівши, що мабуть заразилася нічними жахами від Сема, Яна несподівано для самої себе перехрестилась. Увійшовши до своєї кімнати зачинила двері на ключ, і, з насолодою витягнувши втомлені ноги на ліжку, потягнулася за сигаретою. Вона курила в темноті, не вмикаючи світла, струшуючи попіл просто на підлогу. Та заглушити гнітюче відчуття нервової напруги, якоїсь підсвідомої тривоги, що заставляла серце битися в прискореному ритмі, не вдалося навіть нікотином. „Випити би зараз, напитися до безтями”, - майнула в голові божевільна думка.
