Ми посварилися. Яскрава подія. Люди, зазвичай, набридають один одному на третій, сьомий і так далі день. Сьогодні якраз сьомий. Знаючи твій темперамент, сумніваюсь, що ти прочитала аж до цього місця, але я напишу цю заїжджену голлівудську фразу: «Ти зрозуміла мене неправильно!» Чесно кажучи, я навіть не очікував такої психологічної реакції від себе. «Там» стало пусто, немов би щось зламалось і пішло не так. Не знаю, коли ти прочитаєш мого листа, але воістину розумний дядечко сказав: «Ми по-справжньому цінуємо лише те, що втратили». Тієї ночі я не спав, я дивився на тебе і розмірковував. Це було так дивно! Можливо, пізніше я засоромлюсь своїх слів, але зараз я думаю саме так. Ще одну істину я довго виношував – я боюся серйозних стосунків, але саме цей страх не дав мені розкритися, коли ти говорила «прощавай». Знаєш, що найдивніше? Я люблю тебе більше, ніж друга, але щось у мені примушує боятися тебе, я ніяковію біля тебе, хоч це і короткочасний ефект. Мені стало легше. Це дуже своєрідне відчуття, коли всередині порожньо. Я йшов додому, від якого забув ключі. І поки я шукав запасні, кожний рух віддавався болем у голові і ще десь… Тепер ще легше. Коли пишеш такий масштабний лист (через його відвертість), хочеться… та ні, вже нічого не хочеться, але, як я колись казав, суїцид – брудна, болісна і неблагородна справа… Серце стукає так, що чутно у скронях. Пора закінчувати, нехай трохи болю залишиться на завтра, тому що, щоб я не писав, в цьому є якийсь наркоз, я б навіть сказав, параліч. Вибачаюсь за орфографічні помилки, за те, чого не сказав, за те, чого не зробив… Якщо ти все ж дочитала до цього місця – і на цьому дякую. Ти ж розумниця – я знаю, так що, сподіваюсь, не засуджуватимеш мене при зустрічі, якщо такій призначено трапитися. Ну от, начебто й розумне сповідання написав. Пробач!
