Славко думав два дні, поки придумав, як все зробити. Зателефонував сторожу з магазину, залишив свій номер і попросив повідомити, коли знову почнеться тупання.
- Воно ж вночі трапляється. – попередив сторож.
- Вночі так вночі. У будь-який час дзвоніть, тільки швидко! – попросив Славко. Тепер, коли вкладався спати, то тримав мобільний поруч, як і акуратно складену одежу, а також фотоапарат і відеокамеру, для запису доказів побаченого. Очікування тривало два тижні, Славко вже встиг подумати, що немає ніякого тупотіння, коли якось вночі мобільний задзвонив.
- Слухаю.
- Тупотить! Це сторож, з магазину, тупотить! Ось зараз!
- Їду!
Славко викликав таксі, швидко одягся і вискочив на вулицю. Там була страшна мряка, не дуже то притаманна зимі. Але останніми днями була відлига, під ногами вода, ось і у повітрі вода. Така густа вода, що таксі Славко почув спершу по гуркоту двигуна, а потім вже побачив світло фар, яке ледь пробивалося скрізь порохню води.
- У центр. – коротко сказав Славко. Таксі поїхало, водій почав скаржитися, що видимість погана, вуличного освітлення майже немає, а ще і мряка.
- Їздиш, як сліпий! – казав в серцях водій. Славко з ним погоджувався. Потім слухав, як таксист хвалить китайців. Він недавно купив свою "Черрі", то тепер намагався переконати у правильності свого вибору не тільки себе самого, але й інших. Славко не розумівся на машинах, ніколи не мав власної, хоч розумів, що як тобі тридцять, а ти без машини, то це вже ознака життєвого лузерства. Славко заспокоював себе тим, що колись він попаде на телебачення, не просто на телебачення, а на "Життя по-справжньому!" і тоді вже на нього проллється золотий дощ і буде в нього машина, може навіть не одна. Все буде, для цього він і їде серед ночі у таку погоду, на яку навіть у вікно дивитися не хочеться.
- Ось тут зупини. – наказав Славко біля універмагу, розплатився і пішов Червоною площею. Колись вона звалася Покровською і тут стояв величний козацький собор. Але під час революції на площі повісили кількох червоних, то площу назвали Червоною. Щоб, як у Москві, але з комуністичною історією. Покровський собор потім висадили у повітря, як і багато інших храмів міста. Славко редагував статі по краєзнавству, то знав багато фактів з історії рідного місця. Ось дійшов до Альтанки, дерев'яної споруди, яка чомусь стала символом міста, хоча навряд чи була таким вже дивом архітектури. Але дожила з передреволюційних часів і ось це вже було справжнє диво, бо в місті зберігалося все досить погано.
В Альтанці цілувалася якась парочка. Бідолахи, там сиро та холодно, а піти їм, мабуть, нікуди, то ризикують застудити собі причинні місця. Кохання, кохання, що ти робиш з людьми... Як нещасно закохана людина, Славко любив пофілософствувати про кохання. Вже згадав, як колись сам цілувався з однією панянкою на набережній. Як же було тоді добре! Славко аж очі прикрив, щоб поринути у спомини, коли відчув якийсь тупіт зовсім поруч.
Той тупіт проходив по дорозі за Альтанкою. Парочка повинна була чути його, але так завзято цілувалися, що нічого і не помітили. А ось Славко злякався. Бо земля дійсно потроху тряслася під ногами і це не віщувало нічого доброго. І взагалі він якось не думав про те, що це воно може тупотіти. Він думав тільки про те, як розплутає цю справу і потрапить з нею на телебачення. Стане зіркою! Ну і подальший тріумф, інше, нове, справжнє життя, а не це провінційне жевріння, яке так йому набридло. Аж ось зараз, серед темряви і мряки він почув тупіт і подумав, що це ж може бути вкрай небезпечно. Що чекає його у темряві? Славко ногами відчув тремтіння землі і сам затремтів, наче заразився. Зробив кров назад. Навіть промайнула думка про втечу. Побігти кудись в центр, зайти до закладів, які працюють і вночі, впити щось, зігрітися і заспокоїтися, збити це тремтіння, яке передалося йому, наче якийсь грип.
Він повернувся, щоб піти, навіть зробив кілька кроків, але зупинився. Зчепив зуби і стиснув кулаки, підігнув пальці на ногах. Як міг опирався тремтінню. Наказав собі заспокоїтися. Пояснив собі, що не може піти. Якби не було страшно у цій сирій темряві, але не може піти і все! Він вже заморився від фрустрацій і поразок, він хоче бути сильним і переможним, як ті напівбоги в Києві! Він не відступить! Він дізнається, що відбувається, він потрапить в "Життя по-справжньому!"! Ще Славко подумав, що вже раз ледь не загинув в цих місцях, коли його побили хулігани. Снаряд двічі в одну вирву не падає. Якщо чесно, то це дуже сумнівний аргумент, але Славко був майстер по сумнівним, нелогічним аргументам, яки, тим не менше, діяли на нього. То знову повернувся і пішов вперед. Тихо, ховаючись за деревами. Тупотіння спочатку наближалося, а потім почало віддалятися у бік парку.
Славко збіг вниз, йому здавалося, що тупотіння відступає по набережній. Він кинувся туди, коли зупинився. Йому здалося, що він помітив щось дивне. У темряві, що ховала фонтан, де була купальниця. Точніше, повинна була бути. Бо її не було. Славку так здавалося. Він розумів, що темрява, мряка, а купальниця пофарбована в чорний колір. Міг і не побачити. Але він відчував її відсутність. Це важко пояснити, але ж він був романтичною натурою, то вмів запевнити себе, що відчуває щось таке, чого не міг відчувати.
Славко обережно переліз через парапет фонтану, зробив кілька кроків до постаменту на якому стояв пам'ятник купальниці. Він нічого не бачив, то щупав руками. Купальниці дійсно не було! Він щупав, щупав, а потім зненацька забрав руки, наче натрапив ними на вогонь. Він злякався. Купальниці не було. Купальниці не було! Але куди може подітися пам'ятник? Він не може просто так зникнути! Був, був і немає! Не може!
Славко знову пощупав постамент. Купальниці не було. Він ще подумав, чи не міг фатально помилитися. Переплутати щось. Але фонтан тут був один. І постамент один. А купальниці не було. Звісно, що сама вона піти не могла, то її викрали. Навіщо? Славко не знав. Вона була зроблена з гіпсу, вкритого тонким шаром міді. Невже хтось зазіхнув на кілька кілограмів металу? Славко злякався, що якісь потвори зруйнували купальницю, вбили її! Славко підхопився і хотів закричати від розпачу. Але згадав про тупотіння. Він чув його. І це тупотіння повторювалося регулярно. І воно, можливо, пов'язане зі зникненням купальниці.
Славко застиг, як вражений блискавкою. У свій час він багато читав, мав досить розвинуту уяву, то вмить вигадав історію, що купальниця є центром якогось таємного культу, що існує в Сумах. Мабуть що кривавого і страшного культу, бо навіщо б тоді його адептам чекати найтемніших ночей для відправляння своїх служб! Біля Харківської, якою навіть вночі час від часу їздять машини, ці таємні сектанти почувають себе незручно, то уносять свою чарівну богиню у хащі міського парку. Для чого уносять?
Славко питає сам себе і тут же бачить, як вони умощають тіло дівчини кров'ю. Звісно, людською! Може навіть кров'ю немовлят! Кривавий культ! Славко починає тремтіти. Частково від того, що відчуває супертему з якою зможе прорватися на телебачення, а частково від переляку. Бо ті кляті сектанти легко можуть вбити його, небажаного свідка їх темних, злочинних справ. Вбити і його кров'ю вмастити металеве тіло Великої Діви, чи як там вони називають свою богиню з пташкою на руці!
Славко стукає себе по лобі. Ну як же він не здогадався? Купальниця, купальниця! Яка там купальниця! Це був пам'ятник Великій Діві! Так, він поставлений був ще за радянських часів, але хіба можна виключати, що і тоді не було того самого кривавого культу! Він був, був, глибоко законспірований, але він міг розставляти статуї Великої Діви по містах країни! Що ідеологічно шкідливого можна було вбачити у скульптурі дівчинки з пташкою на долоні? Для необізнаних, це просто скульптура, а для членів секти, то знак їх перемоги над суспільним ладом!
Славко відчув, що від сидіння на постаменті в нього замерз зад. Підвівся. Треба були йти в парк і дізнатися, що там відбувається. Але можна не сумніватися, що ті сектанти дуже обережні, що вони виставили вартових, щоб ніхто зі сторонніх не зміг перешкодити їх кривавому ритуалові. Йти в парк небезпечно! Достатньо згадати те, що сталося з бідними студентами. Славко вже анітрохи не сумнівався, що загадкове вбивство пов'язане з кривавим культом! Славко відчув поруч подих смерті. А він так не хотів вмирати, особливо ось зараз, за крок до слави, до телебачення, до тої красуні, що втекла від нього в Київ!
Славко побіг, хотів втекти звідси, бо вмирати йому був не час. Але на дні фонтану, під снігом, лежали кругляки. Славко послизнувся на одному з них і гепнувся. Вдарився спиною, застогнав і замовк, перелякавшись, щоб сектанти не почули. Потроху підвівся, навколо була тиша. Боліла спина. А ще ж техніка, перевіряв камері і фотоапарат. Наче, цілі. Подумав, що потрібні докази. Владюша дуже зайнятий, він не дуже то вірить словам, йому потрібні матеріальні докази. Як їх знайти?
Славко замислився, а потім придумав сфотографувати пустий постамент. Це ж переконливий доказ! І не треба йти у парк на вірну смерть! Він дістав фотоапарат, налагодив на зйомку у темряві, натиснув. Спалах вдарив зненацька, Славко аж затремтів, бо подумав, що той спалах побачили сектанти і вже біжать, щоб вбити його. Але вирішив зробити ще кілька кадрів. Фотоапарат в нього був поганий, звичайна мильниця, то між кадрами доводилося чекати. А це ж так важко - чекати, коли кожна мить ціною в життя!
Він зробив три кадри і кинувся навтьоки. Вискочив з фонтану і побіг до Сотні, головної пішохідної вулиці міста, такого собі Арбату по-сумські. Там працювали кілька магазинів і нічних клубів, були охоронці та й міліцейські патрулі іноді траплялися. Там сектанти на нього не нападуть.
Славко пройшовся Сотнею, спустився до базару, перестрів таксі і поїхав додому. Таксисту наказав зупинитися не біля свого будинку, а метрів на триста далі. Подумав, що сектанти можуть шукати його, спитають у водія, куди то відвіз пасажира, то краще заплутати сліди. Вдома Славко злив фотографії на комп’ютер і почав роздивлятися пустий постамент. Уцпальниці не було! Не було! Славко вже відчував спеку телевізійних софітів! Він стане зіркою, стане! Це ж така тема! Кривий культ у сучасному місті! Скульптура Великої Діви, яку мастять людською кров'ю! Невинна дівчинка, що виявилася кривавою володаркою!
Славко дуже хотів подзвонити Владюші, тобто мені, але так і не наважився. Бо знав, що я людина зайнята і щоб розбудити мене серед ночі, потрібні підстави. У нього вони наче були, але не до кінця перевірені. Славко дочекався ранку і побіг до входу в Міський парк. Купальниця сиділа на постаменті, як ні в чому не бувало. Славко обдивлявся її з різних боків, але не помітив жодного сліду того, що її кудись уносили. Наче тут і була, намертво припаяна до постаменту. Так, але не так. Бо ж у Славка були фотографії пустого постаменту! Він сфотографував купальницю на постаменті і побіг в редакцію.
Звідти відіслав фотографії мейлом мені. Прохав передзвонити. Мене цей випадок зацікавив.
- Слухаю, Славко.
- Ти бачив фотки?
- Бачив.
- Вони справжні! Це не фотошоп!
- Я знаю, наші спеціалісти їх перевірили.
- Це кривавий культ!
- Що?
- Кривавий культ! Вони вклоняються купальниці, яку почитають за Велику Діву! У темні ночі вони відносять її в парк і мастять її тіло людською кров'ю!
- Ти це бачив?
- Що?
- Ти бачив, як уносять і як мостять кров'ю?
- Ні. – трохи зніяковівши відповів Славко.
- То якого мелеш дурниці! Який культ? Де докази?
- Але її унесли!
- І що?
- Ну не просто ж так!
- Може не просто! А може - просто! І взагалі, звідки ти узяв про культ, про людську кров? Херових книг перечитав? Славко, схаменися!
- Але Владюшо, що це ще може бути? Не на ремонт же її забирали!
- А чому б і ні?
- Вночі? І тупотіння було!
- Тупотіння?
- Так!
- Ти сам його чув?
- Так, сам! Особисто! Тупотіло спочатку на вході, а потім пішло по набережній далі в парк.
- А чому ти не пішов туди?
- Я збирався, але побачив, що купальниці немає. Це там мене здивувало! Я і думати про все інше забув!
- Брешеш.
- Що?
- Славко, ти брешеш. Ти злякався. Але якщо ти хочеш працювати в "Житті по-справжньому!", то ти повинен перестати боятися. Ми - ризиковані хлопці. Я тричі потрапляв в реанімацію! Жорж сім разів! До третини року ми валяємося по лікарнях, але це запорука нашого успіху! Журналістів "Життя по-справжньому!" не зупинить навіть смерть! Або ти боїшся, або ти працюєш на нас. Розумієш?
Славко мовчить. Його трясе, він хоче працювати у нас, але він боягуз. Точніше, він звичайна людина, природно, що він намагається уникати зустрічей з небезпекою, тим більше зі смертельною небезпекою. Ось тому він і не зможе працювати у нас. В "Житті по-справжньому!" треба бути незвичайним, треба бути бахнутим на всю голову.
- Розумію. Наступної ночі я піду в парк. І я все дізнаюся.
- Зачекай. Я так зрозумів, що ці дива відбуваються у темні ночі?
- Так!
- Тобто коли мряка, або хмари закривають місяць?
- Саме так.
- Піди в Гідрометцентр, домовся, щоб тобі повідомляли про погоду. І як тільки вони спрогнозують підходящу ніч, я приїду зі знімальною групою. Домовилися?
- Так!
- І тримай рота зачиненим. Нікому ані слова. Ти знаєш, що "Життя по-справжньому!" працює тільки зі свіжаком! Якщо хтось десь хоч натяком згадає про твою купальницю, ми не будемо нею займатися. Повір, що цікавих тем у нас вистачає.
- Я зрозумів, Владюшо, ніхто нічого не дізнається!
- Добре. Попрацюй з Гідрометцентром і чекай на гостей зі столиці.
Славко миттєво домовився з метеорологами і почав чекати. Він з ненавистю дивився на блакитне небо і сонце. Він так хотів хмар та мряки, щоб дізнатися про таємницю купальниці. Потайки від відкривав її фотографію на комп'ютері і дивився на неї, ковтаючи слинку. Він був дивний, цей Славко Зерно. Непогана людина, але дивний.
