Небо на двох, всесвіт на двох. Місяцю мій, сонце ясне... Зорі не будем ділити... Все я віддам. Навіть більше зроблю. Лиш би секунди, хвилини, дні, місяці, незліченні роки були ми разом з тобою. Хочу відчути я подих лиш твій. Сильні твої ніжні руки... Стоп! - Лана відірвалася від щоденника і дійшла до вікна. - „Ну мене, вчора „накривало”. Хоча, що залишалося робити вночі. У Лани був такий романтичний настрій... А Дмитра не було поряд. Точніше був тільки вдень. Випадково побачили одне одного в центрі. Поцілувалися, обмінялися декількома фразами і все. Їй цього мало. А ввечері як завжди довелося ділити холодне ліжко з Мішею. Ні тепла ні ласки. Міша як би навіть хотів, дати їх цього не зміг. По-дурному, якось чекати від плюшевого ведмедя. Тож з тугою довелося боротися за допомогою мистецтва. Хоче можна назвати написання щоденника мистецтвом? Наряд чи. Хоча... Іноді на сторінки товстенького потертого зошита виливалися такі переживання, які навіть Шевченку з Пауло Коельйо не снились. Так сталось й вчора. О тільки навіщо, вона почала читати цю всю муть вранці. Нагадала козі смерть.
„І як я примудрилась так закохатися? – задумалася дівчина. – У вирі пристрасті наших дивних стосунків, я й не помітила, що вже не можу без нього.”
Спогади, як припливні хвилі теплого і такого знайомого Чорного моря, нахлинули і заполонили свідомість. Як довго Дмитро домагався від неї взаємності. Точніше не домагався, ззовні здавалось, що „це” цікавило його найменше. Він прагнув більшого – підкорити та назавжди захопити серце дівчини. І таки домігся таки свого, зараза. У Польщі, після останньої їхньої сварки дівчина мала вдосталь часу обдумати своє життя. Висновок роздумів прозвучав для Лани як вердикт: вона без нього жити не може. Коли дізналась, що Дмитрові сильно дісталось на останньому чемпіонаті світу з боксу – серце ледь не розірвалось. Голубкою летіла на Батьківщину. Побачила, до серденька свого пригорнула. З того часу вони вже не розлучаються. Що дивно навіть не сваряться. Півроку разом.
Важко бути дівчиною боксера. Дуже важко. Він постійно зайнятий. Зранку бігав а на тренуваннях викладався на всі сто. Ще й не відомо чому, після закінчення університету вступив у магістратуру та почав писати дисертацію. Навіщо? Божевільний. Коханий. Постійно зайнятий. Іноді Лані здавалося, що вони зустрічаються з Дмитром по графіку. Середа, п’ятниця, субота чи неділя... І так щотижня. Змін у таких розкладах траплятися іноді в будні та на великі свята. Це іноді бісило. Проте, подумавши, дівчина розуміла коханого. Він інакше не може. І так намагається приділяти їй максимум уваги. На свята просто завалював подарунками. Заводив у казку. А будні доводилося задовольнятися, тим що є. Та й самі дівчині не про побачення варто було думати, а про диплом та державні екзамени. Лана закінчувала п’ятий курс університету.
В іншому кінці кімнати почулись звуки „Апокаліптики”. То дзвонив телефон. Точніше він несамовито „волав” звуками „Бою з тінню”, а тетлефонував Дмитро. На думку Лани, ця мелодія підходила для „Білого демона” Дмитра найбільше. Дівчина прожогом кинулася до тумбочки та схопила телефон:
- Привіт! Дімко, ніяк не можу звикнути до того, що ти телефонуєш вранці. От сьогодні у законний студентський вихідний – неділю ледь моїх дівчат у кімнаті не розбудив.
- Кохана, ти ж знаєш, що я не зможу нормально працювати якщо не подзвоню тобі і не побажаю доброго ранку, - виправдовувався Дмитро – як почуваєшся?
- Ти не тільки вранці телефонуєш, а весь час. Турбуєшся. Кохаєш мене?
- Ні. Я тебе просто обожнюю. А знаєш чого тебе так сильно кохаю?
- Чому? – кокетливо кинула дівчина.
- Тому що по-іншому не можу. Чим плануєш сьогодні займатися?
- Не знаю. Може щось повчу.
- Десь години з четвертої нічого можеш не планувати. У мене є для тебе сюрприз.
- Цікаво, який?
- Побачиш, на те він і сюрприз. Як чекатиму на тебе біля рогу вашого гуртожитку. До зустрічі, моя маленька.
- Па-па, - дівчина захлопнула „мобліку-жабку” й задумалося.
Якесь у неї погане передчуття. Так Демон сьогодні був якийсь, не такий. Наче його підмінили. Голос якийсь незвичайно лагідний і... схвильований. Дивно. Не те щоб Діма був скупий на ласкаве слово. Але зранку. По телефону. Щось відбувається. Чомусь він останнім часом перестав розповідати як у нього справи.
Неділя – день дуже важливий для студента. Настільки важливий що деякі з них намагаються використати його якомога ефективніше – поспати. Так завжди робить Машка – подруга та співмешканка Лани. Культурно дрихне до обіду і лише під вечір прокидаєте для того щоб поїсти. Прокидається повільно, наче ведмідь. Привести до людського вигляду її допомагає кава. Можна, звичайно, й без кави, але краще не ризикувати. Машка поки не отримає горнятко ароматного напою, не вітається і з ким іноді взагалі не видає членороздільних звуків. Так що кава в кімнаті у дівчат була стратегічним продуктом.
- Куди збираєшся красунечко? - Марія сиділа, посьорбувала каву. До не ї повернувся рад мови.
- На побачення з Дмитром. Каже що приготував для мене сюрприз, - нервово відповіла Лана.
- То чого ж невесела така? Ти радіти повинна. Стрибати від щастя. Хотіла я б такого хлопця мати. Боксера, красеня. Ще й кандидатську дисертацію пише. Кан-ди-датсь-ку! Хоча мені, хоч якогось хлопця. А то вже три місяці сама відколи мене той козел покинув. Ніхто на мене уваги не звертає...
- Не переживай. Все у тебе буде добре. Кохання варте того, щоб чекати.
- Боже мій, яка ти наївна. Кохання... Кому воно зараз потрібно? Всі хочуть нормального здорового сексу, заміж та дітей потім. А ти кохання, коханням. І як твій Дмитро твої високі матерії переслуховує. Йому за це молоко треба давати. Давати. Давати. Щось мене преклонило.
- Ну до чого ж ти пошла. Секс у стосунках неголовне.
- Ага. Основне на зорі дивитися. Дивитися і отримувати від того оргазми. А Дмитро твій. Йому що не хочеться. Як він терпить?
- Ти знаєш, у нього спортивний режим, тренування... Я вже й не знаю. Раніше коли ми залишались наодинці, як побоювалось, що він захоче, а я не зможу йому відмовити. Проте він ставився з розумінням і нічого не вимагав. Це раніше. А зараз узагалі про це не згадує. Ніби взагалі йому це непотрібно...
- А тобі хочеться? Бачу, що хочеться.
- Та що ти говориш? Взагалі ще не твоя справа. Про навчання треба думати.
- Добре, добре. Не злись. Удачі тобі. Виглядаєш класно. Хоча навіщо кажу? Ти й сама про це знаєш.
Лана вийшла з кімнати. Без п’яти хвилин чотири. Треба поспішити.
- Ти бач, як вирядилася. До боксера свого йдеш? – вахтерка на секунду від вернулась від телевізора. – Коли повертатимешся?
- Валентино Петрівно, не переживайте все буде добре. Я ж з Дімою буду.
Дівчина вийшла з гуртожитку. Попрямувала до рогу будівлі. Дмитра ще не було. Дивно, він не любив запізнюватися. Доведеться зачекати. Лана підняла очі вгору, розглядаючи фасад будинку. Цікава річ. Настільки відомо гуртожиток, збудували років 25 тому. Хто його проектував? Цікава мабуть людина? З уявою. Інакше ніяк. Бо яким же чином на „совковсьму” будинку під самим дахом опинились химері барокові завитки-очі.
Ззаду почувся скрип гальм. Лана хотіла обернутися, але не встигла. Її схопили, зав’язали очі й рот, зв’язали руки та затягнули до машини. Так вправно, що дівчина навіть не бачила нападника. Секунда, машина зникла за рогом. Тільки вічка-завитки здивовано дивились на порожню вулицю...
