Безплатний сир буває тільки в мишолапці. Цю давню мудрість трактують досить таки однобоко. Адже якщо пороздумувати над нею, то можна дійти до висновку, що вона застерігає не лише від різного роду «халяви», а й від таких мирних, на перший погляд, подарунків.
Отримуючи подарунок, навіть найдріб’язковіший, ми навіть не припускаємо, що повинні щось віддати, щоб заслужити його, щоб заслужити «право на нього», право не так матеріальне чи законне, як моральне і ментальне. Хоч існує повір’я, що, до прикладу, отримуючи в подарунок ніж чи годинник людина має віддати дарувальнику за них якусь символічну суму, але і в цьому випадку, для людей це швидше, ще один буденний незрозумілий забобон, і вони не задумуються про певний «кармічний» сенс цього вчинку.
І можливо річ, яку ми отримали як подарунок, просто так, «за красиві очі», не буде до кінця нашою, бо ми не віддали за неї чогось чи не доклали до її отримання якихось зусиль. Це, в свою чергу, викликатиме в такої речі певну «образу» і ми, якщо уявити, що в речей є свідомість чи уже згадувана «карма», матимемо з нею певні проблеми. Ми потрапиму у ту саму "мишолапку".
Цьому телефонові було образливо дво- чи навіть трикратно. Це був невеликий скромний мобільний телефон, без будь-яких наворотів: камер з N-мегапікселями, карток пам’яті, Bluetooth etc. Тим не менше, при всій своїй простоті, він був дуже надійний і ніколи не підводив. Саме ця його надійність і була для нього головною підставою для гордості.
Відколи він зійшов з конвеєра, він майже рік був запакований в коробку і лежав на різних складах. Такий status-quo йому добряче набрид. Він мріяв про вітрину у великому магазині, про покупця, успішного та солідного чоловіка, який обере його, віддавши йому перевагу його надійності перед «пантами» різного роду смартфонів, камерафонів та просто – перед іншими телефонами.
Та доля розпорядилася інакше. Його, разом з багатьма іншими його братами і сестрами по торговій марці і моделі, закупила один мобільний оператор. Цей оператор, закупив ці телефони економ-класу, для того, щоб роздавати їх своїм клієнтам за бонуси, які вони отримали за користування його послугами.
І ось, наш маленький, але гордий телефон знайшов свого хазяїна. Ні, його не купили в салоні мобільного зв’язку, попередньо довго розглядаючи і випитуючи про його функції, а просто і грубо витягнули з коробки, і одразу ж (!!!) вставили в нього сім-картку. Його новим власником виявився не успішний солідний чоловік, а молодий хлопець – студент. І, найважливіше, за нього не було заплачено АНІЧОГІСІНЬКО! Навіть якоїсь мізерної 0,01 коп. Він навіть не був подарунком до якогось свята. Не можна сказати, що телефон був від цього всього у великому захваті…
Якщо в телефону залишалася ще й були які-небудь ілюзії на рахунок його господаря, то вже після першого часу користування ним, вони зникли дуже швидко. По перше ця звичка виймати його, і крутити ним об парту, об письмовий стіл, об столик в кав’ярні… І крутити… екраном до низу! Вже за невеликий час, екран вкрився багатьма подряпинами. На щастя, через певний час, дівчина господаря поклала край цій звичці.
-Не муч його!, - сказала вона і торкнувшись руки, припинила це знущання над телефоном. Проте, що було цьому причиною – жаль до телефону чи її просто нервувала ця звичка, було невідомо.
По друге – господар не просто виймав телефон і крутив його, він легко міг (що не раз, і не два траплялося) забути його в якомусь місці – в аудиторії, в тій самій кав’ярні і т.п. але якось завжди траплялося, що телефон повертався назад. Один з друзів хлопця, коли помічав, що той забуває телефон, то забирав і віддавав лише тоді, коли той не обшукував за ним всі можливі місця, не облаював себе за неуважність і не клявся, що такого більше не повториться. Але таке повторялося і не раз… Часом, телефону хотілося, щоб його забули і так і не знаходили. Або щоб той друг не повертав його…
І ще було чимало прикрих дрібниць… Телефон було незрозуміло, навіщо постійно знімати його корпус. Ні, зняти, щоб почистити від пилу – святе діло,але без потреби, задля розваги… Він не розумів, навіщо було здирати красиву, з голограмою, наклейку з батареї. Для чого заблоковувати і розблоковувати його по кільканадцять разів підряд… Ні, то був дуже хороший телефон, і дуже поганий господар, якому він дістався просто так, навіть не як подарунок, а «на халяву»...
Так тривало вже більше року. Телефон стоїчно витримував усі негаразди, і думки, про те, щоб «заключити», щоб той позбувся його чи просто поклав до інших своїх старих мобілок, в нього не виникало. Це, як ми вже говорили, був дуже надійний телефон.
Але сталася подія яка змінила такий порядок речей. На додачу до всіх названих недоліків, господар мав ще й такий, що в переповненому громадському транспорті – чи то в маршрутках, чи то в тролейбусах/трамваях, він майже завжди тримав телефон в кишенях штанів чи джинсів, так наче кишенькових злодюжок для нього не існувало. До пори до часу, все було гаразд.
Аж одного дня, хлопець зранку звично сідав в маршрутку, щоб дістатися університету. З огляду на ранкову пору маршрутка була забита вщерть, але все ж йому вдалося втиснутися хоч і стояти довелося майже в дверях. Коли він вже заплатив, в маршрутку, майже в останній момент забгіла одна людина, далі ще одна і ще. Вони штовхали хлопця в спину, і той, подумки лаючись почав протискатися далі в салон. І лише тоді здогадався, що варто було б взяти телефон в руку… Він торкнув рукою кишеню, і звичайно телефону там уже не виявилося… Сир зник, і мишолапка спрацювала.
Далі, думки пронеслися в його голові за одну мить. Він згадав, що ще на зупинці помітив трьох чоловіків з «характерним» зовнішнім виглядом. Згадав, що кишенькові злодії діють саме таким чином – застрибують в транспорт в останній момент, і завжди діють групою по 2-3 людини. Згадав, що телефон і гаманець все ж таки в транспорті варто тримати в руках… Але яка різниця – телефону в його кишень вже не було!
Він помітив що біля нього терся один з тих чоловіків – хирлявий, зі спитим обличчям і схопив його за куртку мертвою хваткою:
-Водій! Зупиніть маршрутку! В мене вкрали телефон!, - його «бранець» спробував відійти, - Куда! Телефон віддай!
Водій зупинив маршрутку, і в салоні почалися активні дискусії:
-Ти дивися! Крадуть в людей!
-Та то добре телефон, а там ж карточка, а на ній певно всі номери!
-А може і не крав ніхто, а?, - пискнув хтось – мабуть один з них.
-Ану кажи номер, зараз подзвонимо!, - порадила котрась жіночка, і хлопець справді почав його диктувати.
«Який же ти наївний…, - думав телефон, - Хіба не ясно, що давно вже вийняли і виключили, і «сімку» витягнули…». Його охоплювала туга. Хай його господар і не був найкращим, але все ж кращий за злодюжок…
Як і передбачалося, номер вже був «…поза зоною досяжності…». Під шум і крик, але не відпускаючи «підозрюваного», який все намагався вийти, бурмочучи собі під ніс «чого він від мене хоче…» хлопець разом з ним вже вийшов з маршрутки, і стояв на підніжках.
-Або виходьте, або заходьте! Я їду!, - гаркнув водій, який явно не був наділений самаритянськиими рисами, і вссь час байдуже спостерігав за цим всім.
Зрештою, окинувши останнім розпачливим салон і людей, і зрозумівши, що це даремно, поглядом хлопець з тим дядьком опинилися на зупинці. А телефон, в задумі, про те, чим він заслужив такого необачливого розсіяного господаря, поїхав далі в кишені одного із злодіїв. “Come easy – go easy” – згадалася йому гарна фраза і з однієї з СМС, які господар відправляв з нього. Нічого не віддавши за нього, він так само безглуздо його втрачає…
А в господаря, тим часом, не було часу на таке філософствування. Він не відпускав того типа з маршрутки із зупинки, і вів з ним «ділові переговори»:
-Слухай, телефон простенький, нічого в ньому такого нема! Я тобі зараз даю, - він відкрив гаманець, - Сто гривень! Більше ти за нього і так не візьмеш!
-Не брав я твого телефону…, - занудним голосом заводив злодій.
-Ну не брав, згоден! Чисто випадково він опинився в тебе в кишені! Віддай, я тобі сотню дам вже і тут!
-Ну пацан, не маю я твого телефону! Йдем в під’їзд, сам подивишся, - він справді рушив в сторону найближчого підїзду.
-Стій, куда! Слухай, дядьку я серйозно! Обмін і розходимося на віки вічні, обоє задоволені! Меін реально потрібен мій телефон – і все!
Впевнений і серйозний тон, зрештою переконав дядька.
-Вони вже поїхали… треба їх аж на кінцевій доганяти… хіба шо даш мені палтаху я візьму таксі, а ти мене тут стій і чекай... тільки де таксі…
Поки він роззирався за таксі, хлопець помітив, знаю з маршрутки високу фігуру одного з злодіїв у чорному спортивному костюмі, який біг до зупинки. За ним поспішав ще один.
-Ей, дядьку, не твої орли летять?
Той роззирнувся, кинув коротке «Зараз!», і побіг до них. Короткі переговори, закінчилися тим, що тип знову попрямував до хлопця, а той поволі пішов йому назустріч, намагаючись не надто зближувати дистанцію з його спільниками.
-Давай гроші!, - кинув йому «дядько».
-Покажи перше телефон!, - і через мить він побачив свого телефона в нього в руках.
-Сімка є?
-Та! Під кришкою!
-Ну, на раз-два-три… Раз-два.. ТРИ!, - і телефон опинився знову в руках хлопця, а гроші перекочували в кишень злодія, який поспішив, разом зі своїми «товаришами» зникнути між будинків.
Хлопець міг лише картати себе за необережність, і лаяти за втрачені, ніколи не зайві сто гривень. Але десь радів, що все ж, він зумів повернути собі телефон. І від цієї думки він стискав його ще міцніше…
А телефон був радий, що повернувся до свого господаря, яким би той не був. І навіть радів, що той знову буде вертіти ним екраном об стіл, заблоковувати-розблоковувати і робити ті всі інші набридливі дурниці. І найважливіше – тепер, за другим разом, він дістався не просто так, не безплатно…
Незабаром після того, його господар з друзями, завели якусь розмову про функції мобілок. Виявилося, що є код, набравши який можна дізнатися точну дату виготовлення телефону. Коли, хлопець набрав такий код на своєму телефоні, і побачив результат, то здивовано вигукнув:
-Нічого собі!, - і на запитальні погляди друзів відповів, - Він був виготовлений якраз на мій день народження.
Важко сказати, яке це враження, справило на хлопця, але телефон цей факт гм… розчулив! Він якось потеплів до свого господаря, і вже з невеликим розумінням відносився до його витівок з ним. Все ж, таке співпадіння означало, що між ними є якийсь особливий зв'язок, і він не випадково потрапив в його руки. Принаймні телефону хотілося так вважати…
