Доброго дня, трояндовуха Ганно Вікторівно. Не знаю з чого почати, бо нестерпно мені соромно за попередній лист. Хочу вибачитися за нього і пообіцяти, що такого більше не буде. Той лист я можу пояснити (саме пояснити, а не виправдати, бо виправдання цьому немає) тим, що я не був готовий до того, що відбулося. Я знав, що важким буде шлях до Вас, о царице, але навідь не думав, що настільки важкий. Я чомусь думав, що усе буде гаразд, а якщо і виникне яка загроза, то для мене все закінчиться добре, бо ж кохаю Вас всім серцем і йду до Вас, білогруда Ганно Вікторівно. Не знаю, чого я так думав. Але коли мені спочатку відрубали руку, а потім кинули у темряву сирого підвалу, я зламався. Бо зовсім не чекав мук, катів, безнадії і жаху, яку оточили мене з усіх боків. У лихоманці я написав Вам, квіткосердна Ганно Вікторівно, того дурного листа. Замість того, щоб ім’ям Вашим напитися сил і вистояти, здався я і почав плакати та жалітися, хоча єдине по чому мушу плакати і про що жалітися, так то по Вас і про Вас!
На цьому я міг би поставити крапку, але я все ж продовжу писати про те, що відбувається. Саме не про мої страхи і відчай, а про те, що трапилося зі мною. Прошу Вас забути той лист, спалити його, вважати, що його і не було. Хай ось цей лист буде шостим і ніхто не довідається про моє падіння. І Ви про нього забудьте, бо кожна людина робить помилки, але найстрашніше не самі помилки, а їх не виправлення. Тут же виправляю їх я, йду до Вас я, думаю Вас я.
Отже повертаюся до своїх пригод, бо ж я обіцяв, що буду розповідати не скільки про мої думки, скільки про події біля мене, щоб знали Ви, чи скоро я вже прийду до Вас. П’ятий лист закінчувався тим, що я відчув холод за плечима. Одноногий чоловік, який жив серед стрибунців, він же попереджав мене про це, але я забув про його слова. А тоді втиснувся у куточок клітки і тремтів, бо окрім холоду я відчував страх, якийсь черевний страх, який душив і струшував, як хвилі морські трусять маленький човен у шторм. Злякалися і стрибунці, вони збилися до купи і покидали луки, як щось зовсім не потрібне. Стрибунці були сміливими істотами і якщо вже вони боялися того, що наближалося, то воно справді було страшним.
Це я зараз розмірковую і розумію, а тоді жах забив мені памороки, я лише тремтів, благаючи Бога, щоб те, що насувалося, швидше пройшло повз мене. Я закрив очі, затулив вуха, щоб не бачити нічого і не чути. Але це хибні ліки. Мене штовхнули списом у бік. Стрибунці хотіли, щоби я підвівся. Я став, відкрив очі і побачив їх. Двоє, вони були трохи схожі на людей, але вони були не люди, бо їх довгі руки закінчувалися цілим пучком довгих пальців, схожих на щупальці, які постійно рухалися, сплітаючись у різні фігури. Потім я почув сміх. Від цього сміху зараз я здригаюся так саме, як здригнувся і тоді. Страшний сміх. Це вони сміялися, одягнені в чорні довгі плащі з великими капюшонами, які закривали їх обличчя. А може там і немає ніяких облич, може там лише страшні шелепи з яких тече слина та кров!
Мене охопив жах, панічний жах, мені хотілося бігти аби куди, лишень-бо подалі звідси. Та куди там я міг втекти зі своєї клітки! Я сховав обличчя у долонях, у голову засунув між колін. Тим часом чаклуни щось заговорили до стрибунців, ті тільки безпорадно кивали головами. Чаклуни кинули їм кілька монет – мою ціну і відразу прибігло кілька напівголих шестируків, істот, схожих на людей, тільки з жовтою шкірою та шістьома руками. Як я розумію, вони були прислугою на ярмарку, працюючи для покупців. Ці шестируки витягнули мене з клітки, зв’язали руки за спиною, а на шию одягли важку дерев’яну колодку. Від неї йшов ланцюг, який своїми численними пальцями тримав один з чаклунів. Я боявся дивитися на них, тремтів і хотів, щоб усе скоріше закінчилося. Та мої муки тільки починалися. Чаклуни повели мене далі, з годину ходили по ярмарку, щось ще купуючи. Потім вийшли з натовпу кудись на узбіччя, де стояли припнутими кілька величезних чорних коней, які били копитами землю, кожного удару видовбуючи по величезному шматку.
Чаклуни прив’язали ланцюг до сідла одного з коней і поїхали собі, не дивлячись на нас. Нас, ланцюг йшов через мою колоду ще до кількох полонених. Я не міг побачити хто там є, бо колода не давала повернути голову, але позаду мене бігли якісь істоти, теж куплені чаклунами на ярмарку. Я чув важке дихання бідолашних та їх стогони. Спочатку чув, бо потім зосередився на тому, щоб не впасти. Коні скакали швиденько, вимушуючи бігти за ними. Кілометр чи два я тримав ритм, а потім почав задихатися, мені був потрібен перепочинок, хоч би кілька хвилин, але чаклуни знай собі підганяли коней.
Ми бігли шляхом серед лугів. Сонце жарило з усієї сили, висмоктуючи з мене останні соки. Піт заливав очі, ноги підламувалися. Я вмовляв себе пробігти ще трошки, може ось-ось буде перепочинок. Та розумів, що ніякої зупинки не буде, що через кількасот кроків я впаду знесилений і коні, ці кремезні, схожі на машин коні, потягнуть мене далі, деручи об землю, загортаючи у пилюку. І навіть якщо я умру, чаклуни не подивляться на це, будуть і далі гнати коней.
Я не хотів вмирати, я ж мушу знайти Вас, гостро колінна Ганно Вікторівно, то я біг, умовляв себе зробити ще сотню кроків, потім ще і ще, головне не впасти. Та це було дуже важко. Аж ось ланцюг різко смикнув мене назад і я ледь не впав та все ж залишився на ногах. Впав хтось позаду мене, тепер його тіло волочилося і навантаження на мене лише збільшилося. Це було вже занадто і я б впав, коли чаклуни зупинили коней. Навіть не подивилися на нас, просто зупинились і щось балакали між собою. Мабуть, вони не хотіли втратити товар, який тільки-но придбали. Тож вони давали нам перепочинок. Зовсім недовгий. Я сидів на землі, бо лежати заважала колода, намагався повернутися, щоб побачити братів по нещастю. Я майже побачив якусь дивну фігуру поруч, як повітря розрізав свист и по моїй спині ножем пройшовся батіг. Я зойкнув, а чаклуни продовжували розмовляти між собою, ніби нічого і не трапилося. Більше не повертався, намагався якомога краще відпочити, бо відчував, що шлях буде довгий, а мені треба встояти.
Нас гнали до самого вечора. Хтось не витримав, бо якось один з чаклунів вихопив шаблю і поскакав назад. Потім удар і передсмертний зойк якогось бідолахи, який вже не міг бігти. Чаклуни засміялися і рушили далі. Луги закінчилися і почав темний ліс, який випирався на вузенький шлях клубками коріння, яке наче чіпляло за ноги і валило на землю. Я кілька разів падав і лише диво рятувало мою шию від зламу. Та я все ж добіг. Чи то вже настав вечір, чи у цьому лісі було постійно так темно, але ми бігли майже у темряві. Потім в ній же і зупинилися. Я ледь розгледів високі мури фортеці, яка виросла серед лісу, впритул до дерев. Чаклуни перемовлялися на своїй мові, ось заскрипіли ворота і нас потягли далі. У щілину між кам’яних стін, у невеличкий двір де ми нарешті зупинилися. Я був такий зморений, що навіть не відчував страху. Хотілося лягти і лежати.
Та ми ще довго стояли, поки чаклуни з нами поралися. По одному уводили кудись. Я був останній, почув, як мене схопили, їх пальці, вони здавались зроблені з киселю, але були міцніші за метал. Вели мене вузькими коридорами, потім зняли з мене колоду і штовхнули у суцільну темряву. Позаду хлопнули двері. Я впав на коліна, ледь підвівся, бо на підлозі була вода. Нащупав у темряві невеличке кам’яне підвищення, сів на нього, потім завалився на бік і мені здавалося, що немає нічого більш м'якого, аніж каміння піді мною. Я заснув, не дивлячись на сирість і щурів, що бігали поруч. Заморився так, що навіть не думав про Вас, перлинозуба Ганно Вікторівно. Тільки у сні Ви явилися мені.
Я спав довго, усю ніч та частину дня, бо коли прокинувся, то сонце було високо і його промені настирливо лізли до мене, через маленьке віконце угорі. Я лежав у маленькій камері, в якій були лише кам'яні стіні і нічого більше. Навіть якихось нар. Тільки кам’яне ліжко, яке здіймалося над чорною калюжею та залізне кільце, мабуть щоб припинати. Я прокинувся не сам, а від крику. Страшного крику десь поблизу. Після крику був сміх тих чаклунів. Боже, як же вони гидко сміялися! Наче плювалися блекотами. Цей сміх паралізував мене, бо повернув мені той страх, який охопив мене ще на ярмарку. За день бігу я так виснажився, що вже не міг боятися, але тепер я набрався сил і боявся знову. Тим більше, що крик повторився. Ще і ще. Страшні крики, нелюдські, в тому сенсі, що кричала не людина. Але я розумів, що так кричать лише коли вмирають, або коли відчувають щось таке, що гірше за смерть.
Я злякався, я не міг всидіти, я почав бігати своєю маленькою камерою, радше кидатися від стіни до стіни, б'ючись об каміння. Мабуть, так ведуть себе тварини, коли відчувають наближення смерті. Корови на м’ясокомбінатах. Я не повинен був впадати у паніку, але Ганно Вікторівно, повірте, це було страшно. Коли розлучали нас, коли вороги наші штрикали мене своїми отруйними списами, навіть тоді мені не було і на десяту частину так страшно, як тоді. Я бігав і бігав, аж поки не почув, як грюкають засуви моєї двері. Я кинувся у куток і там вдавився у камінь, наче сподіваючись, що він врятує мене. Потім був сміх, той самий сміх.
- Відкрий очі, дурню.
Скрипучий, роздираючий голос, майже без акценту. Я відкрив очі і побачив чаклунів. Вони стояли біля мене, у тих же чорних плащах, які ховали їх, як могили ховають мертвих. Лише пальці чаклунів, наче якісь збочені квіти, жили власним життям, не ховаючись в плащах. Багато пальців, слизьких та метушливих, але ж я пам’ятав їх залізну мить, коли вони тримали мене. Чаклуни щось перемовлялися по-своєму, часто сміючись. Я тремтів і відчував на спині холод, наче стіна зненацька стала льодяною.
- Цього замало.
Знову той голос.
- Що?
- Ти повинен боятися більше.
І вони засміялися. Цей сміх зводив мене з розуму. Це був просто сміх, нехай і дуже вже мерзотний, але ж сміх. Та мені здавалося, що він роздирає мої вуха. Я був дуже вже вразливий, не міг зачинитися і триматися. Той сміх різав мене на шматки і вивертав.
- Нам потрібен твій страх. І біль. І відчай. І твою ненависть. Справжні, добрі та багато. Розумієш?
Я не знав, що відповідати. Я не швидкий в думках, Ганно Вікторівно, до того ж я був скутий страхом.
- Пішли.
Вони схопили мене і повели кудись. Майже тягли, бо мої ноги відмовлялися йти. Кілька метрів коридором і кімната. Там мене приставили до стіни і зв’язали ціпами. Я не чинив опору. Не тільки з-за того, що він би ні до чого не призвів. Я був увесь скам'янілий, я розумів тільки свій страх і більше нічого. Вони припнули мене спиною до стіни, розправили руки, розкидали ноги, сповивши мене залізними обручами.
- Бійся нас. Ненавидь нас. Покажи свою біль і свій відчай зараз же.
Я чув їх і не чув, бо був вкритий наче кригою страху.
- Він нас не розуміє.
Чаклуни засміялися. Один з них вийняв з плащу велику жабу і притулив до мого обличчя. Я відчув як сильні та слизькі лапи охопили мою голову, а потім її рот уп'явся у моє обличчя. Це було так бридко, що я почав прокидатися від страху, коли відчув страшний біль у руці. Лівій, тій, що зараз немає. Я повернув голову, жаба затуляли мені усе, але краєм ока я все ж побачив величезну іржаву сокиру, яка чиргикала по руці, вгризаючись все глибше. Біль і жах. Я закричав. Ніхто не почув цей крик через жабу на моєму роті, але я кричав, як ніколи не кричав у своєму житті. Я волав, розриваючись на частини, я бився у залізі, бачив як сокира все більше входить у мою руку. Це були страшні відчуття, я не буду розповідати про них докладно, бо нікому не потрібен чужий біль.
Відтята, відрізана, відрубана рука гепнулась на підлогу, слідом гепнулася і жаба, яка роздулася, наче гумова куля. У маренні жаху я почув сміх чаклунів, вони підібрали жабу, положили мені на губи щось таке, від чого я втратив свідомість. Прийшов до себе у темній камері, по коліно у воді, з щурами, яки виглядали з дірок у стінах. Тоді я написав Вам, Ганно Вікторівно, того клятого листа, за який ще раз прошу вибачення. Я був наче хворий, наче у лихоманці, мене охоплював відчай, хвиля за хвилею, я дивом не збожеволів. А це було б страшно, бо божевільним я міг би забути Вас, вишньогуба Ганно Вікторівно.
Важче за все було чекати. Я розумів, що чаклуни прийдуть за мною знову, але я не знав коли. Я втратив відчуття часу, у темряві не розумів день зараз чи ніч, не пам'ятав, як довго я у цій печері. А коли так, то чаклуни могли прийти ось-ось, вони могли вже стояти за дверима, з іржавою сокирою, якою вони будуть різати мене далі. Я кричав, плакав, намагався втопитися, бився головою о стіни, роздер рану на руці, сподіваючись отримати зараження крові і втекти з цього пекла на той світ. Я хотів покінчити життя самогубством, хоч і знав, що це зрада Вам. Але біль і відчай забивали памороки, я забув про все, окрім бажання, щоб це скінчилося. Я бачив перед очами ту сокиру, ту жабу, чув той сміх.
Все ж таки людина досить міцна істота. Я пройшов справжнє пекло і вижив. Я посивів, але залишився жити, хоча хотів і міг вмерти від того, що відчував. Та ні, я жив. Дочекався коли прийшли чаклуни. Я кинувся на них, я не мав ніякого плану, окрім відчаю. Вони легко схопили мене своїми пальцями, віднесли до кімнати катувань, одягли жабу і почали повільно відрізати мені вухо ножем. Здоровезним та тупучим ножем, моє праве вухо. І я знов орав, а вони сміялися, аж поки жаба не впала на підлогу, роздута моїм болем, моїм страхом, моїм відчаєм. Я не знав навіщо чаклунам це все і як жаба збирає емоції з моїх губ. Тоді я нічого не знав окрім болі.
Мене відвели у камеру. Там я впав на каміння і почав плакати. Це страшне відчуття, Ганно Вікторівно. Коли ти втрачаєш частину свого тіла. Колись в мене відламався шматок зуба, лише шматок зуба, але я ходив вражений кілька днів. Щупав язиком уламок та відчував, що трапилося щось страшне. Мені здавалося, що я відчув смерть. Я відчував наче починаю розвалюватися, як стара халупа.
Аж ось тепер я відчув усе в повній мірі. Бо рука, нехай і ліва, але ж рука, це не шматок зуба. І вухо теж. Я лежав на камінні і постійно торкався двох ран, де колись були рука та вухо. Торкався і стогнав. Вже не стільки від болю, скільки від жаху, що це сталося зі мною. Як мені далі жити без руки та вуха? І що буде далі? Я розумів, що мене не вистачить надовго. Тиждень, два і усе, вони доріжуть мене. І знову починав скавуліти, чому це так сталося.
Я скавулів і тремтів, панікував і бив ногами по воді, відлякуючи щурів, які мали інтерес до моїх ран. Як покажуся з ними я Вам, зефірнощока Ганно Вікторівно? Прийти до Вас калікою, чи не знущання це долі? А далі ж тільки гірше! Далі будуть мене різати знову і знову! А як відріжуть ноги? Тобто треба бути, повзтиму, але чи далеко уповзу і чи дочекаєтеся Ви мене у своїй високій башті, куди сховали Вас вороги нашого кохання!
Не знаю, щоб було, якби чаклуни прийшли вже наступного дня. Але мені пощастило. Найбільше мені пощастило у тому, що я кохаю Вас, весняноока Ганно Вікторівно, а тут пощастило менше, але теж пощастило. Бо ж даний був мені час і його використав я плідно. Лежав на камінні і думав, три дні лежав, і думав лише про Вас та про те, як залишитися мені хоч таким, як є, не дати порізати себе. Лежав, лежав, а потім немов блискавка промайнула відповідь. Я навіть закричав від радості. Та швидко заспокоївся. Бо я знайшов шлях до порятунку, але був зовсім не впевнений, що зможу їм йти. Я розраховував на жах, що той буде підганяти мене і надавати сил.
Коли чаклуни наступного разу привели мене у катівню я звернувся до них:
- Більше не ріжте мене.
Вони засміялися. Я стиснув кулаки, точніше єдиний кулак, який в мене залишився, щоб не хвилюватися через той сміх.
- Я буду давати вам все, що потрібно, тільки не ріжте мене.
- Що ти можеш дати?
- А що вам потрібно? Біль? Жах? Відчай? Я дам вам все це, тільки не ріжте.
- Звідки ти візьмеш біль, якщо тобі не буде боляче?
- Це вже моя справа.
- Невже ти хочеш нас обдурити?
- Хіба я можу вас обдурити? Давайте спробуємо. Якщо я не дам, те що вам потрібно, ви самі візьмете це старим методом. Гаразд?
- Що ж, подивимося.
Вони прикували мене до стіни, одягли на обличчя жабу, яка збирала мої почуття, чекали. А я напружився. Заради Вас, тонконога Ганно Вікторівно, я мусив все вигадати. Я ж письменник, хоча б у тому сенсі, що пишу твори. Пам’ятаєте, як подобалися Вам мої вірші. Як письменник, я мушу відчувати те, чого не знаю. Я ж не був на війні, не працював у лікарні або тюрмі, чи інших місцях, де перед очима проходять низки людських доль. Я мало що відчував, знав, бачив, чув. Але ж писав. Узяти хоча б мої оповідання про війну. Що я міг знати про неї? Та нічого, окрім уривків книжок. Але тоді б я залишався нікчемним компілятором. Можливо я такий і є, але, щоб запозичити більше вірогідності, я вживався в образ герою. Це чомусь вдавалося мені і приймав участь у шабельній атаці на кулемети, ліз поранений по сніговому полі, вмирав покинутий біля дороги, пускав у скроню останній набій. Я вживався до того, що коли повертався з довгої втечи лісами від карателів, то в мене боліли ноги неначе я справді тікав. Колись я писав про солдата, який повернувся додому і знайшов там лише вирву від вибуху. Я так захопився його почуттями, його спогадами про жінку та діток, що прийшов до тями від того, що в мене боліло серце. На якийсь час я становився своїм героєм і брав з його відчуттів ту інформацію, яка була мені потрібна. Мені важко сказати, чи був цей метод таким вже успішним та застосовував я його частенько.
Я розумів, що це було не дуже добре. Недарма церков засуджувала акторів та інших лицедіїв. Щось гріховне є в тому, що ти, хоча б і на невеликий час, становишся кимось, перестаючи існувати сам. Це небезпечна гра, бо ти створюєш іншу людину, стаєш схожим на Бога, хоча ти зовсім не Бог, ти проста людина. І я був просто людиною, я не дуже вже часто застосовував цей спосіб. Аж ось він знадобився мене, щоб врятуватися.
Я стояв біля стіни, жаба чекала моїх емоцій, чаклуни недовірливо дивилися на мене. Хоча бозна як вони дивились, я не бачив їх очі. Закрив власні і почав думати. Дам їм спочатку ненависть. Я згадав ворогів наших, які забрали Вас. Я уявляв їх, як тягнуть вони Вас, беззахисну, як сміються з Ваших сліз, як не помічають благань. Як я ненавидів їх! З якою радістю кинувся б на них, бив би і вбивав голими руками! Душив, вигризав їх жорстокі серця, виривав би очі, щоб тільки не робив, щоби помститися їм за те, що залишили мене без життя мого, без володарки снів і цариці думок, без Ганни Вікторівни!
Я так ненавидів їх, так палав люттю, що жаба на моєму обличчі швидко наповнилася і впала долі, роздута, як комар, що досхочу напився крові.
- Досить ненависті, давай біль. – сказали чаклуни і дістали нову жабу.
- Добре, зараз, мені потрібно кілька хвилин, щоб переключитися.
Я виходив з однієї ролі і йшов до іншої. Вигадував собі біль. Наприклад людини, розчавленої вантажівкою. Я лежав на гарячому асфальті і молив Бога за смерть, згрібаючи руками власні кишки. Я вив і захлинався кров'ю, лаявся і вмовляв, скреготав зубами і кусав себе за язик, аж поки не вмер. Жаба впала до моїх ніг, чаклуни засміялися.
- Розумник, ми не будемо тебе різати, якщо ти будеш працювати так, як сьогодні.
Вони відвели мене до іншої камери, в якій не було води та щурів. Я лежав на камінні і спокійно розмірковував, що, мабуть, врятувався. Хоча б тимчасово. Надовго мене не вистачить, бо акторство занадто важка справа. Я ж не професіонал, щоб грати не дуже вживаючись у роль, але щоб виглядало переконливо. Я вживався по справжньому, а потім в мене боліло серце. Тиждень я тримався, розуміючи, що нічого іншого не залишається, а потім замислився, що робити. Серце боліло все частіше і сильніше. Десь так як у перші дні без Вас, Ганно Вікторівно. Якби поберегтися, то усе було б добре, тоді я б не загинув, але чаклуни ходили спочатку через день, потім кожен десь, ось тепер ходять зранку і ввечері. Я так розумію, що мої емоції дуже подобаються їм. Можливо через те, що вони брехливі, бо ж я продукую страх, а не дійсно боюсь, але ж схожі на справжні. Це ніби кривляння, таке собі мавпування. Я не хочу цього робити, бо ж розумію, що граю з вогнем. Головний мавпувальник – це диявол. Він здається і тим і цим, але є він лише злом. Я не хочу цього та поки ще не придумав, як від цього втекти.
Але я втечу, Ганно Вікторівно, обов’язково втечу, бо ж знаю, що чекаєте Ви мене і знаю, що кохаю я Вас. Ось зараз лежу на правому боці, щоб не давити на серце, пишу цей лист, сподіваючись, що голубі прилетять і я передам його Вам. Ось бачу прилетів голуб, він сів біля ґрат, мені потрібно полізти туди та причепити листа. Цей останній шматок паперу, тому я списав його так густенько. Буду добувати новий. Сподіваюсь, що це мені вдасться, як і втекти звідси. До зустрічі у наступному листі, райськодухм’яна Ганно Вікторівно.
Ярослав Склавинський. Дев’яносто сьомий день Великої Туги (яка закінчиться, коли знайду Вас, принцесо, і розцілую у губи Ваші солодкі, стикнуся з язичком Вашим сміливим і спіймаю зубами соски Ваші медові та буду пестити їх губами спраглими).
