Коли питають про найулюбленіший фільм, прийнято відповідати таким чином: “Розумієте, так ставити питання не можна. Раніше мені подобалися одні фільми, пізніше – інші. Взагалі, є безліч гарних фільмів. До того ж, поконкретніше, будь-ласка: критерії відбору, жанр, країна-виробник…” За правилами гри, з такою відповіддю потрібно глибокодумно погодитися.
Жах! Уявіть собі, ваша дівчина питає вас, чи кохаєте ви її, а ви на це: “Неправильна постановка питання. Існує багато жінок вартих мого кохання. Як можна обмежитися лише тобою?” Готуйтеся до ляпаса.
Я стверджую, що кожний глядач має с в і й фільм. Можна це заперечувати. Можна і преплутати. От, приміром, заявляє хтось, що найкращий твір кіномистецтва – це “Blow-up” Мікеланджело Антоніоні. Більш того, сам в це вірить і власне пояснення всьому на екрані має. Але до кадра він знає лишень “Tермінанатор-2”, і в патетичні хвилини свого життя мугикає собі під ніс с а м е т у мелодію.
Отже, не варто дурити себе. Є велетні кіно: Бергман, Антоніоні, Кубрик, Джармуш, Лінч... І їхній спадок вражає. Це Мистецтво. І воно не може подобатися чи ні. Воно вламується в нашу реальність, далеке від наміру бути нам до вподоби. А є інші творці, чиї твори знайомі з дитинства; які розраджують. Хтось зростав на “Піткіні”, або на “Фантомасі”, або на “Рожевій пантері” Селерса, або на перших “Термінаторах”. Якийсь один фільм ти знаєш на пам’ять і цитуєш його, не усвідомлюючи цього. Ти не дивився його вже багато років, бо бобина з ним і так намотана в тебе на мізку. Але одного разу випадково натрапляєш на нього по телевізору. Не відриваючись, дивишся з середини до кінця. Реакція після побаченого – наче кухоль холодного пива в спеку. Це т в і й фільм. У моєму випадку це – “Мотузка”.
Стрічка з просто таки кумедною на сьогодні тривалістю (80 хвилин) в режимі real time показує вечірку, влаштовану студентами-приятелями, Брендоном і Філіпом. Інтриґан Брендон майже і не вдає, що зібрав гостей, щоби маніпулювати ними. Він пхає носа в чуже життя, докладаючи зусиль поновити стосунки запрошеної пари; за келихом шампанського шокує своїми ніцшеанськими розмірковуваннями; бере на кпини гостей, включно зі співгосподарем вечірки. Золота молодь, що поробиш. L'enfant terrible – шарм, зухвалість, дотепність. Утім, лише кільком гостям бракує тут гумору – решта грають словами, говорять парадоксами в дусі Оскара Вайлда, іронізують з геть усього, хоча, знову, лише Брендон переступає межу між сарказмом та цинізмом.
Це не гамірний студентський бенкет – запрошені люди різного віку, до того ж подекуди і не знайомі один з одним. Друга за частотою повторюваності тут фраза: “It’s a peculiar party”. Справді, дивна вечірка. Чому гості терплять вибрики Брендона і не розходяться? Що їх пов’язує? Вірніше, хто. Це – Девід, приятель господарів, хлопець запрошеної на вечірку дівчини, син і племінник присутніх брата з сестрою, колишній учень шкільного вчителя, що трохи спізнився сюди. Власне, на честь Девіда все і влаштовано. Всі чекають його. І найповторюваніша фраза: “Where’s David?” Для глядачів це не таємниця – у перших же хвилинах дії нам показують, як Брендон і Філіп кладуть тіло щойно задушеного ними Девіда у скриню. Накривають її скатертиною. Ставлять на неї канделябри. Попереду вечірка з мерцем в оточенні його родичів, коханої, друзів. Мрія Брендона здійснилася.
А як щодо мрії Філіпа? Тут відповідь очевидна – він хоче бути хоч кимось. Брак власної волі компенсує чиєюсь іншою. Перше, що кидається в око – його ввічливість і послужливість. Його зневажає дівчина Девіда, його не помічають гості-чоловіки, але він – фаворит у підстаркуватих жінок: одна його підгодовує тістечком, інша називає “dear boy”. Ясна річ, хлопчик Філіп вже тисячу разів пошкодував, що ув’язався в цю справу, він страшенно боїться, і цей його переляканий погляд, нервовість на ґрані з істеричністю дратують Брендона, котрий (авжеж!) замість заспокоїти свого приятеля, його провокує. Подеколи Філіп бере себе в руки, прибирає величного вигляду, і ми маємо змогу бачити, яким він був до злочину: вдавана самовпевненість, аристократична владність – все, звичайно, запозичено у Брендона.
Виконавець ролі Філіпа, Фарлі Ґрейнджер, знявся ще в одному фільмі Хічкока, “Незнайомці в потягу” за романом Патрісії Хайсміт, авторки “Талановитого містера Ріплі”. До чого тут це? Просто, хотілося провести сполучну лінію між Філіпом та Ріплі. Хотілося уявити Ґрейнджера в ролі цього протея (що є, по суті, поєднанням рис Брендона й Філіпа). А якби ще Хічкок екранізував цей роман? Гм, хто про що, а я про Ріплі…
“Мотузка” провалилася в кінопрокаті, і чверть століття після першого її виходу на екрани, вона більш на них не з’являлася. Погану славу їй забезпечили критики-ревнителі благочестя. Чого це два хлопця влаштовують вечірку та ще й мешкають разом, га? Взагалі, від подібних підозр ще й досі не звільнилися Шерлок Холмс і доктор Ватсон, але справа ускладнювалася моральним образом виконавців головних ролей, Джона Дола і Фарлі Ґрейнджера. На відміну від їхніх персонажів, з ними самими вже все було зрозуміло. А на ту пору, це означало, що на фільмі стоїть щось на кшталт Каїнового тавра, невидимого, але про яке всі голівудські актори знають і обходять десятою дорогою англійського режисера, котрий наївно запрошує їх знятися у нього. І я не маю сумнівів, що йому обережно натякали взяти на ті ролі кого іншого, але Хічкок – це особистість. Якщо він вирішив, хто буде грати в фільмі, то ніхто окрім нього не вижене й о г о акторів. Таким чином, маємо досить дивний кастинг: усіх молодих персонажів зіграли американські незірки, чия репутація не постраждала би (та й не постраждала) від участі в “сумнівному” фільмі, а літніх – видатні актори з Англії, яка вже тоді була значно ліберальнішою за свою заокеанську пуританську дитину.
Залишалася ще одна вирішальна роль – Руперт, колишній шкільний вчитель цих студентів. За вищевказаною причиною від неї відмовився Кері Ґрант, але Хічкок не образився (ім’я актора навіть з гумором згадується в одному з діалогів у фільмі) – за роль взявся сам Джеймс Стюарт, який мав привілей грати у будь-яких фільмах, що йому подобалися (!), не зважаючи на публічну опінію. Видатного актора, героя Другої світової війни, пройшовшого її від рядового пілота бомбардувальника до полковника, жоден фільм не міг заплямувати.
Саме з появою Руперта починається пресловутий хічкоковський suspense. Вчитель – інтелектуал, філософ, видавець “тільки тих книг, що йому подобаються (!)”: “Small print, big words, no sales”. А головне, тонкий психолог. Кількох хвилин йому вистачає, щоби здогадатися, що вечірка не простий бенкет. Водночас і глядач тепер здогадується звідки походять манери Брендона, його гумор та погляди. Брендон – карикатура на свого вчителя. Втім, карикатура послідовна, в якій доведені до логічного кінця думки Руперта, більш того – здійснені. Вчитель дедалі більше щось підозрює, Брендон говорить натяками, Філіп п’є і нескінченно виконує на роялі уривки зі “Злочину і кари”, гості нервують. Чудова атмосфера!
Важко писати про улюблений фільм (можливо, взагалі, не варто). Задля об’єктивності змушений шукати вади у ньому, і, найгірше, знаходити. Є і в “Мотузці” кілька ляпів. Навіть фінал не досить імовірний. Та хіба в тій же “Червоній шапочці” закінчення не штучне? Всі ми знаємо, що happy end у цій світовій казці надуманий. Так що ж – читати дітям про перетравлену вовком дівчинку? Хічкок, далекий від артхаусу, знімав “кіно для усіх”, стверджував загальнолюдські поняття та сімейні цінності. І я не кидатиму за це в нього камінь. Він працював сумлінно. А кращого фільму за “Мотузку” я ще не бачив.
