В ту ніч жінка не могла заснути, вертілася на простирадлах, як дзиґа, а в її скронях нещадно калатало. Через арку зі своєї спальні вона час від часу милувалася тим, як діти мирно сплять у своїх ліжечках, так наче денний стрес ніяк не вплинув на них. Молодий місяць за вікном дивним чином нагадував усмішку чеширського кота, і Ядвізі було дещо не по собі від його надто яскравого світла. Одначе втома взяла своє, і вона поринула в неглибокий, нервовий сон.
Їй наснилося страхіття: обличчя, риси якого годі розрізнити у темряві; чужі руки пестять її, а вона з готовністю виконує свою партію в цьому жагучому ритуальному танку, гіркуватому від невідомості і солодкому від невідомих раніше відчуттів. Раптом вона відчуває, що плоть під її руками уже не гладенька, мов мармур, а вкрита густою шерстю…а її шкіри торкаються гострі пазурі, що залишають по собі глибокі подряпини...а чоловічий стогін насолоди міняється у звіриний рик… І з криком Ядвіга прокинулася. Її чоло вкривав холодний піт, і вона машинально провела рукою по тілу, аби впевнитися, що ціла та неушкоджена, а кошмар залишився позаду. Погляд ковзнув у дитячу, аби пересвідчитися, що малих не розбудив крик. Але…ліжка були пусті!
Невже страхіття продовжується? Жінка зі всіх ніг кинулася в дитячу, одначе, це був не сон!
Зім’яті подушки, ковдри скинуті на підлогу, а через розчинене вікно січе злива і сміється вітер, доки молодик ховає роги за хмарами…Не тямлячи себе зі страху, але ніби керована невідомою силою, Ядвіга вистрибнула у вікно і побігла навпростець, через ліс. Адже зовсім поблизу були Чорні Озера, глибокі, як Євині очі, що вдень вражали своєю красою та самобутністю природи навколо. Вночі ж вони могли стати смертельною пасткою для засмученої нерозумної малечі. «О, це він покликав їх», - гарячково пронеслося в голові жінки, доки вона, наче ошаліла лань мчала через зарості, не відчуваючи ніг, «Це він… вирішив прибрати їх до рук, забрати їх у мене – так само легко, як і дав…» Вона бігла, викрикуючи імена дітей, а вітер, ніби знущаючись, перекрикував її, мотляючи гіллям дерев.
Десь посеред темного неба зблиснуло, і Ядвіга заголосила від безсилля і розпачу, з останніх сил продовжуючи свій страхітливий марафон. Бігла, падала, підводилася – і знову бігла.
Неподалік озера стала, наче укопана…Дощ раптово ущух. З дерев із дзвоном падали величезні краплі. Ядвіга прибрала задубілою рукою з очей пасмо волосся і прислухалася. У шелесті очерету заплутувалися голоси, які манили до чорної води. Десятки різних голосів спліталися у чудну тасьму, і, Ядвізі раптом здалося, що вона може вирізнити у ній дві знайомі ниточки…З перекошеним від жахливого передчуття обличчям, вона впала долілиць просто на березі озера, ні жива, ні мертва.
В непрозорому тлі води вона раптом угледіла картину, від якої кров застигла в її жилах..Там, по той бік води, стоїть скособочена хатина-зруб, а на її порозі сидить рогата і волохата істота у два людські зрости, з довгою бородою та копитами замість ніг. На обох колінах він тримає малих дітлахів зі скуйовдженими кучериками та в нічних льолях: Єва нахилила голівку набік і уважно слухає, що розповідає страховисько. А Марко, що так чудувався тваринам, із блискучими очима роздивляється велетенську жабу, вкриту слизом, яка сидить поряд…
-Віддай!!! Вони мої… - вирвався з самого єства крик матері. Ще мить, і вона би стрімголов кинулася у чорну воду, аби дістатися на той бік, аби вирвати з нечистих кігтів два найдорожчі на світі створіння. Будь якою ціною.
-Стій, дитино… - почувся за спиною голос баби Людмило. Жінка повернула скривлене мукою обличчя , і тінь ковзнула по її щокам легким теплом. – Схаменися нарешті, там немає твоїх дітей.
- Але ж я бачила їх! Вони пішли шукати батька, і він забрав їх…
-Схаменися, дочко…Твої діти є Богом дані, як і всі інші діти!
А хіба ж вони не від нечистого? У пам’яті Ядвіги пронеслися давні спогади, ніби з іншого існування. Семирічний бездітний шлюб із чоловіком, який любив і дбав за неї. Бездітною була саме вона: лікарі поставили страшний діагноз, і жодне дороге лікування не допомагало.
Чоловік клявся, що любитиме довіку і благав усиновити маля. А вона мучилася, віддавала чи не всі власні зароблені гроші на дитячі притулки, а взяти чужу дитину відмовлялася…Та й не могла стояти на заваді чоловікового щастя, тому одного дня спакувала дві валізи та поїхала геть. Поневірялася, працюючи в різних містах, йшла життям, як механічна лялька, а не жива людина.
Аж одного разу наснився їй чудернацький сон, в якому голос їй нашептав, що померла баба Людмила, мамина мама, що жила поблизу Чорних Озер на Львівщині. І що вона, Ядвіга, мусить їхати туди, бо там її чекає нове життя. Що в одній із скринь на горищі не старий мотлох, а скарб зі старовинних золотих монет, і що те багатство для Ядвіги та її потомства майбутнього. Але мусить вона поспішати, бо рівно за півроку, приїде до неї в хату неочікуваний гість, від якого матиме двійню: дівчинку і хлопчика…
«Бути цього не може, глупство яке», думала на ранок Ядвіга згадуючи сон. А за мить задзвонила мама, яка так рідко давала про себе знати, і з плачем повідомила, що бабця померла. Ошелешена Ядвіга зірвалася з місця та й поїхала на Галичину: остогиділи їй поневіряння, чужі люди і тупий біль від самотності. Після похорон поралася в бабиній хаті, яку та, як виявилося, заповіла онучці. Зазирнула на горище, і в одній з великих скринь заблищали новенькі злитки золота. Жінка не повірила очам, але вирішила тримати знахідку в строгій таємниці.
Навіть на половину не поменшало скарбу, коли будинок уже був майже відбудований: Ядвіга чомусь прикипіла серцем до цих місць. Та й пам’ятала, що за кілька місяців їй чекати гостя. А він нагодився зненацька в одну з травневих ночей, коли гримів грім і блискавка прошивала небо золотими нитками. В будинку вибило електрику, слабенький ліхтарик тремтів у руці Ядвіги, коли вона підійшла до дверей на стукіт. Чоловічий голос попросив пустити на ніч, бо машина заглухла, і на дворі страшенна злива. Перелякана Ядвіга трохи сумнівалася, чи варто, але людяність, та й голос, що шепотів уві сні про нове життя, переконали її. То було рівно за півроку після того віщого сну.
Промоклий до нитки гість був високим, як скеля, кремезним, і чорнявим. Очі, кольору Ядвіга не розібрала, імовірно світлі. Від нього пахло: сильно – тютюном, і зовсім трохи - потом. Незважаючи на могутню статуру, тремтів, наче осиковий лист. Жінка розшукала в темряві великі рушники та ковдру, вказала спати в залі на канапі. Він захриплим голосом дякував, знічено озирався на неї, стягаючи мокрий одяг. Вона навпомацки, помагаючи ліхтариком, розшукала пляшку коньяку в шафі – він зробив кілька ковтків з горла, подякував.
Ядвіга пішла до себе, зачинивши двері зсередини на ключ. Але спати не могла, згадувала його запах і погляд, що пік її очі. Сама ж відімкнула двері та прослизнула в залу. Незнайомець стояв обличчям до прочиненого вікна, загорнутий у простирадло і палив. Ніби чекав на неї.
…Так, здається, вона не кохалася ні з ким раніше. Під вагою його тіла здавалася собі тендітною та маленькою, і відчувала, як він стримується, аби, бува, не зробити їй боляче. Проникав у неї настійливо, затиснувши її у міцне кільце рук, а вона п’яніла від його запаху, і вигиналася, наче тугий лук. Навколишній світ із його пересторогами, небезпеками та забобонами перестав для неї існувати – залишився лише цей дивний чоловік, і їх прадавній танок плоті..Заснула на його плечі швидко, ніби впала в глибоке забуття. Зранку гість щез, як і не було – але простирадла вказували на чоловічу присутність цієї ночі. Навіть імені його не дізналася, а він у неї не питав.
За кілька тижнів зрозуміла, що вагітна, - тоді вже не сумнівалася, що двійнею. Відчуття неймовірної радості змінилося страхом: мурашки поповзли по шкірі. Казати комусь боялася: що як чудо розсіється, зникне, як дим, як отой дивний незнайомець…Мучили її ночами страхіття, але Ядвіга стійко трималася. Одначе, стереглася довго бути на людях, почала оминати церкву,– наче боялася, що там дітям станеться щось недобре, наче послав їх матері хтось інший…Вирішила твердо, що її життя віднині присвячене майбутній малечі, нехай звідки прийшло в її життя це диво.
…Прийшла у себе Ядвіга, коли вже світало - ніби хтось незграбно помітив небокрай широким пензлем із червоною фарбою. До неї пробирався через дерева вусатий чоловік у камуфляжному одязі та в кашкеті.
-Пані! – закричав він. - Чи все добре? – Ядвіга не знала, що робити чи казати. Заціпило їй, і тремтіла від холоду, а щоки горіли. Картину являла собою жалюгідну: мокра, в подертій сорочці, подряпані босі ноги. Хто побачив, подумав би, що божевільна. Але її мозок свердлила єдина думка «Де діти?».
-Ото забрели нам серед ночі під хату ваші малюки, - почав розповідати чоловік, кутаючи Ядвігу в свою куртку. Жінка стрепенулася і вхопилася за серце.
-Егеж, - відказав чолов’яга. –Втекли, бач, із дому, бо на матір нагнівалися. Та й заблукали серед ночі й уже пошкодували за свій бешкет.
Ядвіга міцно схопила його за руки, несила вимовити і слова. В її очах читалася безмежна вдячність.
Скоро воз’єднана маленька родина уже плакала в три голоси, не стидаючись людей навколо. То було справжнє диво. Наступного дня Ядвіга охрестила обох малих, узявши за хресних батьків вусатого чоловіка, що прихистив їх тої страшної ночі, місцевого диякона та їх дружин. На стіну в залі повернулося мідне розп’яття, що так берегла баба Людмила.
…Жінка якраз розвішувала випрану білизну на мотузках надворі, аж поблизу почувся шум двигуна. Цікаві діти вибігли з будинку, а Ядвіга намагалася виплутатися з мокрих простирадл, аби подивитися, хто ж то нагодився на подвір’я. Вивільнилася…і остовпіла: високий чорнявий чоловік присів навпочіпки коло Марка, за чиєю спиною ховалася сестричка. Блакитні очі хлопчика дивилися в інші блакитні - батькові.
