Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44505
Рецензій: 87040

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіночий детектив

Агенство ментального захисту (АМЗ). Несподіване працевлаштування

© Божена Де Шимоньє , 05-07-2009
Думаю не треба пояснювати, як я стала безробітною. Криза буяла вже майже рік, компанія, в якій я працювала, була місцевим філіалом і з Києва прийшла вказівка звільнити десять відсотків персоналу. У фірмі працювало майже півсотні людей, то криза вимагала пожертвувати п’ятьма. Одна прибиральниця, один охоронець і один торговий агент, якого нещодавно спіймали на крадіжці, сумнівів не викликали. Але були потрібні ще дві кандидатури на заклання. Моє керівництво провело аналіз підлеглих. Виявилося, що усі були якось пов’язані між собою. Хтось комусь сват, хтось брат, кум, у крайньому разі однокласник. Повз цих зв’язків була тільки я, то мені і сказали «Божено, вибач». До речі п’ятою стала коханка директора. Він завів собі якусь іншу мадам на стороні, а від цієї вирішив позбавитися. Був скандал, навіть міліцію викликали, щоб приборкати ображену даму, яка залишила директора без кілько жмутків і так не дуже густого волосся.
А я пішла спокійно. Так, трошки була ображена оцим колгоспом, коли звільняли зовсім не за результатами праці і не по фаховій підготовці, а по зв’язкам. Ну фіг з ними, то вже їх проблеми. Я купила газету і почала передивлятися рубрики вакансій. З ними було досить туго. Але я вибрала сім варіантів, по яким і почала телефонувати. Потім ходила на співбесіди. В першій же фірмі мені сказали, що вони мене радо візьмуть, але в них важкі часи, то дещо затримується зарплатня. Потім почали щось чухати про командний дух. Я їм сказала, що командний дух в магазинах не приймають і пішла. Я ціню свою працю і вважаю, що вона повинна оплачуватися місяць в місяць.
У другій фірмі так і було, але директор майже відразу поклав руку мені на сідниці і почав говорити, що в умовах кризи чекає від підлеглих деякого розширення у тлумаченні службових обов’язків. Не, я знаю, що в мене красиві сіднички і вони можуть призвести до тимчасового запаморочення, але не настільки ж. Руку директора я прибрала і сказала, що наймаюся секретаркою-референтом і нічим більше. Директор якось відразу потух, став бубоніти, що от криза нічому не вчить наших людей.
Ну, цю пісню я вже чула багато разів. Що от криза і робітники повинні ледь не руки цілувати керівництво за те, що мають можливість працювати. Дзуськи. Я знаю свою роботу, виконую її сумлінно, бажаю отримувати зарплатню і мені глибоко плювати на кризу. З тої фірми я пішла. На третій мені попросили сумістити секретарство з миттям підлоги. Мовляв, часи важкі і в них суміщаються штатні одиниці. Слухайте, та легко, можу і підлогу помити, але нехай мені за це заплатять! А коли миття підлоги виступає в якості суспільно-корисного навантаження, то вибачайте.
Далі теж була така сама фігня, я вже вичерпала свій список вакансій і перебувала у деякій депресії. Навіть думала про те, щоб піти у Центр зайнятості, стати на облік та получати якісь там копійки. Бо щось роботи не було зовсім. Щоб обміркувати ситуацію, зайшла у невеличку кав’ярню в центрі, замовила каву і закурила. У останню фірму мене не узяли саме за це. А ще там вимагали, що я обов’язково відвідувала їх недільні служби. Якісь сектанти. Таки трохи загальмовані, зі скляними поглядами. Коли я сказала, що неділя то мій день і нікому я його віддавати не буду, навіть Богу, вони ледь не захлинулися від обурення. А коли я сказала, що палю, то вказали на двері. Та будь-ласка.
Думаю над справами своїми сумними, помічаю хлопчика за сусіднім столиком. Нічого так хлопчик. Я спочатку завжди дивлюся на плечі чоловіка. Широкі плечі. Красива форма черепа. Обличчя не видно, але думаю, що з обличчям все нормально. Сформовані біцепси пнуться з-під білою майки. Вони кушають піцу і запивають пивом. На столі лежать ключі. Йо! Брелок від «Лексуса»! Може,Боженочко, плюнути тобі на всі ці пошуки, та закрутити голову цьому самчику? Посміхаюся сама собі. І можу ж! Не хвалюся, дійсно можу.
І він мені подобається. Закусую губи, як завжди, коли вагаюся. Солодке передчуття авантюри. Ну що, самчику, їж свою піцу, пий своє пиво, ти ж навіть не відчуваєш, якому хижаку ти перейшов дорогу. Я все вирішила і підвожуся. Йду в туалет. По дорозі начебто випадково трохи чіпляю хлопця стегном. І неквапливо йду далі. Йду, як умію ходити. І я знаю, що зараз він дивиться на мене ошелешений. Натискаю код, прочитаний з чека, захожу у кабінку. Дивлюся на себе в дзеркало. Я задоволена і посміхаюся. Можливо хлопець навіть зараз постукає. Хоча, скоріше, злякається ось так нахабніти.
Я посміхаюся сама собі у дзеркало, коли помічаю газету. Майже диво. Відразу потрапляю оком на велику об’яву з «потрібен секретар». Філософські замислююся. Навіщо мені робота, коли відкрито сезон полювання? Але ж я чутлива до збігів обставин. І ось коли око випадково второпало саме цю об’яву, то це що-небудь та значить. Беру газету в руки. І розчаровано сміюся. Бо секретаря собі шукає загадкова організація «Агенство ментального захисту». Звучить фуфлижно. Мабуть, якісь розводяги. Відкладаю газету, мені вже треба виходити, неквапливо плисти між столиків, зустрітися поглядом з лексусним самчиком і він мій. Але я чомусь дістаю телефон і набираю номер з об’яви. Всього один гудок і мені відповідає чоловічій голос.  
- Агенство ментального захисту! Слухаю вас! – голос енергійний, впевнений, з доброю артикуляцією.
- Я з приводу об’яви. – роблю паузу. Цікаво, вони хоч пам’ятають про неї?
- Про секретарку? – питає чоловік. Пам’ятають.
- Так. Вам вона досі потрібна?
- Потрібна. Коли зможете підійти?
Я могла б підійти і зараз, але ніколи не можна казати в таких випадках «та хоч зараз». Бо цим ти даєш зрозуміти, що в тебе багато вільного часу. А вільний час зараз є тільки в невдах. Якщо про тебе будуть думати, як про невдаху, то це вирок.
- В мене є вільне вікно о третій. – кажу я, наче вичитую з блокноту розпис своїх зустрічей.
- Добре, в три чекатимемо. Знаєте, як добратися?
- Так.
- Тоді до зустрічі.
Дивлюся у дзеркало. Мені чомусь здається, що роботу я вже знайшла. А як же той хлопчик? Вагаюся. Але все вирішилося само собою. Коли я вийшла, то його вже не було. Бідолаха і піци не доїв і пива не допив. Мабуть, подивився на мене і втік, бо зрозумів, що інакше пропаде. Курва-матір! Ну, тобто не дуже то мені і треба, але якось прикро, що не розрахувала. Ну то нехай. Самчик з возу, далі по тексту. Я допила каву, розплатилася і вийшла. В мене був ще деякий час, який треба було згаяти до зустрічі у тому Агенстві. Чому вони так називаються? Чим займаються? Ментальний захист. Це ж смішно! Я дівчина не тупа, з вищою освітою, але трохи не розумію, кого і від кого вони захищають. Скоріше за все, це щось на кшталт ворожок та інших цілительниць. Зніму венчик безшлюб’я, наведу приворот, відведу наворот і таке інше. У мене кілька подруг бігають до гадалок, дізнаються про долю. Витрачають досить великі гроші, а сенс? Та дурнів багато, чого б це з них і не позбивати грошей. Тільки треба буди вимагати платню наперед. А то вони звикли усіх дурити, можуть і мене спробувати  
З таким висновком подзвонила подрузі, яка працювала неподалік. У подруги була життєва криза, яка полягала в тому, що вона зустріла чоловіка своєї мрії. Запитаєте, в чому криза? Та в тому, що один чоловік мрії у неї вже був. І тепер треба було вирішити, який чоловік мрійніший.  По грошах вони були однаково перспективні. Один кращій у ліжку, а з іншим подрузі було цікаво розмовляти. В ідеалі, найкраще було б залишити і того і іншого, але життя то не місце для ідеалів.
Я радила подрузі обрати того, який був кращий в ліжку, бо поговорити можна і зі мною. Подруга нервово курила і крутила головою, час від часу запитуючи мене, за що це їй таке щастя? Наче скаржилася. Бідолашна.  
За її втішанням час швидко пролетів, після чого я поїхала до Агенства. Розташовувалося воно на окраїні і це був мінус. По-перше, добиратися кожного дня ген-ген куди, а по-друге, як в них немає грошей на нормальний офіс в центрі і це в час кризи, коли оренда подешевшала, то звідки в них гроші на високопрофесійного секретаря? Та коли птахів немає і дупа за солов’я, як казала моя тітка з Річок. Нехай і на окраїні, аби зарплатню платили.
Доїхала на маршрутці, вийшла у приватному секторі. Пройшла квартал, коли побачила потрібний мені будинок №50 дріб 1. Вулиця Малокам’янська. Я і не чула, що така є і ніколи б не знайшла, якби не мала у своїй торбинці довідник зі всіма вулицями рідного Оклункова. Будівля, яка була мені потрібна, не справляла особливого враження. Стара, мабуть ще дореволюційних часів. Вікна першого поверху вже глибоко увійшли в землю, перетворившись скоріше у напівпідвал. До другого поверху вела дебела металева драбина, пофарбована у брудно-червоний колір. Про те, що мені саме туди, свідчив напис великим літерами «Агенство ментального захисту». Далі, вже меншими літерами йшов спектр запропонованих послуг, серед яких мені запам’яталися «Встановлення бронечакр» та «Забезпечення метафізичної безпеки», а ще «Управління сновидіннями з подальшим закріпленням результату». Все це скидалося на якесь знущання. А ще біля будівлі було припарковане старюче синє «Рено». Так, не дуже добре йдуть справи у Агенції, коли доводиться розсікати на такому металоломі.
Я вже бачила, що сенсу підніматися у офіс майже немає, але не повертати ж назад. Подивлюся. За питання – немає покарання. І ось я вже цокочу підборами залізними сходами. Ось броньовані двері, забруднені якоюсь фарбою. Смикаю за ручку - двері зачинені. Але є дзвоник. Тисну на нього. І аж сіпаюсь, бо той дзвоник верещить, як ієрихонська труба. Дуже гучно і дуже неприємно. Таким дзвоником можна катувати людей. Увімкнути на кілька хвилин і людина все розповість, якщо тільки не глуха.
- Хто там? – питають мене і мабуть роздивляються у вічко.
- Я по об’яві. Щодо роботи.
- А, зараз.
Клацають замки, нарешті двері відчиняються. Зі скрипом, як в кіно. На порозі стоїть невисокий чоловік з рідкуватим чорним волоссям, зібраним у хвостик. Одягнений у майку і шорти, здається, трохи нетверезий. В нього широке обличчя з трохи азіатськими рисами, водночас довгий, майже римський ніс.
- Йо! – каже чоловік і обдивляється мене з голови до ніг. По його очам помітно, як він чіпляється поглядом спочатку за мої груди, потім за стегна, далі за ніжки. Посміхається широко, мабуть що задоволений результатами огляду. – Доброго дня, дуже радий вас бачити. Проходьте. Стасик! Ти подивися, хто прийшов! – кричить він.
Я захожу в середину. Там темнувато. Велика кімната, заставлена меблями і закидана всіляким мотлохом. Тхне пилюгою. Із іншої кімнати виходить ще один чоловік. Високий, з довгим, наче підкрученим волоссям, у чудернацьких шортах та майці без рукавів.
- Увімкни світло! – наказує перший.
Лампа загорається.
- Йо! – вигукує другий і якось миттю підбирається, починає пнути голими біцепсами, грати м’язами на плечах. Все це не справляє на мене завеликого враження. На його обличчі розпливається задоволена посмішка, а погляд проходить той самий шлях, що і в першого. Я розумію, що якщо захочу тут залишитися, то робота моя. Але поки мені не дуже хочеться залишатися в цьому свинюшнику.
- Дмитро, ти подивися яка в нас буде секретарка! – кричить більший чоловік і біжить в іншу кімнату. Тягне звідти кота. Звичайного кота середнього розміру і рудо-сірого окрасу. Тицяє ним у мій бік. – Ти бачиш! Ти бачиш! Оце так феміна!
- Мене звати Роман. – каже перший чоловік і простягає мені руку. В очах у нього бісики, обличчя рухливе, я про себе називаю його Дід. Чому Дід? Ну, він був схожий на мого діда, покійного Петра Сігізмундовича.
- А мене – Стас. – каже більший. Я його називаю Карлсоном, бо ті шорти, сині у велику клітину, роблять його дуже схожим на персонажа Ліндгрен. Вгодований чоловік у розквіті сил. Не вистачає тільки кнопки на животі, щоб заводити пропелер. Пропелера теж не вистачає.
- Мене звати Божена. – кажу я таким грудним голосом і бачу, що вони аж підстрибують.
- А це Дмитро, наш компаньйон. – каже Карлсон і знову тицяє в мій бік котиком. Той котик якось важко дивиться на мене і мені здається, що я бачу в його очах хіть. Дурниці якісь.
- Перед тим, як вирішити питання щодо роботи, я задам вад одне питання. – каже Дід і витримує паузу. А потім виплигує, наче з-за рогу.  – Хто є наш Бог?
Присягаюся, що коли він запитує мене, то дивиться на мої колінка. Слухайте, колінка в мене дійсно красиві. І про Бога мене вже теж питали. Але щоб це поєднувалося, такого не було!
- Наш Бог – Ісус Христос. – кажу я. Інших богів не знаю, тай не дуже хочу відповісти правильно, бо щось ця Агенція мені не подобається.
- Правильна відповідь! Ви прийняті! Можете приступати до праці хоч зараз! – радіє Дід, а Карлсон аж плескає в долоні. Кіт, якого поставили на стіл, задоволено махає хвостом. Що це за банда така?
- Зачекайте, я хотіла б обговорити деякі подробиці. – кажу я. Питаю про гроші. Вони пропонують суму. До кризи я б на неї і не глянула, а зараз так нічогенько. Але я роблю невдоволену мармизу і наче збираюся уходити.
- Зачекайте! – вони щось радяться і накидають ще пару сотень. Ну, більш-менш. Поки вистачить, а там можна буде поставити питання про преміювання.
- Домовилися. – кажу я і до мене тягнеться відразу дві праві руки. Тисну по черзі і відчуваю, як кіт треться об мою ногу, а потім лизькає її своїм прохолодним язиком. Аж здригаюся від несподіванки.
- Дмитро, припини! – кричить Карлсон. – Вибачте його, просто засумував у котячій шкурі.
- Підготуй пані Божені місце. – наказує Дід. Карлсон кидається до одного зі столів. Хапає купу якихось паперів, що лежать там і перекладає на інший стіл. Потім таким же чином звільняє стілець.
- Сідайте. – гостинно запрошує. Я сідаю. Скільки ж тут пилюки! Не люблю такого розгардіяшу.
- Це найкраще місце у офісі. – каже Карлсон і його рука лягає мені на талію.
- Руки. – тихенько кажу я і він осікається. Дід задоволено регоче.
- Отримав!
- А що таке? – кривиться Карлсон.
І тут дзвонить телефон. Він за сусіднім столом, такий старовинний, ще радянських часів, з червоного пластику і круглим диском телефон. Він дзвонить, а всі дивляться на нього з благовійним трепетом.
- Відповідай! – чомусь шепоче Дід.
- Це клієнт! – мрійливо і теж шепотом каже Карлсон. Навіть кіт нявкає.
Я підходжу до телефону, беру слухавку.
- Алло, Агенція ментального захисту.
У слухавку хтось важко дихає.
- Слухаю вас. – намагаюся підпустити у голос якнайбільше ласки і ніжності, бо схоже людина боїться почати розмовляти.
- А ви… ви… - чоловічій голос, невпевнений і нервовий. Людина не знає, що сказати.
- Говоріть, ми допоможемо вам.
- У мене той… - пауза, довга пауза під час якої чолові крекче. – У мене сни. Я вже не можу. Розумієте?
- Так. – кажу я і прикриває долонею слухавку. – Він каже, що в нього сни і він не може.
- Хай приїздить, ми допоможемо. – киває Дід і махає руками, наче гребе під себе.
- Легко! – запевняє Карлсон і гупає кулаком по долоні.
- Ми професіонали по снах. – кажу я.
- Правда! – радіє чоловік. – Ви мені допоможете?
- Так, запишіть адресу.
- Та в мене є.
- Тоді я поясню, як вам краще добиратися. – говорю йому, чую, як людина заспокоюється, дихає вже не так важко, та й говорить інакше.
- Дякую. Я десь за чверть години буду.
- Добре, чекаємо на вас. – кладу слухавку. – Він скоро приїде.
- Йєс! – кричить Карлсон і аж починає пританцьовувати на місці. Дід теж досить задоволений. Навіть кіт валяється у мене на столі і намагається впертися лапами у груди.
- А ну тікай звідси. – кажу істоті.
- М’якше з ним. – втручається Карлсон. – Це ж наш компаньйон. – він бере кота і пересаджує на інший стіл. – Дмитро, заспокойся, тихо. – гладить котика, який намагається вирватися.
- У вас кіт в компаньйонах? – питаю я посміхаючись. А потім дивлюся на їх мармизи і роблюся серйозною.
- Це він зараз кіт. Його зачаклували. А був людиною. – каже Карлсон.
- Ціна помилки. – киває головою Дід. – У нашій справі не можна помилятися.
- Що ви гоните? – дивуюся я.
- Хто гонить? – ображається Карлсон.
- Ось, дивися. – Дід дає мені фотографію. На ній Дід та Карлсон, а ще якійсь третій хлопець. Гостроносий, у сорочці без ворота і клітчатих штанях. Вони стоять, обійнявшись за плечі, під вивіскою «Агенство ментального захисту».
- Ми разом починали. – каже Карлсон. – І будемо працювати разом, коли його розчаклуємо. Так, Дмитро?
Кіт шипить і відвертається, я починаю згадувати чи часом нічого я не пила сьогодні. Ну бокал пива з подружкою можна не враховувати. Я міцна у випивці, то один бокал мене не зіб’є.  Тоді що оце за розмови про кота? Знущаються.
- Так, готуємося до клієнта. – каже Дід і вони з товаришем спричиняють страшну метушню у офісі. Навіть намагаються прибратися у цих Авгієвих конюшнях. Тобто пересувають купи сміття з місця на місце.
- Перевдягнутися! – аж кричить Карлсон. І вони тікають у сусідню кімнату. Кіт біжить за ними. Я думаю, що гроші за перший тиждень треба узяти наперед, бо я щось не вірю, що вони заплатять. Ще раз оглядаюся. Якась печера, а не офіс. Вікна зачинені жалюзі. Хочу відкрити одне, але там в палець пилюга. А я нарядно одягнена.
- Ну як ми? – питає мене Карлсон. Вони вже вийшли з комори, стоять у смішному чорному вбранні зі срібними коронами на головах. В них серйозні обличчя і це не може не викликати сміх. Я регочу. Блін, вони ще й кота одягли у цей мотлох.
- Що? – ображається Карлсон.
- Ви схожі на шахраїв з кіно. – кажу я.
- Я ж казав! – дратується Дід. – Плащі! Плащі! – перекривлює він, мабуть, Карлсона. – Я ж казав, що виглядатимемо, як довбойоби!
- Та ладно! Нормально виглядаємо! То ти просто нічого не розумієш! – каже Карлсон.
- Ви виглядаєте наче блазні. – кажу я.
- Та хто ти така! – аж верещить Карлсон, тоді як Дід починає знімати ті чорні плащі.
- Зачекай. – кажу йому. – Краще нехай в плащах, аніж в шортах. Поки нехай плащі, а там треба буде щось думати.
- Нормальні плащі. – бубонить Карлсон.
Чутно, як під’їхало авто.
- По місцях! – каже Дід. Вони з товаришем всідаються за столиком у темному кутку. Роблять серйозні обличчя, навіть трохи пучать очі.
Чутно кроки сходами, потім дзеленчить дзвінок. Дід киває, щоб я йшла, відчиняла двері. Добре. Іду, дивлюся у вічко і не стримуюся, регочу. Знаєте, кого я побачила за дверима? А того самчика з піцерії, щасливого володаря «Лексуса». Впізнала його по майці і зачісці. Як і передбачала, в нього приємне обличчя. То це в нього проблеми зі снами? Відкриваю двері.
- Доброго дня, заходьте. – я ховаюся за дверима, щоб він не впізнав мене по ніжках. А обличчя ж мого він не бачив.
- Доброго. – він помітно хвилюється, киває головою, його доводиться заводити у приміщення ледь не за ручку.
- Вам ось туди, до наших головних спеціалістів. – киваю у бік хлопців, які з серйозним виглядом все пучать очі. – Проходьте, проходьте.
Доводиться його в спину штовхати, щоб таки пройшов.
- Сідайте. – каже Дід таким урочистим голосом, наче на вшануванні ветеранів у День Перемоги.
Хлопець киває головою, наче приречений, потім таки сідає.
- Слухаємо вас. – несподіваним басом прорізається Карлсон. Він схожий на жерця якогось примітивного і кривавого культу.
Щоб не заважати, я тихенько сідаю за єдиний у офісі комп’ютер. Вмикаю його.
- Кажіть, що там у вас. – питає Дід.
- У мене сни… - нервує хлопець.
- Так…
- Сни, розумієте. Сни! – здається, що він на межі істерики. Може він і не помітив мене в пі церії. Думав про своє?
- І що з ними не так? – цікавиться Дід.
- Вони неправильні.
На екрані комп’ютеру з’являється фото жінки, яка займається орально-анальним сексом. Чи то її ним займають. Не дивуюся такій заставці. Воно ж зрозуміло було, які ці агенти збуджені. Згадую, як один мій знайомий радував термінами. Що ось суміш орального і анального чи генітального контактів зветься «у дві тяги». А ось суміш анального і генітального – «двостволка». Вмикаю Тотал командер. В обох вікнах відкриті теки з назвами відеофайлів, які не викликають сумнівів у їх змісті. В око врізається «Спіймані ззаду-3». Мабуть, класика якась.
Між тим бесіда продовжується. Хлопець пояснює, що вже кілька тижнів йому сниться, що він вбиває власного батька і це його дуже турбує, бо батька він любить.
- Тим більше зараз важкі часи. Я мушу йому допомогти, а тут таке сниться! – хлопець ледь не стогне.
- Важкі часи? А що відбувається? – питає Дід.
- У нас хочуть відібрати наші магазини. Рейдери. Ми воюємо. Суди, те се. Потрібна моя допомога, а мені ось таке сниться. Я не знаю, що робити. Я ходив до психіатра, а він щось там почав казати про Фрейда. На хер мені той Фрейд, мені потрібно, щоб ті сни припинилися!
- Ми зробимо це. – каже Дід.
- Ви можете? – з надією питає хлопець.
- Це наша професія. – каже Дід.
- І ми в ній найкращі. – з серйозним виглядом додає Карлсон.
- Будь-ласка, зробить це скоріше!
- Нам потрібно три дні. – каже Дід.
- І аванс. На витрати. Будемо відновлювати захист мозку, екрануючі елементи наднової конструкції. – Карлсон зібрав усе своє чоло у кілька зморшок, показує, як уважно думає.
- Скільки? – питає хлопець.
- Дві тисячі. І ще дві тисячі по закінченню. – каже Дід. Каже не відразу, а спочатку провівши якісь розрахунки на папері.
- Доларів? – напружується хлопець.
- Гривень. – каже Дід.
- Я згоден. – хлопець лізе у барсетку і починає рахувати купюри.
Я сиджу трохи ошелешена. Це ж шахрайство! Чистої води шахрайство! Галімий розвод! Чотири тисячі! Це моя зарплата за два місяці! І ось вони так легко її отримують! Що за фігня! Тобто я чула, що всі ці гадалки, відуньї та інші добре заробляють, але щоб ось так легко!
Заздрість не дуже притаманна мені риса, але от коли я бачу, як якійсь прокурор розсікає по місту на «Порше», або ось коли оце такі довбойоби розкручують на бабло лошка, то мені стає прикро, як людині, яка заробляє чесною і важкою працею.
- Ось. – хлопець передає кавалок сотень. Дід приймає.
- Прошу у нашу дослідну лабораторію. – каже Карлсон.
- Куди? – лякається хлопець.
- Ми ж повинні з’ясувати, де у вас пробитий мозковий захист. За мною. – Карлсон веде хлопця у комірку. Я туди ж, але мене зупиняє Дід.
- Вибач, туди не можна. Це наша свята святих. – зачиняє переді мною двері. Маячня! Клієнтам – можна, а співробітникам – ні! Трохи роздратована, хочу взагалі піти, але згадую про гроші. Ну, тобто гроші в мене були, ще деякий жирок з часів Великого споживання, але той жирок, це тобі не жирок на сраці, він зникав дуже швидко, то краще його було притримати. Зараз вимагатиму гроші наперед. Сідаю за комп’ютер чекати. Окрім порно в них нічого і не має. А ще клавіатура он яка замацюлена. Коли я думаю у чому вона може бути, то мені стає якось неприємно до неї торкатися. Дістаю з торбинки спиртові серветки і протираю. А на завтра треба купити спирту та вати, а ще мочалок, ганчірок, миючих засобів. Навести тут лад, бо це ж не офіс, а якийсь смітник.
Я протерла клавіатуру і монітор, трохи прибралася на столі поруч, коли хлопці вийшли.
- Божено, запиши контактний телефон.
Записала. Хлопця звали Володя. Раніше Володей було як собак не різаних, а зараз мало. В мене подруга працювала у загсі, то розповідала.
Хлопець пішов, Дід з Карлсоном поскидали ті чорні плащі і корони, десь узяли пиво.
- Будеш?
- Не люблю.
- Дарма. – перевернули пляшки, присмокталися до них, як теля до цицьки. Всадили по півпляшки за раз. Тепер задоволено крекчуть.
- І що? – питаю.
- Що? – не розуміє Карлсон.
- Як ви допоможете клієнту?
- Та легко. – Карлсон намагається виглядати крутим чуваком. – Пробій ми знайшли, тепер заладнаємо його і спробуємо знайти точку впливу, щоб знешкодити її. – він говорить цю маячню і впевнено киває головою. Дивлюся на Діда.
- Так все і буде. Зараз будемо ремонтувати захист.
- Який захист? – я геть нічого не розумію.
- Ну, навколо кожної голови є захисний шар, який заважає проникати в мозок стороннім впливам. Щоб узяти людину під контроль, треба пробити той шар. Ось у нашого клієнта захисний шар пробили і через дірку тепер намагаються впливати на нього.
- Але навіщо?
- Збити хлопця з пантелику, примусити нервувати. – пояснює Дід менторським тоном.
- І кому це вигідно?
- Їх ворогам. Божено, сама подумай, ось в них зараз намагаються забрати їх мережу магазинів, вони чинять опір. Мабуть успішний. А тут син виходить з ладу, батько починає хвилюватися за дитину і це шанс для їх ворогів!
Я дивлюся на них. Вони говорять серйозно. Але це – дурниці. Так не може бути! Це тільки в якихось серіалах для підлітків таке буває.
- Це – фігня.
- Ні, Боженко, це реальне життя. – Дід киває головою. – Людям зручніше вважати, що нічого такого немає, що їх можна дістати тільки ножем чи пістолетом, але насправді все інакше. Є інші шляхи вдарити по людині.
- І тут допомогти можемо тільки ми. – каже Карлсон і переможно дивиться на мене.
- Гроші вперед. – кажу я, бо не знаю, що про це і думати. А гроші ж надають впевненості. – За тиждень.
- Добре. – Дід відраховує мої п’ятсот гривень.
- І ще сотеньку на витрати. – я перелічую їм, що хочу купити.
- Добре. – Дід дає ще.
- А що це ти тут замислила? – питає Карлсон.
- Невеличке прибирання, треба ж розгребти цей смітник.
- Він додає нам серйозності!
- Я покажу вам, що таке серйозність. – кажу я і посміхаюся. Відчуваю, як об лапу треться кіт. Він виляє хвостом і, таке враження, заглядає мені під спідницю.
- Дмитро, припини! – кричить Карлсон і забирає кота. – Дивися, як ти йому подобаєшся! – кричить він.
Я дивлюся, що у кота виліз член. Тонкий і червоний. Господи, де мені доведеться працювати!
- Так, ладно, на сьогодні все. Завтра о дев’ятій тут. – каже Дід. – Підвезти тебе в центр?
- Давай.
Давно я не їздила на таких шкарабанках, як той «Рено». До речі, кота вони зібрали з собою, виявилося, що він живе у Карлсона.
Висадили мене у центрі, поїхали далі. Я купила в магазині вина та сиру, прийшла додому, та всілася думати, куди встряла. До чіткого висновку не дійшла, а потім зателефонували подруги і запросили потанцювати. Пішла, треба було відволіктися.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Я надіюсь, що буде продовження

© Залєвський Петро, 06-07-2009

Дотепно, цікаво.

© Наталка Ліщинська, 06-07-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Камаєв Юрій Статус: *Історик*, 06-07-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дара К., 06-07-2009

Просто клас!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Богдана, 06-07-2009

Бегемот і Клєтчатий

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сталева Кицька Panzervaffe, 06-07-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.79069685935974 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …