«це не твоя земля
і не твоя любов
це не твої слова
і не твоє ток-шоу»
(Океан Ельзи)
«Он прийшла вона, глянь… Знову вешталася хтозна-де після роботи,» - повна жінка років шістдесяти поправляла хустину, якою була замотана її голова. «Я тут лежу хвора, а вона пальцем о палець…».
Русява, ще зовсім юна дівчинка невисокого зросту, з виснаженим обличчям, зодягнена в джинси, білі кросівки та джинсову куртку ще сильніше втиснула голову в плечі. Вона ледве протягла великі пакети з продуктами на кухню через вузький коридор, заставлений картонними коробками, що були вкриті старими простирадлами.
Такий був порядок – непотрібні речі у цій квартирі зберігалися недоторканними, вкладені у великі коробки - на випадок, «якщо раптом знадобиться». Стара репетувала на кожні слабкі спроби позбутися мотлоху – і не раз згадувала, як її дочка при вагітності поправилася на чотири розміри і влазила хіба що в материне старе пальто. Купівля нових речей і тоді, в ранню пострадянську бідосю, і більш як за п'ятнадцять років незалежності, вважалася у цьому домі непотрібною розкішшю.
Стара повернулася на своє традиційне місце – високу тахту справа біля телевізора –якраз показували черговий серіал. Її чоловік – відставний військовий, а тепер сторож у магазині, чухав лисину і, як завжди мовчав, загіпнотизований «ящиком».
У маленькій кухні, пофарбованій у ядуче зелений колір, схожий на халат хірурга, не було жодного вікна. На плиті стояли дві емальовані каструлі, з яких дівчина почергово піднімала кришки – обережно, аби звук не привернув уваги старої. Глевкий плов із величезними шматками моркви і рідкими волокнами м’яса. Суп, на якому плавали широкі кола жиру: дівчина зразу встановила діагноз – це топлений смалець. Її ледь не знудило, і вона повернулася до пакетів.
Відчинила дверцята холодильника. В ньому сиротливо тулилися в кутку три зів’ялі морквини, слоїк зі смальцем і половинка капусти. Збоку на поличці половинка підсохлого сирка «Дружба». Цей жалюгідний натюрморт дівчина спостерігала вже кілька днів. Зітхнула і почала вивантажувати покупки: сир, ковбасу, рибні консерви, телячу вирізку, масло, сметану, фрукти. На полиці – олію і крупи. Стара їй не заважала. Добре знала, що перше число місяця було днем невістчиної зарплати і, відповідно, днем закупів, тому сама навмисне не купувала нічого, крім хліба кілька днів перед тим. І чоловіку своєму забороняла, хоча той заробляв непогані гроші на своєму сторожуванні. Все ж таки, ця знайда жила тут із їх милості і зовсім безкоштовно.
Коли Ніка зайшла у вітальню – а мусила, бо та була прохідною до їхньої з чоловіком, маленької спальні – стара оживилась.
-Ну і де ти була? Восьма година. Ти працюєш до шостої.
Свекор одяг окуляри і взяв журнал із кросвордами, що лежав поряд. Мовчки закинув ногу за ногу в синіх спортивних штанах із лампасами і поринув у розгадування. Його мало цікавило те, що відбувалося навколо.
-Так ми з колежанками з роботи в кіно пішли. – розтулила дівчина тонкі губи, - А потім я в магазин, продуктів купити, бо нема нічого. – Останньої фрази свекруха ніби й не почула. Її більше зацікавила перша.
-В кіно?? – скривила вона рот у злій гримасі. Її друге підборіддя тряслося від обурення. – Нема чого гроші тринькати і по кінам ходити! Замужня жінка. – Це визначення прозвучало, як смертельний діагноз, як бетховенське “Es muss sein ”. - Маєш бути вдома, біля чоловіка.
-Але чоловіка ще нема… - спробувала опиратися дівчина. – Та і не скоро буде, він на пиво пішов після роботи.
-Так на то й чоловік, він важко працює! Має право відпочити собі опісля. – Свекруха продовжувала. – А ти маєш вдома сидіти, поратися по хаті.
Вона ледве стримувалася, аби не нагадати, скільки заробляє цей чоловік, як часто він після своєї «важкої» роботи розслабляється - і як саме. Але стрималася, бо жодні аргументи не змогли би переконати стару у неправоті її сина.
-Я теж працюю, як і він. І ще вчуся. І не так часто ходжу кудись, то просто в колежанки день народження було – то й покликала мене.
-Ніяких коліжанок! Всі вони тільки заздрять тобі, що ти вже замужня!
Ще б пак, вони заздрять. Радше крутять пальцем коло скроні. Або шкодують її, Вероніку, яка розривається поміж університетом, роботою в турагенції на півставки і хатою – цим моторошним бункером, в який їй доводиться повертися щодня. Її дискотеки, посиденьки за кавою, поїздки в гори закінчилися – прийшли будні заміжньої жінки
«А що ти хтіла, як заміж виходила? Жінка є для того, щоб служити чоловікові!» - безкінечно повторювала свекруха, наче прагнула випалити ці слова в неї у мозку гарячим залізом.
Ніка метнулася у їхню кімнату і закрила за собою двері. Повністю огородити себе від втручання не могла – чоловік відмовився вішати гачок на двері, аби батьки, не дай Бог, не подумали, що діти вважають їх чужими людьми. Чоловік, до речі, теж був проти того, що вона бувала десь із коліжанками, і при зустрічі активно їм хамив.
«Так, вони мені заздрять,» - погоджувалася Ніка з ним у перші місяці їх стосунків, коли з’являлася на студентських танцях із цим високим синьооким чоловіком, який працював на «солідній державній роботі». Подруги справді ахали і перешіптувалися, а потім перепитували, де вона з ним познайомилася. Історія про це замовчує: Ніка зустріла його на кухні у старого шкільного друга, де всі святкували невідомо яке свято і були вже добряче «під шофе». Він же прийшов у розпалі гулянки і відмовлявся що-небудь пити.
Сорочка акуратно заправлена у джинси, вичищені туфлі. Вероніці він здався просто таки лицарем у тигровій шкірі – чистим і благородним. Лише пізніше дізналася, що її «лицар» нещодавно перед їх зустріччю отруївся і сидів на сильних пігулках – і не пив тільки тому.
Місяцем пізніше намагався компенсувати це при будь-якій нагоді: мінімум три пляшки пива на день – і це було доволі скромно. Ніка списувала це на його важку роботу, та й як кожна студентка сама пива не цуралася – то не робила з цього проблеми. Коли батьки натякнули, що не варто зв’язуватися з п’яничкою, влаштувала вдома істерику і втекла з ним у РАГС, куди він тягнув її чи не з першого побачення. Йому, як державному службовцю, дуже бажаним був статус одруженої людини, для більшої солідності. Жити, звісно, пішли до його батьків, в тісну двокімнатку – зате в центрі міста, на що він пафосно не раз наголошував.
Коханий переконував Ніку, що навчання їй не потрібне, що тепер вони повинні думати про сім’ю, але кидати університет на старшому курсі їй видавалося безглуздим. Хіба можна забути місяці зубріння перед вступом, безсонні ночі перед іспитами та заліками, безкінечні лекції та довжелезні конспекти?.. Без таких зусиль вчитися на безплатному відділенні було б неможливо. Вероніка хапалася за свій університет,як потопаючий за соломинку, і вислуховувала чи не щовечора довгі тиради про те, яка вона недбала дружина. І про те, як вона позбавляє його можливості якнайшвидше стати батьком – адже йому вже тридцять.
Неодноразово хизувався своєю значною впливовістю, престижними зв'язками в державних органах. Підчас одної сварки пообіцяв Ніці, що, коли він забажає, її можуть легко виключити з університету. Дівчина до кінця не вірила йому, одначе у глибині душі жахалася, що таким чином уся її старанність та недоспані ночі можуть піти коту під хвіст.
Коханому також не подобалися, що Ніка багато читає, має звичку ходити на всі нові виставки та концерти, має багато знайомих чоловіків. Усі ці речі викрадали в нього її увагу. У гості до батьків Вероніка мусила ходити сама, бо зятя вони бачити не хотіли, і він сам не прагнув. Дозволяв відвідувати їх раз на місяць – і коли затримувалася хоча б на п'ятнадцять хвилин, дзвонив їй на мобільний і погрозливим голосом питав, чому вона ще не вдома, і коли буде. Якщо не могла чітко відповісти на запитання, починав кричати і лаятися. Пожалітися батькам заважала гордість, що ставала поперек горла. Ніка вибачалася і бігла на маршрутку зі всіх ніг, нервувала, коли та надто часто зупинялася в дорозі, а серце її калатало в грудях, як несамовите.
«Якби тільки знав батько», - думала Ніка, і її схудле обличчя мимоволі набувало страдницького виразу. Як би він зловтішався, що дочка не послухала його. Усе життя він намагався нав’язати їй свою думку, свої бажання, а коли вона збивалася з «курсу» - нещадно критикував. Нікине серце виривалося із грудей, вона болісно та емоційно реагувала на кожний його утиск чи дошкульне зауваження, а тепер не пізнавала себе, коли здебільшого мовчки зносила причіпки нової «родини».
Зараз її серце теж божевільно калатало - від несправедливості, в якій вона жила вже рік, переборюючи себе – і не справляючись із цією боротьбою. Якби це була боротьба один на один, було б не так образливо, але на стороні чоловіка стояли, наче скульптура коваля і робітниці – свекор та свекруха. Мовчазний свекор, мовчання якого на її адресу було апріорі осудливим. І свекруха, яка ніколи не втримувалася, аби не сказати їй щось дошкульне.
Так, сама свекруха не пішла вчитися в університет – бо чоловік заборонив. Закінчила училище – і вперед, до будування родини. А колись вона мріяла стати лікарем, як її старша сестра. Зате сестра так ніколи й не вийшла заміж.
А ще розповідала, що колись купила собі – по великому знайомству і за шалені гроші - брючний костюм. Тоді була стрункою, не те що зараз – усі чоловіки задивлялися. Принесла додому, а чоловік, як забачив – розлютився. «У цьому ти не будеш ходити!» - і кинув у пічку. Вона плакала, поривалася рятувати дорогу серцю обнову, а він лише міцно тримав її за руки, доки у вогні плавився тонкий полієстр.
Самопожертва - головна місія жінки, повторювала вона невістці. Вероніка не була готова до таких жертв, здавалася собі надто юною для них. Думка про пологи її теж жахала.
Білі двері рипнули за спиною, свекруха виставила замотану хусткою голову.
-Чого їсти не йдеш? Там плов є. І суп.
Пропозиція звучала, як завжди, більше загрозливо, ніж доброзичливо.
-Я не голодна. Їла в університеті.
-Та що ти там їла! Нічого не їсть цілими днями, бігає хтозна-де… - Свій монолог свекруха продовжила уже за зачиненими дверима, але навмисне голосно, аби Ніка чула.
-Не готує ніц…коли приготує, то як горобцеві з'їсти…і не їсть сама нічого…тільки з косами своїми панькається..щодня миє-чеше, миє-чеше… і ходить розпатлана, як дівка…по всій хаті вже те волосся.
Знову старі пісні про головне. Стару бісили її коси – довге волосся, яке Вероніка звикла носити розпущеним. На думку свекрухи, одружена жінка не мала би витрачати дорогоцінний час, який можна – і треба! – присвятити чоловікові – на якісь там витребеньки. Он і вона, і її дочка, завше після заміжжя стриглися коротко, а зверху робили перманент, аби щодня не мити. Вероніці така жертва видавалося жахливою. Вона панічно боялася, що коли спатиме, свекруха тихо пробереться в незамкнену кімнату з ножицями – і…
Дівчина відкрила підручник, прочитала кілька сторінок під телевізор, який нестерпно голосив у сусідній кімнаті. Марна справа. Ввімкнула і собі – музичне телебачення, аби заглушити істеричні репліки героїв серіалу. Настрою до навчання не було. Вікна кімнатки виходили на балкон, який простягався зсередини по периметру будинку, і у двір - тобто спостерігати можна було тільки за вікнами сусідів. Така розвага Ніку не тішила.
Добігала дев’ята година. Після вагань Вероніка вирішила набрати номер чоловіка, аби спитатися хоча б, де він. Якщо з ним щось станеться, у цьому буде винна вона – паршива вівця - адже не змогла створити чоловіку умови, за яких він хотів би приходити додому раніше. Вона не сумнівалася щодо свекрушиного формулювання – його можна було передбачити заздалегідь, знаючи потрібний кут зору на кожну ситуацію. Чоловік не відповідав на телефон. За чверть години спробувала ще раз. Безрезультатно.
Повернувся пів на одинадцяту вечора, в подертій сорочці і садном на лобі - ледве стояв на ногах і дихав пивним перегаром.
-Чому не пильнуєш чоловіка? – зарепетувала свекруха в її бік. – Ходить невідомо де! Он побив його хтось! Все через тебе… – і помчала за йодом у кухню, відпихнувши Ніку з дороги. – Що за горе на мою голову? – Звісно, це стосувалося не сина, який з ідіотською усмішкою сидів на стільці і намагався насилу пригорнути свою дружину. Тхнуло від нього нестерпно.
Вечір у найкращих сімейних традиціях. Сімейний портрет в інтер’єрі. Чоловік скинув джинси і в самих сімейках і сорочці, хитаючись, як тополя, пішов на кухню.
-Де моє пиво? – повернувся за хвилину із виряченими від злості очима. Руки трусилися, він ледве тримався на ногах. – Хто його взяв? Я знаю, там було ще одне пиво!!! – Свекор щось строго йому відказав, не відриваючи очей від кросворду – і дарма. Син схопив його за барки, і почав кричати просто в обличчя:
-Я знаю!.. Ти старий хрін…Ходиш по проститутках постійно! Що там твоя робота, ти заразу всяку додому несеш…
Втрутилася перелякана свекруха, але не допомогло. Син продовжував надсадно кричати, вимахуючи довгими руками, наче млин. Ніка забилася в куток кімнати і намагалася уявити, що її тут нема, і це відбувається не з нею. Зараз розверзнеться паркет і поглине її з головою, нехай би де вона опинилася. Мати дістала від сина штурхана в груди і впала на диван, схопившись за серце…Підхопилася і підбігла до невістки: - Зроби щось! Що він витворяє?! Зроби щось, дитино моя рідненька…
Зробити? Так, колись Ніка втручалася у ці баталії: хапала за руки, просила, молила, плакала. А потім по кілька днів не могла вийти з дому без темних окулярів. Коліжанки знову перешіптувалися між собою – цього разу, як Ніка підозрювала, з іншими емоціями. Власні емоції вона душила глибоко всередині – адже вона сама зробила цей вибір. "Може, він таки зміниться..." - часто думала дівчина, заспокоюючи себе. Адже у них були і відносно спокійні дні, коли здавалося, що вони ніби й справді щасливі.
Зараз Вероніка якось відсторонено спостерігала за бійкою і питала себе: «Що я тут роблю? Як я взагалі сюди потрапила?» Свекор схопився за серце, свекруха репетувала на цілу квартиру, з коридору в кімнату зацікавлено заглядала сусідка.
Невдовзі Ніка вже лежала у ліжку, обернена обличчям до старого зеленкуватого килима, поточеного міллю, впритул до свого чоловіка. Його нарешті вдалося втихомирити, і він, ніби й нічого не трапилося, мирно хропів, за звичкою поклавши на неї праву ногу й руку. Тісну кімнату переповнював запах перегару, і навіть відчинена кватирка не рятувала.
«Це не твоя війна» - говорила собі дівчина. Надто висока ціна за гордість. Ніка міцно заплющила очі і, уподібнюючись до Скарлет О’Хара, вирішила – вона подумає про це завтра. Можливо, завтра вона зможе зачинити за собою ззовні ці недбало пофарбовані на біле вхідні двері. Назавжди.
Омріяне завтра наступило для Вероніки два роки потому.
