Славко телефонував мені увесь наступний тиждень. Схоже, що він дійсно загорівся ідеєю великого прориву на телебачення, то займався справою з русалонькою з усією відданістю.
- Владюшо!
- Слухаю.
- Я говорив з робітниками "Шляхрембуду"!
- І що?
- Керівництво нічого не відповіло про ті ями біля Великої Діви...
- Слухай, називай її поки купальницею, добре?
- Ага, біля купальниці. Так ось і директор і головний інженер ввімкнули дурня, коли я їх почав розпитувати про асфальт на вході в міській парк!
- Що значить "ввімкнули дурня"?
- Перелякалися і почали брехати, що нічого не знають, що асфальт якісний, ніяких ям немає, узятися їм нема звідки і взагалі вони дуже зайняті, то не можуть зі мною розмовляти! Але я поговорив з робочими!
Він робить театральну паузу. Цей Славко, він артист, він любить, щоб було красиво, красиво в його розумінні, яке не дуже то долуге. Він схильний до дешевих ефектів. Але ця сумнівна краса коштує часу, а час, принаймні мій, дуже дорогий.
- Кажи швидше, про що дізнався!
- Робочі розповіли, що кладуть асфальт біля пам'ятника Кожедубу двічі на рік. До дев'ятого травня перший раз, а потім ще до Дня міста у вересні! І завжди там ями, хоч звідки беруться не зрозуміло! Там же транспорт не їздить, тільки пішоходи і все!
- В них жодних ідей щодо ям?
- Жодних. Кажуть, що ями трапляються не тільки біля пам'ятника, але й по набережній! Я ж казав, що тупотіння уходило по набережній! Щоправда там вони не такі помітні, бо ж асфальту там не має, лише дрібний гравій. Але сліди є!
- Добре. Займайся цим питанням.
- А ще я дізнався, що цією справою займалася прокуратура! – аж верещить у слухавку Славко.
- Прокуратура?
- Так! Там хтось зацікавився, чому це потрібно класти на одному місці асфальт двічі на рік! Навіть кримінальна справа була! Підозрювали розкрадання бюджетних коштів!
- І що?
- Та як завжди! Зробили дорогу до заміського дома прокурора і справу закрили! А ці хлопці, шляховики, вони продовжують класти асфальт біля входу в парк двічі на рік! Тільки акти виконаних робіт оформлюють на інші вулиці. Тобто по документах кладуть асфальт десь на окраїні, а насправді – на вході в парк! Двічі щорік!
- Цікаво. Тримай зв'язок з метеорологами.
- Добре, Владюшо! Я відчуваю, що це бомба!
- Не кажи "гоп" поки не перескочиш. Це моя тобі порада. Спокій та наполегливість, ось що тобі потрібно. Працюй!
Потім мені розповідали, що Славко так захопився, що не спав ночами. Приходив зранку на роботу з червоними, як у хворого кроля, очима, все щось собі думав, доходило до того, що починав бурмотіти сам з собою. Він був трохи дивний, цей Славко, а тут зовсім став схожий на божевільного у цій лихоманці пошуку.
- Владюшо! – знову дзвонить.
- Слухаю.
- Я тут перевірив "швидку"!
- І що?
- Я подумав, що може були якісь випадки біля купальниці, привозили когось, чи...
- Кажи який результат!
- Був один випадок! Міліція викликала швидку на місце аварії біля Харківського мосту.
Знову пауза! Артист задрипаний!
- Славко, кажи швидше, в мене немає часу!
- Там машина, розбита! Так, наче у стовп в'їхала! Але вона була посередині дороги! І там жодних стовпів! Чи дерев! Це ж міст, широченний міст!
- То що трапилося?
- А невідомо! Просто розбита машина посередині дороги, весь передок рознесений, тільки не зрозуміло об що!
- Може була ще одна машина?
- Але менти кажуть, що такі пошкодження, наче у стовп вмандьошилася! Тільки до найближчого стовпа метрів двадцять! І стовпи стоять за бетонною огорожею у півметра заввишки!
- Могла перескочити на швидкості.
- І ніяких слідів зіткнення ані на огорожі, ані на стовпах! Ну якщо у машини двигун в салон увалився, то повинна ж хоч подряпина залишитися! А то всі стовпи на сто метрів навколо цілі!
- А водій, водій був в машині?
- Ось тут саме цікаве і починається! Водій був! Отримав під час аварії важкі травми. Чого і швидку викликали. Так ось водій розповідав, що зіткнувся з Велетнем!
- З ким?
- З Велетнем! Надзвичайно великою людиною! Ростом заввишки метрів шість! Бо йому доводилося рачкувати, щоб пройти під тролейбусними дротами!
- Кому рачкувати?
- Велетню! То він і не міг відбігти, машина в нього врізалася, розбила передок, але Велетню хоч би що! Він спокійно пішов звідти! Ось так!
- Це все ти вигадав, чи водій розповів? – перепитую.
- Водій! Це все водій!
- А він, часом, не був п'яний?
Славко важко дихає у слухавку.
- Ну кажи, кажи!
- Був. Він був в дупу п'яний. Невідомо, як він за кермо сів, у нього в крові було алкоголю трохи більше смертельної дози.
- Тю. Якщо він був п'яний, то його слова нічого не варті.
- Владюшо! Як не варті? Він бачив Велетня! Хіба таки будеш вигадувати, особливо коли п'яний?
- Особливо коли п'яний і будеш! До того ж в нього могла бути звичайна "білочка".
- Але машина!
- Що машина?
- Розбита машина! Розбита невідомо об що!
- Він міг розбити її раніше.
- Раніше не міг! Там же двигун вщент, як би він їхав?
- Тоді що ж відбулося?
- Велетень йшов у парк! Велетень теж член кривавого культу Вічної Діви! Випадково в нього врізався п'яний водій. Велетень втік. Все зрозуміло!
Він казав це щиросердно. Він не був аналітиком, він міг впевнити себе в чомусь і не бачити явних протиріч.
- Славко, ти бачив у Сумах велетнів?
- Що?
- Ти бачив у Сумах велетнів, істот зростом під шість метрів?
- Ні.
- То звідки твій велетень узявся?
- З села! Водій каже, що той Велетень був одягнений наче селюк, у якусь шинель! Він з села! Ти ж знаєш, хто тільки не живе у селах навколо Сум! Можуть бути і Велетні!
- Не знаю. Слідкуй за погодою і займайся далі.
- Я тільки цим і займаюся, я цим живу, Владюшо!
Ось це було добре. Якщо хочеш досягнути успіху, то треба жити своєю справою. Думати тільки про неї. Забувати про все інше.
- Владюшо! – знову дзвонить і я вже думаю, чи не заблокувати його номер.
- Слухаю.
- Я поговорив з патологоанатомом, який досліджував трупи!
- Які ще трупи?
- Ну, тих розчавлених студентів, яких знайшли біля Великої..., біля купальниці!
- І що?
- Він каже, що їх вбивцею міг бути Велетень. Звісно, що він лікар, вірить у науку, то не допускає існування Велетнів! Але коли я запропонував просто уявити ситуацію, він сказав, що це дійсно міг бути Велетень! Справжній Велетень, який важив десь більше півтони! Він збив тих бідолашних студентів з ніг і розчавив, як черваків! Як колорадських жуків! Кажу ж, що він з села, там колорадських жуків не люблять!
- Слухай, це все одно лише припущення, яке нічого не доводить.
- Але ти ж знаєш, що Велетні існують! Ти ж робив сюжет про Шпиля!
- То не просто велетень, то голем, істота штучно створена з неживої матерії.
- Може це його брат?
- У Шпиля не було брата. І взагалі, не забивай собі голову велетнями! Тримай очі відкритими, а голову свіжою! Слідкуй за погодою!
- Добре. Владюшо, я послав тобі поштою малюнок.
- Малюнок?
- Я поговорив з водієм, ну з тим, який розбив об Велетня машину. Він описав мені його, а я намалював. Водій каже, що дуже схоже. Подивися.
- Добре.
Славко вмів непогано малювати. Як людина позбавлена майже усіх здібностей, я поважаю їх в інших людях. Вміння малювати чи співати чи писати вірші, все, чого я не вмію робити, викликає в мене повагу до людей, які володіють сим даром. Ось Славко намалював велетня. Дебелого чоловіка у шинелі, що вклонився та сунеться під дротами тролейбусних ліній. А на нього мчить машина. Виглядало досить непогано за тим виключенням, що сей велетень нічого не пояснював, а тільки додавав питань до того, що ж відбувалося темними ночами у моєму рідному місті.
Я розумів, що щось могло дійсно відбуватися. Суми був незвичайним містом. Я об'їздив майже всю Україну, побував закордоном і можу стверджувати, що ось там, на північному сході України усе було інакше. Якийсь особливий край. Повний чудовиськ та див. Особливо за річкою Сейм, у Поліссі, але і в Сумах, що знаходилися дещо південніше, див ще вистачало. Особливий край, тому у журналістиці я і вибрав напрямок розвідок про чудовиськ та їх наслідки. Напрямок, який до мене майже не існував, якщо не звертати уваги на тупі побрехеньки у жовтих газетах. Я розкопував справжніх чудовиськ, досліджував їх і розповідав про них. Моя книга "Сто чудовиськ України" розійшлася вже майже трьомастами примірниками у тридцяти країнах світу!
- Владюшо! – це знову Славко. Він доплигається, що я його дійсно заблокую!
- Слухаю.
- Я був у психдиспансері!
- Ти захворів?
- Я? При чому тут я? – у Славка майже не було почуття гумору. Він ніколи не жартував, не розповідав анекдоти, не сміявся. Я читав кілька його оповідань – там були суцільні сльози та сум, його можна було б називати співцем депресії. Таких співців цілий хор, бо довести людину до сліз значно легше, аніж розвеселити.
- Я жартую. Що ти дізнався у психушці?
- Там є один пацієнт. Його привезли з-під Харківського мосту.
- Харківського мосту? Це ж поруч з купальницею.
- Я про що і кажу! Так ось, він звичайний п'яниця. Кілька разів його ловили на крадіжках металолому, навіть відсидів у колонії два роки. Коли повернувся, так само ніде не працював і полював за ломом. Якось пішов увечері з дому і не повернувся. Через тиждень його знайшли під Харківським мостом. Там теплотраса йде, так ось він забився в щілину за трубами і там лежав. Там би і помер, але його випадково знайшли міліціонери, які обшукували там все після вбивства студентів.
- Він причетний до вбивства?
- Ні. Він був увесь обісцяний і обісраний, бо ж десь тиждень пролежав за трубами, не виходячи.
- І що це з ним трапилося?
- Лікарі кажуть, що якийсь нервовий шок.
- Шок? Через що?
- Лікарі не знають. Коли я спитав, чи могло до шоку призвести щось страшне, що той чоловік побачив, то погодилися. Постраждалий багато пив, його психіка була слабка, їй би вистачило і чогось зовсім незначного, щоб зірватися. Тільки лікарі сумнівалися, що в центрі міста можна побачить щось таке, що викликає шок.
Знову пауза, Славко дихає в трубку, якби у нього був хвіст, він би зараз їм вихляв від радості. Я ж трохи дратуюся.
- Слухай, Славку. То п'яні, то божевільні. Цього замало.
- Владюшо, ти послухай далі! Я показав йому малюнок!
- Малюнок?
- Велетня, який я намалював. Я ж тобі відсилав!
- Ага, пам'ятаю.
- Так ось, коли я показав Велетня, то у того чоловіка трапився напад. Він почав кричати і вириватися, наче хотів втекти. Довелося колоти йому подвійну дозу заспокійливого. Лікарі дуже здивувалися такій поведінці, бо за час перебування в диспансері, хворий ні на що не реагував. Просто лежав і дивився у стелю. А тут така активність!
- То ти вважаєш, що він бачив Велетня?
- Так, бачив. Цей чоловік вийшов на полювання за металами, в його торбинці знайшли пилку, молоток і зубило. Він шукав чим би розжитися, коли натрапив на Велетня. І побачене так його вразило, що він збожеволів, втік під міст, забився там у щілину за трубами і там би помер, якби його не знайшли менти.
- Ну не знаю...
- У мене є відео його реакції на малюнок з велетнем. Воно вражає. Давай я тобі відішлю його.
- Ну відішли. А що там по погоді?
- Та поки жодної хмаринки. Сонце світить, наче весна.
- Ну слідкуй.
- Добре.
Узяв з пошти відео. Поганенька якість, бо знімалося з мобільного телефону. Палата лікарні, ліжко, на ньому людина. Заросла, неголена, байдужа. Вирячилася у стелю і не звертає уваги на те, що Славко щось йому каже. Потім з'являється малюнок. Славко знімає його, а потім показую чоловікові. Секунда і він починає кричати, намагається підхопитися і втекти. Славко його притискує до ліжка, гукає на допомогу лікарів. Мобільник упав, нічого не видно, тільки чути крики того чоловіка. Прибігають медсестри, вони тримають його, а Славко знімає крупним планом обличчя. Перекошене судомою жаху. Я дещо бачив в своєму житті, я майже спеціаліст по жаху, бо я ж працював з чудовиськами, деякі з яких були настільки страшні, що наносили невиліковні травми людській психіці. Так ось, я бачив, що такий страх, як у цього чоловіка, могло викликати тільки щось дійсно небувале.
Я подумав, що накльовується цікава тема. Хоч зовсім незрозуміло, що ж таки відбувається в самому центрі Сум темними ночами, але щось відбувається. Я узявся шукати зв'язки велетнів і Сум, але нічого не знайшов. Потім у нас були два важких дня підготовки чергової програми. Я ледь доплентався до свого кабінету і впав там на диван. Я вже рік спав на роботі. Навіть перестав знімати квартиру, бо навіщо мені вона, коли я увесь час на роботі? Я спав, а в голові у мене крутилися велетні і купальниця. У кривавий культ я не вірив. Якби люди дійсно практикували його, то придумали щось більш безпечніше, аніж уносити пам'ятник з центра міста.
