Краще один день на цьому світі…
У грі завжди програє той, хто помиляється першим. Японська приказка.
Ніколи не знаєш, що тебе чекає в наступну секунду. З тобою може трапитися, що завгодно. Ти можеш потрапити в аварію, тебе може зарізати скажений вбивця…Тебе може покинути кохана…Тебе може зрадити найкращий друг…
12 вересня. 2009 рік. Озеро. 07:00.
Тадзука сидів, схрестивши ноги, і дивився на двох пташок, які прилетіли звідкись і сіли попити води з озера. Він любив спостерігати. За будь – чим…Йому подобалося знати, що він є частиною цього світу. А ще краще – що не один він. Тому він і спостерігав.
Спостерігав, щоб не зробити помилку. Він хотів знати, як поводять себе люди ( та інші створіння ) в різних ситуаціях. Бо він знав, що він колись може потрапити в халепу і тоді досвід йому знадобиться.
Тадзука зітхнув і заклав руки за голову.
«Гарна погода…давно сонце не було таким щедрим…Каміла казала, що цей день буде важливим для мене. Сподіваюсь, все дійсно буде добре…Скоріше б вона звільнилася. Робота прибиральниці її втомлює…Каміла…»
- Часом не мене чекаєш?
- Ні, - відповів Тадзука, побачивши хто підійшов до нього, - що ти тут робиш?
Хімуро звузив очі і насторожився. Його чорняві коси ліниво підкорялися легенькому вітерцю, який йшов з озера.
- Те, що і ти. Насолоджуюсь…
Тадзука посміхнувся. Птахи все ще сиділи і пили воду.
- Хімуро, йди відпочинь. Останні дні ти якийсь загадковий…Може ти закохався?
- Не хочу брати в тебе приклад, Тадзуко. В мене все набагато простіше.
Хімуро плюнув на землю біля ніг Тадзуки.
- І не потрібно, чорт забирай корчити з себе героя якоїсь повісті! – він люто зиркав по сторонах, - Ти чудово знаєш чим закінчиться цей день. Точніше, закінчиться він тільки для тебе. Я зробив вибір. Ми зробили вибір.
Тадзука мовчав, спостерігаючи за діями Хімуро, який повільно діставав пістолет з карману. Так само повільно, немов через силу, він наводив його на хлопця.
- Що ти робиш?..
- Хочу покласти край цій драмі, яка триває все наше життя. Вибач, Тадзуко. Ти був гарним товаришем. Мені дійсно шкода… Прощавай.
Пролунав постріл.
Від жаху птахи знялися та полетіли геть від того місця, де на землю потрапила кров.
11 вересня. Маєток Дзе. 7:30.
В двері хтось постукав. Каміла позіхнула і перевернулась на інший бік.
Постукали знову.
Дівчина відкрила одне око і поглянула на годинник, який безтурботно висів на стіні.
Пів сьомого ранку.
«І кому це, в біса, не спиться у вихідний день»
Вона встала з ліжка і поглянула на себе в дзеркало.
- Секундочку! Я не одягнена!
Її біляве волосся було потріпаним. Лице було блідим та невиспаним.
«О Боже…Як же я ненавиджу ранок!»
Каміла тільки зняла з себе піжаму як двері відчинились. Вона миттєво затулилася руками.
- Тадзука! Чорт забирай! Я ж сказала, що не одягнена!
- Я знав, що коли ти це сказала – ти була одягнена. Тому і почекав кілька секунд.
Він засміявся і спробував пригорнути Камілу до себе.
- Ти сьогодні надзвичайно гарна, - сказав він, намагаючись поцілувати її в плече.
- Ну зачекай! – вигукнула Каміла і вирвалась із його обіймів, відразу заховавшись за відчинені дверцята шафи, - я не зручно себе відчуваю роздягненою.
Тадзука намагався у відображенні на вазі побачити, що робить Каміла за шафою.
- Ну і нехай. Я такий радий, що ти ночувала в мене…
Каміла вийшла з-за шафи, одягнена у рожеву сукню.
«Вона згадала вчорашню розмову»
Тадзука ледве не пустив слюну.
11 вересня. Центральний парк. 12:00.
«Ці розмови, напевно, добряче її розізлили. Таке від мене почути…Хоча що ж тут поробиш? Це не моя вина. Існують речі, які непідвласні людині. Речі, коли все вирішуюсь секунди. Що може бути сильніше за секунду? Тільки не хвилина»
- Перестань гиляти того бідного камінця! – вигукнула якась бабуся, яка сиділа на лавиці. Тадзука і не помітив, як вийшов на головну дорогу парка і почав гиляти якось камінця.
- Вибачте, не хотів вас потривожити, - посміхнувся Тадзука.
-
10 вересня. Біля будинку Тадзуки. Ніч.
- Я тебе кохаю.
- І я тебе кохаю, любий…
- Прощавай!
12 вересня. Маєток Дзе. 08:00.
- Куди він пішов? – не зрозуміла Каміла, здивовано поглядаючи на батька Хімуро.
- Мені звідки знати? Сказав, що йде по справах. Хто його знає, що за справи…
- Це дуже важливо! Він точно нічого не сказав? – Каміла почала розуміти, що може трапитись..
«Він вб’є його! Він давно про це казав! Він хоче, щоб я була тільки з ним…»
Каміла побігла до дверей.
- О, геть з голови вилетіло. Хімуро казав щось про парк…Ніби там його хтось чекає…І там він буде вирішувати якісь справи…Точно.
- Про парк? Ви впевнені??
- О Боже мій милосердний, забери від мене це дівчисько, бо моя голова цього не витримає, - він опустив очі, - Так, Каміло. В мене поки що нема маразму. Хоча до нього вже не далеко. Якби ж ви молоді були трішки розумнішими…
Але Каміла вже не чула його. Вона вибігла геть з будинку.
11 вересня. Недалеко від ресторану «Сасуке-кун». 21:00.
Хімуро запалив цигарку. Вперше в житті. Невже це і є кохання? Якщо це так, то кохання – немилосердне.
«Клятий Тадзука завжди заважає! Це в нього в крові…заважати чужому щастю…Я кохаю Камілу! Вона моя дівчина!»
- Викинув би ти цигарку, хлопче, - пролунало біля його вуха, - тут не можна палити.
- Ой, вибачте, - розгублено мовив Хімуро, дивлячись куди можна діти те, що залишилося від цигарки, - я взагалі то не палю, шерифе…
- Батькові будеш розповідати.
Хімуро кивнув і викинув цигарку прямо під ноги поліції.
- Що ти собі дозволяєш? – заволав шериф.
Хімуро розтанув у темряві.
11 вересня. Центральний парк. 23:00.
Тадзука сидів на лавиці. Каміла лягла на неї, підмостивши ноги та поклавши голову на коліна хлопцеві.
- Ти вмієш рахувати? – раптом запитала вона.
- Я рахую краще ніж пишу, це точно, - посміхнувся Тадзука і погладив Камілу по голові. Її волосся було таким ніжним, що його хотілося гладити знову і знову.
- Порахуй для мене всі зірки на небі…
Тадзука поглянув на нічне небо. Зірки здавалися ліхтариками, які світять з неба, подаючи якийсь певний сигнал.
- Ти чудово знаєш, що це неможливо, - тихо сказав він, - та і безглуздо це…
- Я так не думаю…Якщо рахувати зірки – безглуздо, то виходить, що і жити не потрібно.
- Чому? – здивувався Тадзука.
- Уяви хоча б на хвильку, що тобі вдалося порахувати всі – всі зірки на небі. Уявив?
- Це важко, але фантазія працює.
- А тепер уяви своє життя. Тільки твоє життя має бути на одній картині, яку ти уявиш.
- Це неможливо. Та і до чого тут зірки?
- Бо я вважаю, що зірки – це ніби чиїсь долі. А коли зірка падає – хтось помирає….Проте в наступний момент загоряється нова зірка…І комусь вона дарує життя…
- Я не розумію до чого ти ведеш, - здивовано сказав Тадзука.
Каміла заглянула йому прямо у вічі.
- Не вбивай Хімуро. Будь – ласка.
-
10 вересня. Маєток Дзе. 17:30.
Хімуро та Тадзука сиділи у кімнаті Каміли.
Її не було.
Хімуро пив чай, а Тадзука виглядав у вікно. Він чекав на Камілу.
У кімнаті працював телевізор.
- Чесно кажучи, ти мене дивуєш, Тадзуко. Ти ж дуже гарно володієш холодною зброєю…Тобі потрібно було бути самураєм! Ти б став великим самураєм і про тебе б знімали фільми. Чому ти родився не у свій час?
- Я не встиг на потяг, - посміхнувся Тадзука.
«Він мене у чомусь підозрює. Каміла…»
- До речі, коли прийде Каміла я б хотів, щоб все стало на свої місця. Я радий, що зараз ми сидимо тут як і раніше, як друзі. Проте ми чудово знаємо, що це не так. Я просто не люблю кривити душею…
- Нічого страшного. Я тебе розумію. Все вирішиться.
В кімнату зайшла Каміла. Її лице побіліло, коли вона побачила тут їх.
- Привіт…А…А що це ви тут вдвох робите?
- Дивимося телевізор, - сказав Тадзука і штовхнув Хімуро.
- А, так, тут такий цікавий серіал…
- Вимітайтеся, - лагідно посміхнулася Каміла, - я втомилася…зараз ще потрібно йти прибирати…Хочу відпочити.
- Каміла…- почав Тадзука, - скажи одне: кого ти кохаєш?
Вона заціпеніла на місця. Вона згадала вчорашню розмову з Хімуро.
- Я люблю вас обох, Тадзука.
- Такого в природі бути не може. Або я або він.
- Тоді ти…Тадзука…Ми вже давно разом…
Хімуро непорушно дивився у вічі Камілі. Вона мовчала. Тадзуко переможно зітхнув.
- От і добре, - весело мовив він, - Хімуро, вдячний за чай. Мені пора. Каміло, до речі, годі тут жити. Сьогодні будеш ночувати в мене. Чекаю…Кохаю…
- Бувай, - мовила Каміла, - Хімуро і ти йди…
Хімуро мовчки розвернувся і вийшов з кімнати.
10 вересня. Біля будинку Тадзуки. Ніч.
- Він псих. В прямому сенсі цього слова. Я бачив його лікарняну картку.
- Але так необхідно…Я кохаю тільки тебе…Але мені шкода його…
- Я розумію. Ми маємо щось поробити з цим. Він думає, що живе у своєму світі. Він не погана людина проте його щось тривожить. Розлад психіки. Він залежить від тебе…І від мене…Він нічого не розуміє…
- Його потрібно позбавити страждань…
- Погоджуюсь...я займусь цим…Так жити більше не можна…
- Тільки не нароби дурниць…Він вже не раз казав, що хоче вбити тебе…Я так боюсь…
- Завтра ти маєш бути з ним…Побалакай з ним…Полегши його страждання…Він зациклений на тобі…Можливо, хтось і сказав би, що ми робимо неправильно але я впевнений, що так краще ніж по іншому.
- Що ти задумав?
- Нічого. Йди…Я тебе кохаю, - сказав Хімуро.
- І я тебе кохаю, любий…
- Прощавай!
Каміла піднялася по сходах і постукала у двері. Тадзука відчинив їх відразу ж.
- Ти прийшла…Я такий радий…
- Я також. Я пройду?
12 вересня. Озеро. 07:10.
-…мені дійсно шкода…Прощавай!
Тадзука миттєво підняв лезо, яке лежало біля його ніг, заздалегідь приховане травою і з усієї сили поцілив ним в шию Хімуро.
На всі боки полилася кров, проте Хімуро встиг вистрелити в нікуди. В наступну мить і він і його пістолет впади на траву.
- Я ж попереджав...треба було послухатися мене і піти відпочити…
- Ненавиджу…- ледве мовив Хімуро і затих.
Він помер.
Тадзука вийняв з його шиї лезо і викинув його в озеро. Потім він потягнув туди і тіло Хімуро…
«Ранок…нікого немає…жодного свідка…Каміла…»
13 вересня. Озеро. 04:00.
- Я йду до тебе…Хімуро…Коханий…
Каміла в одязі зайшла у воду.
20 вересня. Будинок Тадзуки.
Хлопець дивився на фото, які лежали на столі. Хімуро…Каміла….Він…
Тепер його друзів нема.
Їхні тіла так і не знайшли.
Тадзука посміхнувся і відкинув фото. Він сів на стілець і його погляд втупився у вхідні двері.
«Я бачив це все. Це все колись давно снилось мені.»
В його руці опинився пістолет Хімуро, яким той хотів убити Тадзуко.
Тож нехай буде так.
