Я згадував тебе знову й знову. Твоє волосся… твої очі… твоя шия… твої руки… твій живіт… ти… Ти чарувала мене. Ти не давала мені спокою. Ти забрала всі зайві думки і залишила лише думки про себе. Ти… Тільки ти і більше нікого… Аби ти була поряд… Аби ти була завжди…
Я обводив контури твого тіла рукою, і відчував ніжне тепло. Я обводив контури твого тіла думками, і відчував запаморочення у голові. Я обводив контури твого тіла очима, і відчував як тьмяніє мій зір. Ти сяєш красою… Ти прекрасна…
Мені здається що я чую твій голос… Мені здається що я розмовляю з тобою… Мені здається що ти поруч… Мені здається… Насправді ти так далеко…
Я ніколи не торкався такого волосся як у тебе… ця густота… ця м’якість… цей матовий блиск… Ця досконалість притаманна тільки тобі… тільки твоєму волоссю… тільки твоїй красі…
Я ніколи не бачив таких очей як у тебе… їх колір… він чарував насиченістю відтінків… хоча й був монохромним… їх глибина вмішала у собі всесвіт… хоча й була обмеженою… їх форма була найдосконалішою… хоча й мало відрізнялася від форм інших очей… інших жінок… інших… В моєму житті ніколи не буде інших жінок. Я ніколи не буду дивитися в інші очі.
Я ніколи не цілував такої шиї як твоя. Її ніжність пестила мої губи. Мої губи пестили її… робили її ще ніжнішою…
Я ніколи не відчував такого доторку як доторк твоїх рук. Він спокушав мене… ніжив мене… грав зі мною… Твої руки були тендітними, витонченими… Відчувати твою руку у обіймах своєї долоні було найбільшим щастям для мене. Бажати більшого, здається, не мало жодного сенсу… аби тільки не відпустити тебе…
Я ніколи не притискався до такого живота як у тебе. Я обережно клав голову на його пружну м’якість і насолоджувався… насолоджувався енергією твого тіла забувши про усе на світі. Ніщо не мало для мене сенсу окрім тебе… і ти була поруч!
Але йшов час… Час коли-небудь знищить усе… у нескінченному просторі залишиться лише час… і більше нічого…
Напевно колись і невмирущі єгипетські піраміди схилять голову перед часом і осиплються мільйонами тон жовтогарячого піску котрі вітер розвіє усім світом не залишаючи жодної згадки про їх славетну велич.
Кожен день я пестив тебе своїми доторками та поцілунками. Кожен день обриси твого тіла розпливалися… ставали тьмянішими… вони потроху зникали… я не міг із цим нічого вдіяти…
Ти була моєю пірамідою, а я був безжальним і водночас ніжним бризом… я нищив те що любив… це неможливо було зупинити… із кожним моїм доторком ти помирала…
Але йшов час… Час коли-небудь знищить усе… у нескінченному просторі залишиться лише час… і більше нічого…
Час линув… і ти осипалися графітовим піском…
Я любив тебе без тями… Я не уявляв свого життя без тебе… хоча у тобі й не було ані краплини крові… ані граму плоті… ти була лише малюнком котрий я колись намалював… і тепер, коли мої сльози остаточно змили твоє зображення з пожовклого аркушу, я картаю себе за те, що настільки любив тебе… за те, що обходився з тобою занадто ніжно… за те, що не подарував тобі більш тривалого життя… за те, що не виліпив тебе з глини, або з гіпсу… за те, що створив та знищив тебе своїми ж руками, а тепер не можу відновити… за те, що ти була занадто реальною для мене…
Ти завжди була поряд, у світі реалій, та водночас дуже далеко, у світі малюнку… Я цілував тебе… я кохався з тобою… я пестив тебе… я нестямно любив тебе… і ти відповідала взаємністю… а тепер ти зникла… Життя наситилося сірими градієнтами… Час знищив усе окрім мене… лишилося лише чекати коли він розвіє піски мого тіла просторами всесвіту… І залишиться лише час… і більше нічого…
