Передмова.
Цю легенду віднайдено нещодавно. Записана вона була на почорнілих від часу дерев'яних дощечках слов'янськими стародавніми рунами. Історики разом із археологами зразу ж охрестили знахідку «Велесова книга-2»
Нашвидкуруч розшифровані руни пропонуються вашій увазі.
Правнуки дальні, що будуть століття по тому! Пісню почуйте, яку вам тепер заспіваю.
Слухай уважно і молодь, і старець величний ці слова правди. Бо в них я хотів застерЕгти онуків, від підлуватих і мстивих козлів, що між вами блукають, ходять вони, і велику, ціну й посади постійно собі вибивають.
То ж розпочну невеселу я пісню співати.
Плем’я жило у лісах. Невеличкеє плем’я. Звались даУнами. Тихі були, незлобливі. Їли вони корінці, що збирали у лісі.
Темна Мара із лісів до них завітала раптово. Стала тихенько розмови сумнівні вести їм, і пеленою в'язати прозорії очі.
− Всі зневажають вас, плем’я славетне даУнів! Кажуть слабі ви на голову, співу не знаєте зовсім. Кажуть ВелЕс напустив на вас дужого звіра, що потоптався по вухах даУнів славетних.
Звір той ведмідь із наказом упорався швидко. І відтоптавши вам вуха, залишив глухими. Не в змозі, ви тепер слухати співи чарівні, чудові. Втратили здатність до магії слова, що творить. Це неподобство, та знаю, як вашому горю зарадить!
Хай вирушають сміливці до темного лісу. У хащі знайдУть здичавілого Білого Вовка. Вб'ють небораку, та кров'ю умиються рясно, потому, будете разом як інші − гордо магічно співати. Лунко − що зміните світ водночасно!
Слухало плем’я манливі слова і мовчало. Їм не хотілося йти до старезного лісу.
Та раптом, восьмеро з них із рядів виступають. Дев'ята − дівчина вийшла, Натулою звалась.
− Годиться! − зично вони закричали, − Зараз, рушаємо ми до ВелЕса зрадливого в гості! Хай начувається він! Бо як уб'ємо Білого вовка, тоді нас спинити не зможе навіть божественна сила!
Стали трясти кулаками й горлати:
−Нумо, до темного ліса! Покажемо, хто в ньому справжній господар!
А дівка, та що Натула і зовсім немов знавісніла. Очі свої закотила до неба, белькоче темні прокльони, (бо й досі, була незаміжня).
Гамірно, шумно на стежку ледь видну ступили. Тай понеслися, немов сарана ненажерна. Люто біжить і Натула, немов головная чортиця. ПопЕред всіх − наче в пекло, суне до лісу святого. Так їй хотілось напитися вовчої крові.
Сполохані Мавки, що в лісі мирно на віттях гойдались, зачувши той галас, геть божевільний, миттю з дерев поплигали, та швидко, мов стріли, що пущені вітром, побігли
Велесу-богу жалітись. Прохати, щоб не дозволив вселенського лиха такого.
Велес в зелену свою посміхнувся борідку. Мовив: «Не треба вам цим перейматись. На них я знайду перепону. Маревом білим нараз затремтіло повітря: вовк з нього вийшов великий, увесь білосніжний, замиготів поміж віттями древнього лісу святого.
Перша помітила вОвка Натула. Рикнула здавлено, наче вдавилась обідом. І припустила за білим, оманливим сяйвом.
Хутко веде їх розгніваний Велес в болото. Там, де замулене є озерце і стоячая жовта рідота отруйна спокійно собі спочиває. Ні пташка, ні звір, не людина зроду туди не підійде в здоровому глузді. Зроду не спробує тої багнюки, бо знає, гірше за смерті несуть в собі води прокляття:
Той хто нап'ється, козлом шолудивим повстане. Бачити буде скрізь морди шакалів зависних.
Та дев’ять безумних мисливців розгледіти цього не в змозі. ЗлОстива Мара жене їх, хихоче з вдалого жарту свойого.
Стріли затенькали з виском безжальним по Вовку. Ось похитнувся він набік, на землю звалився. Радісні, з гиком підскочили дев’ять даУнів. Кожен хутчіше вуста нечестиві кров'ю святою хоче собі замочити. Та Велес, бог милосердний, за вовка до них промовляє:
«Не треба, пити святую кровицю. Прокляття Ви понесЕте від себе до сина, до доньки…
Помисліть, прошу, схаменіться!»
Не чують безумці. Жадібно ртами припали і смокчуть. Кров полум’яну, гарячу, магічну.
Тиша навкруг і нікого вже більше не чути, сьорбає гучно одна лиш Натула з жадоби. Інші за нею й собі припадають в нестямі. А недалеко, величчю сяє Білий Вовчисько. Він поряд стоїть і зневажливо кривить пащеку. Бачить, як ненаситно отруйнії води хлебочуть дев’ять безумців. Копита уже замість ніг проступають. А роги — лізуть у вічі. Не бачать. Жадібно лижуть іще, мов хочуть ввібрати усе до останку.
І справді, швидко усе засмоктали. Геть не лишилось багнюки, одна лише згадка. Нарешті, вони навкруги роззирнулись. І криком разом страшним розродились.
Дивляться оком, та бачать скрізь підлих шакалів. Себто себе. РозпорошИлись вони по лісам з переляку. Така от спіткала їх доля.
Тепер серед вас, славнії діти-слов'яни. Ходять вони, недолугі складаючи казки.
Сили в казках тих нема. Та нащадки перших козлів те не бачать − себе прославляють!
Все їм здається − скрізь лише хижІї шакали з них насміхаються злобно.
Себе ж вони кличуть вовками. Білими, адже роги козлячі видно усім, окрім них.
