А було так синьо увечері,
що перехожі замість газет
несли білих гусей…
Микола Воробйов
Осінь. Я ішов додому.
Бувають такі хвилини, і чомусь найчастіше восени, коли тебе всього огортає ніби легенькою-легенькою золотою кольчугою. І відчуваєш себе натхненним і впевненим. І бачиш світ в ореолі золотих цяток, що групуються у сузір’я. Таке буває, коли, човгаючи по асфальту підошвами і поглядом, сунувши руки до кишень (клята звичка!), раптом зупинишся (чогось!) і озирнешся (чомусь!) і побачиш осінь. Всю одразу – і урочисті золоті вогні дерев, і листя на мокрому асфальті – ніби аплікація першокласника, просякнута клеєм. І хочеться (чогось!) стати на коліна, на мокрий асфальт, що місцями розмок і розлізся. Стати на коліна. Ні перед ким. Перед осінню. І (чомусь!) ясно чуєш мотив і навіть вгадуєш голос Раїси Кириченко: "На відстані душі, на відстані сльози, на відстані самого серця…".
Я ішов додому.
Парк. В нього теж є мелодія, в нього безліч мелодій, він майже композитор. Восени він тяжіє до блюзу, від нього віє спокоєм, медитативністю, дзеном. Так приємно буває сісти на лаву, не змітаючи з неї опалого листя, і дивитися крізь взолочені грати гілок на небо. І думати, хто ж заґратований – я чи небо? І наслухати, наслухати мотив, і вгадувати голос…
На відстані душі. На відстані сльози. На відстані самого серця.
Темніє рано. Я ішов додому, і наді мною згущувалися сутінки дивного кольору. Я не художник, тому не вмію його назвати. Мені він видається сумішшю бузкового і оранжевого. Як швидко полотно з сутінками покрило світле призахідне небо… Одна по одній розкривалися зірки – ніби хтось стріляв з мініатюрного револьверу у сутінки, і крізь дірки просвічувало вечорове сяйливе небо. І забута на лаві аляпувата рекламна газета на мить здалася мені казковим Жар-птахом від легкого подуву вітерця. І я придушив бажання кинути її в урну, що стояла поруч – раптом ця газета ще комусь видасться Жар-птахом? Адже наші душі зростали на казках. Казка живе і в нас, і біля нас.
На відстані душі. На відстані сльози. На відстані самого серця.
Вдома, випивши духмяного чаю, я почав писати вірш про побачене, перекреслював слова, рядки, і врешті перекреслив усе двома косими рисками. Враження були надто свіжими, щоби вкладати їх у слова і метафори. Спершу вони мають настоятися в пам'яті, як вино, і може десь у липні я згадаю цей осінній вечір, і захмелію, і мені вдасться вірш… Бо пам'ять завжди підкаже все, що справді дороге тобі. Omnea mea mecum porto.
На відстані душі. На відстані сльози. На відстані самого серця.
Я спав, тому не міг бачити, як впав не місто перший сніг, ніби товчені перли. А гострі списи трав, ще гострі, не могли з ним примиритися, кололи й скидали його. Передові загони снігу були подолані, але вже чутно маршові кроки сніжних легіонів. Вони переможуть. Так треба. У зими своя пісня. А мені снилося літо і її засмага.
На відстані душі. На відстані сльози. На відстані самого серця.
Може, я і досі йду додому?
