Серйозний спорт не має нічого спільного з чесною грою. Серйозний спорт - це війна мінус вбивство.
Джордж Оруел
Цього спекотного червневого дня Тетяна Васильків, українська легкоатлетка стоїть на найвищій сходинці п’єдесталу пошани Чемпіонату Європи. Дивиться на прапор держави, що піднімається на флагштоку, пошепки підспівує: «…Ду-шу й ті-і-іло ми поло-о-о-жим за свою…». На грудях у неї така довгоочікувана золота медаль. Вона - чемпіонка Європи, найкраща стаєрка, бігунка на середні дистанції. На шиї висить священний атрибут чемпіонів на довгій смугастій стрічці. Тетянка притисла золоте кружальце до живота тоненькими пальчиками й тримає так, ніби хоче сказати: «Нікому, гади, не віддам. Моє! Моє!». До цих змагань вона йшла довгих двадцять років. З висоти першого місця ніби переглядає усі ті важкі безкінечні дні, тижні, місяці, заповнені вщент гірким потом, раптовими травмами, гострим болем, постійними нервами… злощасною хімією… забороненими препаратами…клятими анаболіками… «Ой!» - Таня оглядається довкола, чи не промовила часом вголос цих слів. Ні, ніхто не намагається вчитатись у її думки. Схожа на дівчинку-підлітка, сорокалітня ефіопка по праву руку від Тетяни повернулась до неї з щирими привітаннями, які передала через відверту посмішку. Росіянка Наталка, з якою Тетяна була тісно знайома, насуплено тупцяє на своєму місці, підписаному, як друге. Як тільки пролунали останні акорди гімну, трибуни заволали-загули, у деяких секторах піднялись українські прапори: величезні, на кшталт простирадла й зовсім маленькі - сувенірні.
Переможниця й призерки з бігу на півтори тисячі метрів, потрапили під приціли потужної оптики фотокорів найвідоміших європейських спортивних видань. З обличчя Тетяни Васильків не сходила ніжна усмішка. Вона перевела погляд на тренерську ложу, зустрілась поглядом з Іваном, з тим, хто довів її до цього п’єдесталу. У того очі були на мокрому місці. Після закінчення процесії нагородження й фотографування, після роздачі автографів юним спортсменам, що лише марять про такі солодкі перемоги, після нудного й довгого інтерв’ю «Спортивному тижневику», Таня підійшла до Івана Спиридонова. Вони обнялись по-спортивному, тісно, до хрускоту в кістках. Ваня відірвав від землі худеньку, жилаву Тетянку, закружляв з нею на місці. Вона, віддаючись радості, сміючись й плачучи одночасно, прошепотіла йому на вухо: «Я залишила його»…
…
Тані Васильків змалечку була субтильна, тендітна, але неймовірно витривала. Уже два роки вона живе з мамою у місті, а до другого класу вони мешкали у селі в бабусі. Там до школи йти треба було чотири кілометри. Мама зранку на роботу, в колгоспну бухгалтерію, бабуся в городі порається, або біля скотини, а мала Тетянка з важкеньким портфеликом з першого класу ганяла до школи на своїх двох. Звикла. Їй навіть не вистачало цього тепер, у місті. Як вийде на двір, ото бігає, ото бігає. Хоч не далеко, але довго й швидко.
- Диви, кола як намотує. – сміялись сусіди.
- Як та дзиґа.
- А худюща. Чи її Ксенька не годує зовсім?
- Та воно ж, як шило. Хіба що втримається у тому тілі…
Коли лишалась вдома наодинці, маленька Тетянка вмикала телевізора й танцювала під будь-яку музику. Навіть під ту, що супроводжувала початок програми «Врємя». Одного разу цілісінький день транслювали балет. Дівчинка так від ранку до вечора просиділа біля екрану. Її радості не було меж. Як гарно, як граціозно, як зворушливо рухалась жінка на сцені. Маленька душа переверталась у тілі Тетянки, коли балерина-лебідь помираючи, махала кінчиками рук-крил. Тетянка спробувала відтворити те, що бачила. Танцювала й дивилась у своє відображення в полірованій шафі. Їй здалось, що виходить не гірше, ніж у тієї тітки. Тетянка вирішила й рішення її було безповоротним: «Завтра ж піду до будинку піонерів, упрошусь до балетного гуртка!»
- Неймовірна виворотність. – здивовано говорила жінка-педагог, обмацуючи Тетянині ступні. Дівчинці було дивно бачити таку солідну тьотю в чорному спортивному купальнику й трико.
Тетянка нічого не розуміла. Їй лише здавалось, що то дуже погано – виворотність.
«Це, мабуть, я ноги повивертала, коли пішки до школи гасала» - думала Тетянка.
- Ти можеш підскочити? – запитала жінка, відпускаючи Тетянчину ніжку.
Тетянка підстрибнула на місці. Жінка засміялась й розбігшись, стрибнула вперед і вверх, зробивши в польоті широкий крок. Тетянка затамувала подих, спочатку не наважувалась, а за хвильку спробувала й собі.
- Тре б’єн! – жінка навіть плеснула в долоні, але відразу зробилась серйозною й наказала Тетянці. - Скажеш мамі, аби прийшла до мене завтра. У тебе неабиякий хист.
- Хист? – запитала дівчинка. – Це погано? Я не підходжу? Не треба тільки скаржитись мамі…
Жінка засміялась та поцілувала Тетянку.
- Мене звати Марія Олександрівна. – представилась та простягла Тетянці руку, наче дорослій. Дівчинка усе ще не розуміла, беруть її на навчання чи ні. – Мамі твоїй я хочу сказати, яку форму тобі потрібно купити, коли тебе водити на заняття…
- Та я сама ходитиму… - радісно крикнула Тетянка й заскочила на Марію Олександрівну, обхопивши її шию руками. Тоді опанувала себе й вдумливо вислухала усе, що їй казала викладачка, розмірено киваючи чорнявою голівкою на знак згоди.
- Я буду балериною! – радісно зізналась Тетянка своїй єдиній подрузі Оленці. – Сказали – хист!!!
- Значить тепер ми не будемо разом… - ображено пробурмотіла Оленка.
- Чому? – запитала майбутня балерина.
- Тому, що я думала ми разом ходитимемо до спортивної секції. Ти ж знаєш, мій дядько – тренер.
- Шкода. – Тетянка лише на секунду засумувала. – От і добре! Ти будеш великою спортсменкою, а я відомою балериною.
- Ти мені не подруга. – раптово проголосила Олена.
Для Тані дружба з Оленкою стояла на найвищій сходинці преорітетів. Адже раніше над нею усі насміхались, казали – селючка. Лише коли Оленка взяла її під своє крило, Тетянка відчула себе людиною, рівною тим, що навчались із нею в одному класі.
- Оленко, стій! Давай так! Ми підемо з тобою до тієї секції. Подивимось. Можливо у нас немає того… хисту. – з надією у голосі мовила Тетянка.
- А якщо є?
- Побачимо. – відказала Таня, чмокнула подругу у щічку й побігла додому, аби порадувати маму.
Це було на початку літа…
…
А в листопаді в Тетянчиній квартирі відбулась дивна бесіда. Ті, хто в ній брали участь, не підозрювали, що дівчинка усе чує. Хоча мова йшла про неї, ніхто з дорослих не подумав запросити Таню до розмови, запитати її думку, захистити чи порадити. Дівчинка тремтіла, переховуючись у шафі…
- Зрозумійте, ви, вона біжить уже зараз, в дванадцять, як юніорка… - вже з перших хвилин бесіди кричав криком тренер Тетянки Микола Васильович Терентьєв й виголошував цифри, смисл яких був зрозумілий лише йому.
Тетянка в темній шафі змогла дуже чітко уявити, як виглядає зараз тренер. Він увесь червоний, вилупив очі й розмахує руками. Дівчинка посміхнулась. Микола Васильович сподобався Тетянці відразу, як вона його побачила. Він був такий смішний. І хоча весь час кричав на своїх підопічних, Тетянка його не боялась. Згодом навіть почала розуміти й сприймати його гумор, відвертість та прямолінійність.
Тренер також обожнював дівчинку. На початку літа його молодий колега взяв дівчинку до себе в команду. Вони прийшли вдвох з подружкою. Той тренер звертав увагу здебільшого на подружку. Микола ж Васильович професійним оком вловив фізичну обдарованість цього дівчиська.
- Які правильні сухожилля. – думав, здалеку вдивляючись. – Сильна стопа… - аж у носі лоскотіло від задоволення. – Витривала нівроку. – милувався, як, посміхаючись, біжить уже восьме коло стадіоном, навіть не захекалась.
У спортивному світі те, що Микола Васильович зробив згодом, називається – перекупив дівчину. Або переманив. Тобто її саму він переманив, а в тренера-колеги – перекупив за гарні посиденьки в найкращому ресторані міста.
За декілька місяців у дівчинки відкрились такі дані, що колишній її тренер лише облизувався, та нічого вже не міг зробити. Пан Микола посміхався у вуса й мріялись йому високі гонорари, визнання, машини, квартири й жіночки-смаглявки. Та тільки от, біда, Тетянка не віддавалась спорту на усі сто. Після тренування, дивлячись на дешевенького наручного годинничка, складала похапцем сумку й поспішала в будинок піонерів.
- На чорта тобі той балет, Танька? – не міг второпати тренер. – Який з нього толк?
Тетянка лише переливчасто сміялась та гнала на трамвай.
- Зрозумійте, Ви… - Марія Олександрівна Хлівна, педагог-балетмейстер робила наголос на слові «Ви». – У дівчинки велике майбутнє. Якщо вона не буде розриватись…
- От і я про те! – голосно кричить тренер.
- Ви на мене не кричіть. – істерично кричить хореограф.
- Чого ви тут розкричались! – здивовано кричить мама Тані.
На якийсь час у квартирі западає тиша. Тетянці здається, що дорослі прислухаються до її дихання, яке (вона в цьому впевнена) чути з шафи.
- Нам потрібно заспокоїтись. – нарешті промовляє Марія Олександрівна.
- Я спокійний! – буркотить тренер.
- Сідайте! – пропонує мама. – Тані необхідно від чогось відмовитись… - починає розмірено.
- Та на хріна їй ті танці. – випалює тренер з кожною літерою все голосніше.
- Та на хріна їй та біганина. – від цих слів викладачки Хлівної, Тетянка аж підцибує в шафі.
- Та я!.. Та ти!.. – горланить тренер.
- Не ти, а ви… А ти!… - верещить балерина.
- Тоді вже й ти на «ви» переходь…- тренер.
- Пийте чай. – командним голосом крикнула мама й Тетянці було чути, як усі, включаючи, вірогідно, й Марію Олександрівну засьорбали. - Скажіть, шановна Маріє Олександрівно, якщо Таня буде займатись у вас…
- Через мого трупа. – вставляє тренер, але мама Тані продовжує.
- …буде займатись у вас, то які перспективи?
- Та які там перс… - не витримує Микола Васильович, але зітхнувши, примушує себе замовкнути.
- Шановна Ксеніє Володимирівно! - занадто солодко промовляє Марія Олександрівна. – Я не можу нічого обіцяти…
- От, бачите! – радісно вигукує Микола Васильович.
- А у вашій справі не буває травм? – питає серйозно балерина.
- Продовжуйте, я слухаю… - в голосі спортсмена чути неабияку повагу. - Не буду перебивати…Обіцяю…
- Бог нагородив дівчинку фізично.
- Хоч я в бога не вірю, але так і є. – не впорався з обіцянкою тренер.
- Я хочу, аби ви мене зрозуміли правильно. – Ксенія Володимирівна ретельно підбирала слова. - Талант, то таке. Що вона… з цього буде мати… е… в матеріальному плані, м’яко кажучи?
Марія Олександрівна, ніяково посміхаючись, невпевнено відповіла:
- Це усе в далекому майбутньому… Якщо важко й наполегливо працювати, то можна згодом пробитись до гарних театрів… Примам добре платять. – викладачка якось зам’ялась, знітилась й ніби погодилась на свою поразку.
- От, тепер слухайте мене, мама Тані. – голос тренера зазвучав переможно й весело. – Дівчинка уже виконує норматив першого дорослого. Залишилось його офіційно оформити. Будуть за місяць змагання – там усе влаштується. Ще за місяць – пропхаємо її до збірної області. А це, шановна мамо, талони.
- Талони?! – в один голос запитали жінки.
- Талони…- перекривив їх тренер. - Талони – це гроші.
- Ні, ні. – відмахнулась мама Тетянки. – То папірці, а не гроші.
- То не такі талони, як в тролейбусі. – посміхається чоловік. Говорить вкрадливо, не кричить. – Дивіться. Діти, які в збірній, отримують талони на харчування. Тих талонів тридцять по два рублі. Рахуйте.
- Та що тут рахувати. Ну, піде дитина – поїсть. Її що, вдома не нагодують? – чомусь запитала Марія Олександрівна.
- Так. Навіщо? – додала мама.
- От, дур… - тренер в пориві мало не обмовився, але вчасно схаменувся. - Вибачте! А ви помножте два на тридцять… Ну, помножте, помножте.
- Шістдесят. – каже мама без емоцій.
- Ваша Таня приходить у кафе «Вогник», саме там спортсмени харчуються по цим талонам, дає тьоті Даші (буфетниці) свої талончики на шістдесят і отримує готівкою п’ятдесят… - тиша.
Усі обдумують пропозицію й перспективи. Тетянці стає сумно. Вона потай прощається з балетом. Її знову перекупили.
- Скажіть, шановний Миколо Васильовичу. – чемно звертається Марія Олександрівна до тренера. - А ви ще набираєте до себе дітей? Справа у тому, що у мене є син. Йому десять… До балету хисту не має. Щось там малює… То може привести його до вас… Може він має спортивні дані?
- Десять років? – замислюється тренер. – Потрібно почекати ще роки зо два, а тоді вже.
- То за два роки можна до вас звернутись?
- Хтозна де я буду через два роки? – знову в думках машини, дачі, шикарне жіноцтво.
- От і славно! – радіє мама Тетянки. - Маріє Олександрівно, а ви не знаєте, кому можна запропонувати оту всю форму, що я купувала? Може хто відкупить? Навіщо ж буде дарма валятись.
- Запитаю!
…
Танечка Васильків успішно закінчила школу, потому інститут фізичної культури. Хоча не мала уявлення за що їй ставлять оцінки. Вона жодного разу з жодного предмету не відповідала й не складала іспиту. Та й учитись їй не було коли. Починаючи з десятого класу, коли вона виконала норматив кандидата в майстри спорту, в її щоденному розкладі було два тренування (вранішнє й вечірнє), погодинне харчування , відвідини різних штибів масажистів та фізіотерапевтів. Потрібно було тренуватись не зважаючи на травми, погане почуття, місячні, непогоду, образи. Рік, як закінчилось її навчання, але Таня фактично залишалась безробітною, хоча числилася на якомусь заводі. Тренер приносив їй два рази на місяць відомість підписати й заробітну платню. Таня мріяла бути тренером, або насамкінець учителем фізкультури. Микола Васильович притримувався іншої думки.
- Тобі, - казав щораз, коли Таня радилась із ним, що робити після інституту, - потрібно думати про професійну спортивну кар’єру. Гроші заробляти своєю працею.
- Так мені ж платить профспілка спорткомітету. Та й із заводу… – дивувалась Тетяна.
Тренер дивився на неї сумно й в погляді було щось таке, чого дівчина не могла вловити.
- За таку паханину, такі гроші – образа.
Дійсно Тетяні подеколи було образливо. Вона бігла за інститут – їй ставили заліки й оцінки, бігла за місто – дали гуртожиток, але коли почала бігати за область, про неї ніби забули. А обіцяли ж премії, підвищені стипендії, закордонні поїздки.
- Потрібно виходити на крутих тренерів… - озвучував свої думки Микола Васильович.
- Та ви що Васильовичу! Нікуди я від вас не піду. – схоплювалась із місця ображена Тетяна. – А якщо ви мене хочете позбутись…
Тренер заспокоював спортсменку, всаджував поруч із собою й повільно пояснював, так, аби та все вірно зрозуміла:
- Мене не пускають вище, ніж обласний спорткомітет. Великий спорт – це зв’язки, знайомства, розумієш. Треба, аби хтось тебе пропхав далі, щоб тебе побачили усі. Є у мене тут на прикметі один класний хлопець. Молодий, але перспективний. У нього тренувалась… - він назвав прізвище улюбленої Тетянчиної бігунки на середні дистанції.
- Хіба це можливо, щоб я…
- Можливо! Кажу тобі у тебе велике майбутнє, от потрібно лише… - тренер потер ліву частину грудей та змінив тон. – Чого розсілась… Вперед… Три тисячі…
На одне з тренувань Микола Васильович прийшов знервований та неприродно блідий. За останні роки він сильно здав. Уже не махав руками й не кричав, як на початку їхнього знайомства, усе частіше тримався за серце. Тетянка часто це бачила, перетинаючи фінішну лінію. Навіть коли вона прибігала першою, коли перемагала, Микола Васильович переймався, брав близько до серця. Але до лікарів не звертався. Тетянці було шкода його.
- Ну чого ви так переймаєтесь, чого нервуєте? – питає тренера.
- Не твоє це діло! – відказує ніби гнівно. Виймає секундоміра й командує. – Три по двісті через чотириста.
Вона виконує. Три по двісті через чотириста означає таке: біжиш двісті метрів швидко (називається прискорення) тоді чотириста в повільнішому темпі, тоді знову двісті з прискоренням й знову чотириста і втретє двісті плюс чотириста.
Коли вона добігла останні чотириста, глипнула на лаву, де залишила тренера. Зазвичай він вигукував цифри, результат. Тоді вона знала, чи «виклалась по повній» чи трохи «продинамила». Вона вдивлялась, приставивши долоню козирком до лоба. Очікувала, а він сидів й дивився на секундоміра, якого тримав у руці. Тетяна наблизилась до тренерського місця – Микола Васильович не ворухнувся. За три кроки від нього Таня почула цокання механічного секундоміра.
«Чому він не спиняє час?» - промайнуло в голові у дівчини. Вона обережно всілась біля тренера й втупилась в хронометра. Ніби оглухла й відділилась від свого тіла. Бачила лише цю кляту стрілку, перетворилась на неї.
Таня зрозуміла, що час тренера спинився, лише коли на стадіон приїхала швидка допомога й лікарі констатували смерть Миколи Васильовича Терентьєва.
Таня два місяці відчувала себе покинутою. Вона не знала, що їй робити, куди податись. За інерцією та звичкою, що напрацювалась довгими роками, дівчина приходила на стадіон двічі на день. Робила усе, як раніше. Уявляла тренера й отримувала від нього уявні вказівки. За рік має відбутись найголовніший легкоатлетичний турнір країни. Таня довго прагнула на нього потрапити. У неї були усі шанси для того. Але не тепер…
- Як я туди проб’юсь, коли не маю навіть тренера. – говорила вона в розпачі мамі.
Ксенія Володимирівна хоч і не знала, як допомогти донечці, вислуховувала її, кивала головою й підштовхувала їй відварене м'ясо на тарілочці з золотистим обідком. Мама звикла готувати страви в яких багато корисних елементів. Вона вела таблицю (навчив тренер), куди вписувала кількість калорій, грамів, вітамінів. Зазвичай перед відповідальними змаганнями раціон змінювався й Тетянку або вимотували безкалорійною дієтою, або пічкали самим м’ясом чи, припустімо, огірками. Це усе залежало від того, яку цифру показували електронні ваги, що на них ставив Тетянку тренер двічі на тиждень.
- Мамо, щось мені так важко! – говорить Тетянка, розрізаючи сірий шматок м’яса.
- Це пройде, й мені на душі важко. Він же був для нас, як рідний… От, прямо ніби й сидить отут… - мама вказала на стілець де зазвичай вмощувався Микола Васильович і шморгнула носом.
- Я не про душу, мамо. Мені стало фізично важко. Двадцять п’ять – уже не дівчинка. Важко.
Ксенія Володимирівна довго дивиться на дочку, щось бубонить. Тоді, піднявши вказівного пальця й ніби погрожуючи Тетянці, тікає в кімнату. Звідти доноситься легкий шум. Мама щось шукає.
- Мамо! Нічого не шукай. Я вже біжу. – від дверей кидає дочка.
Матуся зі словами «Зажди, зажди» простягає Тетянці повну жменю жовтеньких пігулок без обгортки чи коробочки.
- О, це ж ті, що тренер давав. – весело каже дівчина.
- Він ще з пів року тому приніс мені, отак жужмом і накидав у жменю. Каже: «Це вітаміни Тетянці. Нехай у тебе полежать. Як мої скінчаться, то даватимемо ці.» Може тобі й важко фізично, бо авітаміноз чи там ще щось таке…
Тетяна взяла одну пігулку. Роздивилась.
- Так, це вони. – відразу ковтнула одну. – Може, дійсно, є від них користь.
Мама зробила з папірця кульок й пересипала вітаміни.
Як і за тренерового життя Тетяна стала приймати жовтенькі пігулки по дві щоденно. І дійсно їй покращало, де взялася сила, якась навіть заповзятість, радість від бігу, легкість в м’язах.
«Безглуздо думати, що вітаміни мають таку силу. Це я починаю входити у форму, стрес мене покидає» - так міркувала Тетяна. А дуже скоро взагалі перестала звертати увагу на свій стан.
…
Спортсменка такого рангу просто не могла залишатись без тренера. Після кубку співдружності, неофіційних змагань, де вона посіла друге місце, до неї підійшов доволі молодий чоловік та представився Іваном Спиридоновим. Це був той тренер про якого Тетяні говорив Микола Васильович. Дівчина неймовірно зраділа, що Іван захотів мати із нею справу. До того ж він виявився таким симпатичним, що дівоче серце не витримало й Тетяна одразу закохалась в чоловіка. Хоча їй і здавалось то дивним. Бо ж який він красень, високий, рельєфний, білявий з карамельного кольору шкірою… Ніс, правда, трохи задовгий, а от ноги закороткі, та й очі ніби косять. Але ж то другорядне. Перед нею стояв справжній мужчина. Себе вона позиціонувала, як суху, жилаву, хлопчикоподібну, безгруду, безстатеву, грубувату істоту. Вона не почувала себе ні жінкою, ні чоловіком. Лише спортсменкою.
Після знайомства з новим тренером Тетяна почала відноситись до себе, як до представниці жіночої статі.
- Навіщо це? – питає Іван Іванович, вказуючи на нафарбовані червоним губи Тетяни.
Вона ніяково знизує плечима.
- Витри… Силові вправи, тоді крос… Потому знову силові.
- Ми так не робили. Навіщо стільки силових? – Тетяна дивується такій зміні тренувань. – Ми раніше…
- Про раніше не згадуй. Тому ти раніше й скніла тут… А тепер буде по іншому. Тепер будуть світові арени… Якщо витримаєш.
Тетяна окрилена такими перспективами вигукує «Витримаю!». Посміхаючись, береться до силових вправ.
…
- Цього варто було очікувати. – строго виголошує тренер Спиридонов.
Тетяна лежить на червоній бітумній доріжці. Широко розкинула руки й ноги. Закрила очі і лише по важкому диханню через відкритий рот можна зрозуміти, що вона неймовірно виснажена, втомлена, розбита.
- Вставай! – наказує тренер.
- Я не можу. – чи не вперше крізь сльози волає Тетяна.
- Вставай!
- Я не можу! Я не хочу! Ненавиджу! – важке дихання не дає дівчині крикнути на повні груди.
- Мене чи спорт? – з посмішкою питає Іван.
- Спорт! – відказує Тетяна й відкриває свої ясно-блакитні очі. Дивиться на Івана. Той подає їй руку. Вона підводиться. Тренер обнімає її, плескає по спині. Вона відчуває, як калатає його серце. Чи це її серце так тріпоче? Вона не витримує й ніжно цілує його в колючу щоку.
- Васильків!? Ти сказилась від перевантаження?! – питає здивований тренер. Він тримає в руці секундоміра. – Ось подивись краще, що ти пробігла.
Тетяна переводить погляд на круглий циферблат та не йме віри своїм очам.
Тоді підстрибує, хапає тренера за шию й уже відкрито обсипає поцілунками усе його обличчя.
- Та перестань ти, скажена дівка. Треба нам з тобою поговорити. Серйозно.
У Тетянчиному серці знову калатнуло. «Невже про це. Про любов» - подумалось.
- Тільки не тут. Ввечері запрошую тебе до ресторану. – говорить Іван. Він показово цілує жилаву ручку дівчині в спортивних трусах та майці. Тетяна стоїть перед ним уся мокра від поту, змучена й втомлена, але така щаслива, як не була ніколи до цього часу.
- А вечірнє тренування? – питає.
- Відміняю! – тренер махає рукою.
«Точно про це. Про любов!» - думає Тетянка й мчить до роздягальні, а потому підтюпцем додому, аби зібратись до святкової вечері.
- Дуже добре, Тетянко… Кажу тобі. Подивись сама. – це мама підбадьорює дівчину. Тетяна мало не плаче, бо бачить у дзеркалі якесь опудало у сукні.
- Мамо, я ніколи не здогадувалась, що я така страшна.
- Та чому ж ти страшна? Чому відразу страшна? – щебече матуся, але у її голосі відчувається фальш.
- Подивись, на що я схожа. – сльози самі виплигують з очей. Дівчині дивно, адже вона не плакала навіть коли відчувала нестерпний біль, а тепер реве, наче баба якась.
«А я і є баба» - думає дівчина.
- Нікуди не піду! – вирішує.
- Підеш! – мама настроєна серйозно. Дзвонить до подруги. – Марточко, потрібна твоя допомога.... Бери свої найкращі речі й гайда до мене… Таню треба зібрати до ресторану… Ти ж знаєш…
Мамина подруга Марта вважається модницею. Відразу з дверей, кинувши стрімкий погляд на дівчину, вона проголошує свій вердикт.
- У пічку цю дурну сукню! У пічку!
- У нас немає пічки. – пояснює Тетяна. Марта вміє її насмішити.
Врешті-решт Тетяну одягли більш-менш пристойно. Спинились на брючному блакитному костюмі.
- Такі ноги потрібно ховати! – зізналась Марта.
Сховані були також руки, як занадто м’язисті та жилаві… А відтак і шия…під елегантним шматком фіолетового шовку. Відкритим лишилось лише обличчя.
- Воно в мене, як у мумії. – Тетяна прискіпливо вдивляється у обвітрене, худе, скуласте лице. Лише очі її задовольняють. Вони такі ясні-ясні, блакитні-блакитні. А от гусячі лапки навколо них – жахливі.
- Сонцезахисні окуляри! – Марта завбачливо прихопила їх з собою. Простягає Тетяні.
Від підборів відмовились одноголосно, бо два рази пройшовши по хаті у них, Тетяна тричі підвернула ногу. Зійшлися на думці, що дівчині ще потрібно будувати свою спортивну кар’єру, а з поламаними ногами – це малоймовірно.
…
- Зніми це, я тебе не бачу. – вказує на окуляри Іван, коли вони сидять за столиком.
Тетяна ніяково посміхається, підкорюється, марить тим, про що, на її думку, говоритиме тренер.
«Якщо скаже – кохаю, я відповім – я також» - думає Тетяна, вдивляючись у обличчя коханого.
«Якщо скаже виходь за мене, скажу – з радістю» - не спиняє плин своїх думок.
- …неможливо без допомоги. – чує від Івана й розуміє, що пропустила початок оповідки. Вона вибачилась й попросила розпочати знову.
- Та що з тобою таке? Я кажу, що навантаження зараз у тебе неймовірні й неможливо без допомоги.
- Без допомоги? – перепитує ошелешено Тетянка. – Про це поговоримо на стадіоні. Що ти хотів мені сказати. Ти говорив, що щось важливе…
- О, Боже, Тетяно, чи ти мене не чуєш. Це і є важливе. Ти повинна прийняти рішення.
- Я згодна! – випалює Тетяна.
- Згодна?
- Так!
- А ти здогадуєшся про що йтиметься.
- Ніби здогадуюсь. – сором’язливо промовляє Тетяна.
Іван роздумує, тоді вдивляється у дівчину, потому посміхається самими лише очима, згодом ласкаво проголошує:
- От, кокеточка. Тетянко, зараз не про це.
Тані ніби щось увірвалось.
- Не про що?..А про що? – поставила вона відразу два запитання.
- Можливо, це я щось не той, ну, не так… щоб ти правильно… - він не може знайти потрібного слова, заплутується й вирішує почати з початку.
- Таню, у тебе зараз дуже відповідальний час. – замовкає думає. – У спорті. – наголошує на «спорті». – У спортивному житті. – наголошує на «спортивному» - Усе особисте потрібно залишити. – наголошує на «залишити».
Тетяна розмотує шарфа з шиї, витирає серветкою губи, береться до страви, що остигає на тарілочці. Лише після того тренер спокійно продовжує:
- Так от, допомога. У чому полягає допомога спортсмену. У активних добавках, у вітамінах, у харчуванні, у відпочинку.
- Коли він у мене був? – питає незадоволено Тетяна, яка знову виглядає, як людина без статі.
- Не перебивай. Це має бути твоє рішення.
- Ну?
- Є різні засоби… Стимулятори. Раз… Амфетаміни.. то ніби вітаміни… Виробляють адреналін. Будеш, як заведена. – приглушено сміється. Тоді продовжує. – Далі…Анальгетики. Ну, вони підвищують больовий поріг. Тобто ти можеш не припиняти тренування навіть коли маєш травму. Розумієш, які перспективи? Тоді, анаболіки. Мені здається це - найкраще. Я колись приймав. Ого-го! Вони виробляють тестостерон. – пошепки говорить Іван, взявши Тетяну за руку.
- Мені якось паралельно, що вони там виробляють. – зухвало обзивається Таня продовжуючи жувати.
- Є ще така класна штука, як допінг крові. Цікаво дуже. Твоя власна кров, насичена еритроцитами, законсервована за два-три місяці до змагань, вливається тобі назад у переддень змагань… Розумієш. – у Івана горять очі.
- Ти їж! – вказує Таня виделкою на його тарілку.
Іван захоплений розповіддю веде далі.
- Існують ще такі проміжні засоби. Про які ти навіть і не здогадуєшся. От наприклад. Людський організм потужніше працює, коли він хворий… Уявляєш? А звучить, ніби нонсенс. А ні! Багато хто з великих спортсменів напередодні відповідальних змагань вводить собі невелику дозу легкого вірусу. Такого, аби температура не вище 37.5 була. Тоді ця машина, людський організм, починає так працювати, мама дарагая… Ти мене слухаєш?
- Ну?
- Ми будемо пробувати усе потроху. Подивимось, що тобі більше підійде. Хоча я спиняюсь саме на анаболіках. Це уколи. Майже не будеш відчувати втому. Можна підняти силові можливості за рахунок нарощення м’язів. Тоді перед чемпіонатом України – безсольова дієта, худнеш, висушуємось і ти, як огурчик.
- Добре! – Тетяна погоджується та йде додому.
…
З тренером Іваном Івановичем Спиридоновим Тетяна Васильків стала переможницею багатьох вітчизняних турнірів, чемпіонатів, кубків та першостей. На чемпіонаті України їй не було рівних. Тепер вона готується до Європейського турніру.
За її спиною усі ці сім років перешіптуються й вона добре чує про що саме. До того ж мама все більше плаче, коли Таня приходить до неї, намагається не дивитись у очі донці, говорить із нею схиливши голову. Тетяна не любить бачити себе у дзеркалі.
Дівчині доводиться голити обличчя, бо останні п’ять років на ньому активно росте щетина. Нещодавно й на плечах почала з’являтись. І без того пласкі груди дівчини перетворились на суцільні м’язи.
- Я зморилась від цих розмов. – скаржиться басом тренерові.
- Плюнь… Бери штангу… Десять підходів по двадцять підскоків… Годі теревенити…За три роки великі змагання. Чи ти уже не хочеш на них потрапляти?
- Я не хочу більше голитися. Я кидаю ана…
- Т-с-с! – затулив їй рота тренер. – Поговоримо пізніше. Десять підходів по двадцять підскоків… Пішла!
У недовгій перерві Тетяна лежить на лаві в роздягальні. Коли заходить Іван, молоді спортсменки не лякаються того, що вони оголені, а лише перешіптуючись швиденько вдягаються та покидають приміщення. Іван виймає з невеличкої валізки шприца й підходить до Тетяни. Дівчина, не підводячись із лави грубо говорить:
- Сказала, не буду. Йди, у мене відпочинок.
- Ти не маєш права, отак посеред сезону.
Тетяна встає зі свого місця й бере з рук тренера шприца.
- Я сама. – каже. Тренер вимушений погодитись.
Він здогадувався, що Тетяна не вколола собі допінгу цього разу. Зрозумів, що не стане робити це й надалі. Бо мала такий характер, як що надумає – зробить попри усе. Чоловік змирився, навіть з тим, що не бачити їм перемоги на Чемпіонаті Європи.
- Пів десятиліття котові під хвіст. – каже до Тетяни.
- Чому ж. Он скільки медальок у тебе в шафі виставлено.
- А головна?
- Думаєш, не зможу?
- Досить базікати. До роботи. Зможу-не зможу, це тобі що - ворожіння бабські.
Таня Васильків почала лікуватися, аби вивести з організму непотрібний їй тестостерон, ковтала жменями жіночі гормони, виснажувалась дієтами, працювала за трьох. За рік до відповідального старту прийшла до свого природного вигляду. Голос та груди пом’якшали, щоправда щетина усе росла. Лікарі, що спостерігали за спортсменкою дивувались, що дівчина не втратила можливість «перетворитись». «Лише тому, - казали вони, - що процес не затягся. Якби ви приймали ці ліки, скажімо, десять років, тоді усе…»
- Ти подивись, що я вичитав. – якось Іван приніс Тетяні роздруковані аркуші. – Заховай, аби ніхто не бачив. Дуже конфіденційна інформація. Вдома вчитаєшся, вдумаєшся, вирішиш.
Коли Таня залишилась наодинці, вона взялася до папірців. Після першого прочитання мало що зрозуміла. Текст був рясно пересипаний медичними термінами, латинськими поясненнями та тлумаченнями, які ще більше заплутували читача. Коли Тетянка вчиталась удруге, випускаючи усі незрозумілі слова та фрази, до неї дійшло.
Суть наукової праці, якогось там доцента якоїсь там спортивної кафедри якогось там Каліфорнійського університету зводилась до простих тез: «Людський організм може працювати на межі можливостей!!! Ура!!! Особливо жіночий організм. Осанна!!! Це трапляється коли жінка вагітна. Вау!!! У цей час метаболізм пришвидшується. Функції організму загострюються. Жінка здатна переносити більші навантаження, ніж коли вона не вагітна. Навантаження на двох. Але це стосується лише перших восьми тижнів вагітності, коли плід ще не здатен забирати собі усе те, що виробляє організм матері. Тому, якщо хочете виграти змагання, вагітнійте й робіть аборт. Опа!»
Тетяна не надто зрозуміла зашифровану ідею, тому негайно подзвонила тренеру.
- Що це означає? Яка в біса вагітність? Ти наді мною знущаєшся? – випалила відразу у слухавку й хотіла було кинути її.
- Ч-ч-ч! Приїжджай до мене, Танюшо. – голос Івана звучав звабливо й лагідно.
Тані так не вистачало любові, тепла, ласки. А після цієї статті вона зовсім розчулилась. Їй запало в душу не те, що людина стає надлюдиною, коли у ній починає зароджуватись нове життя. Її турбувала думка, що дійсно, дехто вагітніє, народжує, виховує, цілує й пригортає тепленьке пухкеньке малятко до себе… Вона поїхала до Івана.
Тетяна часто бувала в цій квартирі, однокімнатній малосімейці. Але до сьогодні вона ввижалась їй захламленою, неприбраною, холостяцько-спортивно-гуртожитковою. Тепер тут панувала еротична напівтемрява, на столику стояла пляшка шампанського, цукерки…
- Це що? – засміялась Таня. – Мені ж не можна.
- Можна. Сьогодні можна.
Іван поводив себе дуже дивно. Упродовж вечора неодноразово ніби ненароком торкався Тетяниної руки, ноги чи шиї. Їй мурашки пробігали по тілу. У кінці вечора він її поцілував…
З того часу Тетяну ніби підмінили. Вона літала. Стала гарною, хоч мало змінилась ззовні. Внутрішнє світло, доброта, ніжність перетворили її на жінку. Потихеньку виходились з організму чоловічі гормони, що допомагали Тетяні у спортивних досягненнях. Вони з Іваном почали жити разом. Тетяна, нарешті, перестала бути незайманою…Вона кохала свого тренера, ще з тих часів, коли він уперше запропонував їй заборонені допінги… А він покохав її лише нещодавно…
- Коли? – довідується Тетяна й кокетливо підстрибує біля Івана. Вони на тренуванні, але спортсменка не може втриматись від жіночих вибриків.
- Не пам’ятаю, Таню. Перестань. Давай, на доріжку. Відпочинок закінчився.
Побігла… Відчула себе тим малим дванадцятилітнім дівчиськом, що весело й швидко неслось стадіоном коло за колом, коло за колом…
Іван задоволено вдивлявся в хронометра й думав: «Бач, і без хімії викладається. Може, дійсно – виграє сама?»
Його думки перебиває чоловік, що підійшов ззаду.
- Біжить? – запитав, як у давнього приятеля.
- Біжить! – не надто весело обізвався Іван, кинувши погляд на чоловіка.
- Давай так, Спиридонов. Якщо твоя не виграє в травні Європу, ти мені повертаєш усе, що брав. Нагадати скільки?
- Мовчи! Вона виграє.
- У цьому всі зацікавлені. Спорткомітет нервує. Я нервую. Що це вона за очистки видумала? Скільки на неї коштів переведено. Нам потрібна ця перемога. Нам потрібні їхні гранди…
- Не треба знову. Я це чув не раз. Вона виграє. Я застосовую нову систему.
- Без дозволу?
Іван відкриває барсетку й дістає затертий шматок паперу. Чоловік швидко переглядає, посміхається, поплескує Івана по плечу:
- А ти ще той жук! – каже. – Чув я про цю систему. Дуже дієва. Тільки чи зможе? Стільки тестостерону…
- Я працюю не покладаючи рук…
Обидвоє сміються.
- Давай, давай, працюй, роботяга! – чоловік йде, забираючи з собою папірець.
…
На початку квітня, коли Іван уже втратив будь-яку надію на втілення нової системи, Тетяну Васильків разом із тренером було запрошено до найвищих спортивних інстанцій, аби вручити мандат на участь у європейському чемпіонаті. Було влаштовано з цього приводу банкет. Високопосадовці від спорту виступали з гучними промовами, в яких через слово озвучувались неймовірні цифри майбутніх премій за призові місця на такому впливовому турнірі.
Після офіційної частини Тетяні зробилось зле. У неї запаморочилось у голові, Іван мусів вивести її на свіже повітря.
- Тому що ти нічого не їла. Аж зблідла.
- Напевно від задухи. Ой, Іванку, щось мені погано. Ти вертайся, а я візьму таксі поїду додому. Ляжу, відпочину. До того ж мені тут не весело. Здається, усі витріщаються, аби побачити ростуть у мене вуса чи вже ні…
Іван засміявся. Він останнім часом дуже зблизився з Тетянкою. Можливо й полюбив її. Йому подобався її характер, почуття гумору, незламність. Та й вона ніби ставала привабливіша.
«Тридцять два роки. Для спорту – застара. Останній шанс» - думав, саджаючи її до машини.
Лише під кінець вечірки йому щось майнуло в голові. Він підійшов до лікаря збірної й попросив поїхати з ним додому.
- Ти лише подивишся, що з нею. Чи не захворіла.
- Вагітна!!! – виголосив лікар після того, як наодинці оглянув Тетяну.
Цього вечора Спиридонов та Васильків не мали кінця-краю радості. Вони скакали по ліжку, цілувалися й ніжно гладили одне одного. Поснули лише під ранок. За годину Тетяна схопилась, наче ошпарена, збудила Івана й запитала:
- А як же Чемпіонат? Через півтора місяці я ж, мабуть, не зможу ризикувати нашою дитиною.
- Якою дитиною? – запитав зпросоня Іван.
Тетяна подумала, що зі сну Іван забув про її вагітність.
- Нашою дитиною, Іваночку. – тоді трохи подумала, й серйозно. – Та нехай він горить, цей спорт. Правда?
- Таню, Таню! Прокинься! Очухайся! Що ти кажеш? – заволав Іван. - Яка дитина? Це – він тицьнув пальцем у живіт Тетянки. – не дитина. Це – знову тицьнув. – вагітність.
- А різниця?
- Це та вагітність, яка нам була потрібна.
- Ну?
- Для перемоги.
- Для перемоги?
- Таня! Спи! Завтра поговоримо. – він подивився на годинника. – Ні, вже сьогодні. Лише згодом…зго.. – він заснув тихо й спокійно посапуючи.
План подальших дій було розроблено наступного дня. Іван промовисто виголосив Тетяні:
- Двадцять п’ятого травня виїзд, тому потрібно за дні два-три (аби ти трохи оговталась) усе зробити. Ти не хвилюйся. Буде трохи боляче. Це зазвичай роблять під наркозом. Але ж не можна. Допінг-контроль не дозволяє…Але ж ти болю не боїшся, правда? Тоді двадцять шостого ми вже там, з наступного дня перевіримо доріжку, потре…..
Тетяна його не слухала.
Зазначеного дня чоловік відвів дружину до лікарні. Йому сказали прийти по неї завтра по обіді. Прийшов. Запитав лише: «Усе нормально?»
- Нормально! – відповіла Таня сумно.
Цього спекотного червневого дня Тетяна Васильків, українська легкоатлетка стоїть на найвищій сходинці п’єдесталу пошани Чемпіонату Європи. Дивиться на прапор держави, що піднімається на флагштоку, пошепки підспівує: «…Ду-шу й ті-і-іло ми поло-о-о-жим за свою…». На грудях у неї така довгоочікувана золота медаль. Вона - чемпіонка Європи, найкраща стаєрка, бігунка на середні дистанції. На шиї висить священний атрибут чемпіонів на довгій смугастій стрічці. Тетянка притисла золоте кружальце до живота тоненькими пальчиками й тримає так, ніби хоче сказати: «Нікому, гади, не віддам. Моє! Моє!».
Після закінчення процесії нагородження й фотографування, після роздачі автографів юним спортсменам, що лише марять про такі солодкі перемоги, після нудного й довгого інтерв’ю «Спортивному тижневику», Таня підійшла до Івана Спиридонова. Вони обнялись по-спортивному, тісно, до хрускоту в кістках. Ваня підняв худеньку, жилаву Тетянку, закружляв з нею на місці. Вона, віддаючись радості, сміючись і плачучи одночасно, прошепотіла йому на вухо: «Я залишила його» й погладила медальку на животі.
