Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2551
Творів: 46224
Рецензій: 90328

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Присмак дороги. Продовження (1)

© Тала Владмирова, 06-07-2009
Початок можна прочитати за адресою: http://gak.com.ua/authors/1791
2.
Ранок. Трохи пізніше.
Sic transit gloria, або Хай їй, такій славі.
Дороги бувають різні. Як не банально це звучить. Тож не варто стверджувати, що дві автобусні зупинки – то аж ніякий не шлях. Особливо, коли доводиться долати їх пішки. Бо ж бажання робити добро не минає безкарно, і в кишені тепер порожньо. У темряві, сунучи навпрошки через двори, попри всі обіцянки матері. І в протилежний від школи бік. Катрін була не в тому стані, аби надто перейматися можливими наслідками свого рішення. Тож прискорювала крок не через побоювання нарватися на неприємності, а тому, що не бажала спізнюватися. Це для неї було ледь не справою принципу. А в день, що розпочався так гидко, можливо все.
І справді. Чи не вперше на зустріч спізнився не Марко, а сама Катрін. І навіть не спізнилася, дісталася до умовленого місця вчасно. Та вже дуже хлопець прагнув довести, що твердження, ніби він не спізнюється лише на потяги та концерти і то тому, що йому починають телефонувати за годину до цього – справжнісінький наклеп.
От і довів. Здивувавши цим навіть свого янгола-охоронця. Принаймні, той не очікував від свого підопічного подібного подвигу, тож і втратив пильність.  І от результат. Принишкнувши за кривуватою будою, вивіска якої обіцяла миттєвий і якісний ремонт будь-якого взуття, Катрін кусала губи від злої безпомічності.  Марка оточили троє незнайомих хлопчаків. Ліниво, із відвертою нудьгою, почали з’ясовувати, що йому треба на чужому подвір’ї та ще так рано. Останнє  уточнення, що його вліпив який розумник, при всій доречності, не вписувалося у норми дворового етикету. Тож, здається, збило на мить з пантелику не лише жертву, а й хазяїв двору. Якби ж то на місці цього тюхтія був Пашко! Той би напевно скористався секундною заминкою нападників. Якого чорта вони самі, замість того, аби спати, швендяють вдосвіта?!
Та на марковому лобі ніби виведено великими літерами: хлопчик із гарної родини. Не диво, що нападники навіть рано-вранці, ще не продерши як слід очі, не змогли встояти перед такою спокусою.
До речі, непогана ідея: покликати Пашка, звісно, якщо він не виявив завбачливість і не вимкнув мобільний ще звечора. Ах ти, не можна. Його завучка  точно не жартувала, попереджаючи, що ще один синець на обличчі хлопчака – і вона поставить перед директором питання руба: або вона, або Павло. Але й Маркові, особливо сьогодні, така «прикраса» ні до чого. Катрін натиснула кнопку виклику, почувши сонне Блекове: «Щось трапилося?», - швидко кинула, що потрібна допомога і назвала адресу. Отак зводяться нанівець результати перевиховання. «Йду», - певно, Блек вважав, що розмову закінчено, та все ж дочекався, поки вона першою натисне на відбій.
Нападники встигли оговтатися. Хтось штовхнув Марка у плече. Ще у півсили. Пролунав злий жарт. Той зціпив зуби і відмахнувся. Для нього й непогано, та із трьома йому точно не впоратися. І, певно, не домовитися. Невже доведеться втрутитися? Ще такого приниження, як допомога дівчиська, хлопцю не вистачало.
- Гей! Він що, такий класний боєць, що з ним цікаво битися троє на одного?
Хтось із нападників скривився так, ніби розгриз на тщесерце зелене яблуко, але навіть не спробував вилаяти несподіваного заступника. Рудий, певно десь на рік молодший від інших учасників дурної сцени, ніби з-під землі виринув. Глянув на Марка з відвертою цікавістю, потім ледь кивнув, як знайомому. Без поспіху осмикнув свою ледь закоротку куртку, кивнув уже відкрито, своїм.
- Та який там із нього класний боєць? – врешті хтось зневажливо махає рукою. Пробує перехопити ініціативу: - А от ти…
- То який сенс метелити його втрьох? – рудий аж ніби щиро дивується. Так просто на таке питання і не відповіси. Не кожен отак зізнається, що йому подобається знущатися над слабшим, та ще й гуртом. Тож, здається, Марка попередять, аби він не ошивався у їхньому дворі. Кинуть щось образливе вслід. А потім почнуть розпитувати, що тут забув сам заступник. Та рудько легко передбачає такий сценарій і перехоплює ініціативу:
- Я от гуляв, - хтось із хлопців демонстративно зиркає на годинник, та оповідача не так легко збити з пантелику. – гуляв удосвіта, не думав, що кого із знайомих стріну. Бачу – ви стоїте. Дай, думаю, підійду, попрохаю сірників…
- Славко, ти ж, ніби, палити кинув, - не без єхидства уривають балакуна. Той, здається ображений у найкращих почуттях.
- Не ніби, а кинув. Так що, мені після цього заборонено й сірників попрохати?!
Відповісти на цю сентенцію присутнім нема чого. Тим більше, що Марко вже  звільнився. І хоч завбачливо відступив на крок, але не поспішав остаточно зникнути із ворожого подвір’я. Може, просто не хотів розшукувати її по сусідству навмання. Чи й переймався, аби ця компанія не почала чіплятися і до неї. Спасибі, звісно, от захисник відшукався.
Катрін якраз збиралася покласти край дивній розмові. Має ж вона право трохи запізнитися, надійти саме тепер і припустити, що друг просто теревенить із випадковими знайомими? Чи ж для того вона вчора розіграла в гімназії справжнісінький спектакль, аби прогуляти сьогодні уроки так, щоб не дізналася матір? Щоб тепер витрачати час на дурниці?
Та у дворі вже з’явився Блек. Ледь скуйовджений і незмінна чорна куртка застебнута не та той ґудзик, але, відразу видно, готовий до будь-яких несподіванок.  Якщо і не збагнув, нащо виявилася потрібна його допомога, то ніяк цього не виявив. Про всяк випадок глянув на Марка запитливо, мовляв, допомога ще потрібна чи як? Й лише зараз звернув увагу на Славка:
- Ти? Знову? – це звучало аж якось приречено.
- Я, - легко зізнався той. Його знайомі миттю забули про розпочату було суперечку, присунулися до приятеля ближче. Певно, така реакція незнайомців на зустріч із рудим не була чимось геть незвичним і не віщувала нічого доброго.
- Вони із «Фієсти», ми на одному концерті гратимемо, - підкреслено церемонно, ніби представляючи бозна-який відомий колектив, пояснив Славко. – Нормальний гурт, особливо солістка; тексти нічого, а от клавішник - не дуже…
- На себе глянь, - увірвав критика Блек. Не те, щоб Пашко вважався його кращим другом, та й стати зовсім своїм у «Фієсті» хлопець ще не встиг. Та це не привід, аби дозволяти сторонньому торохтію зневажати його – Блекову – компанію.
- Не заходжуйся, - неголосно порадив Марко і смикнув знайомого за рукав. Не схоже, аби й він відчував велику вдячність до заступника. Але чи то справедливість взяла гору, чи то встиг збагнути, що таки витрачають час даремно. – Ми й так спізнюємося.
- Куди? – несподіване пробудження діє на людей по-різному. Он, у Блека, здається, прокинулася невластива йому балакучість.
- На репетицію, - вичерпно проінформував Марко. При цьому дивився так чесно, що приятель ледь не бовкнув, що попереджати треба: тепер бігай додому по гітару. А хтось із місцевих вже й не вороже, але переконано зазначив, що всі музики – божевільні.
Якщо хтось і мав щось заперечити на не надто оригінальну сентенцію, то не встиг. Славко раптом став аж надто серйозним. Кинув, що йому теж час і проігнорував насмішкуваті припущення приятелів, що поспішає теж або на репетицію, або провідати молодшу сестричку перед школою. Заквапився у той же бік, що і хлопці, навіть випередив їх. Тож ледь не наткнувся на Катрін, що із нетерпінням чекала на своїх. Цікаво, все ж, звідки йому відомо про «Фієсту»? Начебто вони ще не встигли прокинутися знаменитими, а хлопець не скидається на прихильника фолк-гурту.
Та дива на цьому не кінчилися. За всіма правилами, Славко мав у більш чи менш ввічливій формі поцікавитися, куди Катрін дивиться, що натикається на людей. Та рудий уже довів, що не надто зважає на правила. Тож і зараз зиркнув на зачинені двері дальнього під’їзду і, переконавшись, що час в нього ще є, звернувся просто до дівчини:
- А Пашко сьогодні з вами теж репетирує? – здається, сам факт репетиції у такий час подиву в нього не викликав. Катрін саме збиралася поцікавитися, як він уявляє собі повноцінну репетицію без клавішника, та не встигла. Із під’їзду вийшла закутане не по сезону дівча, тримаючи на шлейці невеличкого песика із білою плямою на лобі. Славко відразу втратив інтерес до розмови. Кинув у простір:
- Значить, одужала вже. То й добре, - потім згадав про співрозмовницю. Всміхнувся, певно, своєю коронною усмішкою, попрохав, щоб нагадала Пашку: хай той не забуде прихопити на концерт записи, ну, ті, що обіцяв, - і гайнув у власних справах. Якби у Катрін не вистачало власних клопотів, то, певно, її зацікавила б поведінка хлопця. Якщо вже чекаєш когось рано-вранці під чужим під’їздом, хай і дрібноту, то природно припустити, що чогось хочеш від неї. А підриватися вдосвіта, аби пересвідчитися, що хтось вивів на прогулянку пса, а потім знову повертатися до приятелів і вислуховувати їхні кпини? Якщо й справді усі музики божевільні, то рудий повинен непогано грати.
- Що то за концерт такий, про який варто весь час торочити? – варто, певно, було привітатися чи хоч пояснити, чому вона не підійшла до хлопців першою. Та Катрін зараз було не до етикету. Хоч пояснити своє роздратування (звідки взялося? Ніби усе зранку зробила, аби не відчувати зайвих емоцій) вона не змогла б.
І відразу збагнула, що балакучий Блек і Марко, що, хай і без успіху, але не намагається боронитися самостійно, - ще не найбільші сьогоднішні сюрпризи. Хлопці знітилися, перезирнулися, ніби вирішуючи, кому говорити. Та Марко швидко отямився: спихувати важливе повідомлення на приятеля не мало сенсу, все одно доведеться доповнювати.
- Катрін, тут влаштовують концерт молодих перспективних гуртів та виконавців...
- До Дня захисту дітей?
Марко поморщився, та й сама дівчина відчувала, що передає куті меду: а чого вона чекала, щоб про «Фієсту» вже й зараз говорили, як про досвідчених професіоналів?
- То, значить, той Славко «молодий перспективний виконавець»? Звідки його хоч Пашко знає?
Обидва питання були чисто риторичними. Хоч би тому, що інколи здавалося: Пашко знає усіх і всі знають його. Як би не виявилося, що він із найкращих міркувань і зісватав приятелям участь у концерті, що скидатиметься складом на вінегрет. Може, ще не пізно відмовитися.
- Ні, концерт раніше, двадцятого, - Марко завжди вихоплював питання, на які варто відповідати у першу чергу.
Подальше обговорення після такої відповіді ставала зайвою. І добре, вибачитися перед Блеком, відрядити його додому, досипати, і хай не каже, що збирався і на першу пару до свого коледжу, а самим, врешті, приступити до важливої справи.
- Хлопці, ви не забули? На двадцяте у нас квитки до Харкова. Невже ніхто не похопився? Давайте телефон тих організаторів: я сьогодні ж усе владнаю, вибачуся там, пообіцяю, що іншим разом… - «ну, не сьогодні, а завтра вже точно», - Катрін не любила відкладати неприємні розмови, хіба не було іншого виходу. Пашко не вперше виявляв ініціативу, бажаючи, як краще. Наслідки бували різними, але ще ніколи інші не намагалися приховати це від неї.
- Катрін, ми пам’ятаємо. Тільки… Там відбирали тих, хто хоч трохи відомий. Аби люди згодилися прийти на концерт і заплатити гроші. Потім ті кошти підуть до дитячої лікарні. Там, кажуть, навіть ліків не вистачає. Що, слід було відмовитися, по-твоєму?
- Хоч трохи відомі, кажеш? – Катрін ненавиділа от такі моменти, коли вивірені до дрібниць плани летять шкереберть, а що буде замість них – ще не зрозуміло. – «Сік транзит глоріа…» - не надто до речі згадавши улюблену приказку Юргена – їхнього барабанщика, вона лише махнула рукою і пішла убік проспекту. Там саме згасли ліхтарі – певна ознака, що ранок у місті таки наступив, хай навіть небо сипле гидкою мжичкою й настрій у перехожих не вельми враннішньо-бадьорий.
- Що? – Блек стиха смикнув Марка за куртку, зиркнув ледь не вороже: чи той не здумає сміятися? Настрою займатися освітою знайомого не було, хоч іншим разом хлопець відчув би й щось схоже на повагу: сам би він так відверто не зізнався б у незнанні, навіть перед приятелями, викручувався б, як міг.
- Це з латини. «Хай їй, такій славі», - не переймаючись занадто вільним перекладом, розтлумачив він. – Катрін трохи комизиться, як всі дівчата, що з нею непорадилися. А так – згодна. І взагалі, усе гаразд.
Блек глянув недовірливо. Певно, мав сумніви щодо справедливості найостаннішої тези. Та вчинив наймудріше: змовчав, лише провів пильним поглядом Марка. Той ледь надав ходи. Якраз настільки, щоб швидко наздогнати приятельку і при цьому, щоб ні в кого не виникло думки, що він ладен поспішати услід за  дівчиськом.
                                                                    (Далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Вчора пізно увечері прочитала цю частину

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Наталка Ліщинська, 07-07-2009

Підлітковий синдром

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Світлана Кедик, 07-07-2009

А з музики та маляра...

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Дара К., 07-07-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Богдан Коломійчук, 07-07-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.8737740516663 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Поклик минулого, заради порятунку майбутнього
Не дивно, що коли на вулицю приходить весна, та ранкове небо починає освітлюватись новим життям, у більшості …
Топ-4 Великих книжок
Пропонуємо вашій увазі добірку з чотирьох великих романів Велич книги ніколи не вимірювалась кількістю …
Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …