Мені відрубали руку! Вони зробили це! Кров тече! Де моя рука! Немає руки! Скоти! Вони відрубали мою руку! Тепер замотали куксу брудною ганчіркою і пішли геть! Боже, що вони зробили зі мною! Ганнусьо! Вони відрізали мені руку! Ліву! Усю долоню! Кров сочиться через ганчірку, я боюся її знімати! Мене трясе. Мені страшно! Господи, та що ж це таке робиться! Я збожеволію у цьому погребі! У цій темряві де капає вода і бігають пацюки! Відтяли руку! Ганусьо, розумієте, я став інвалідом! Просто так! Була рука, а тепер немає! Вони сміялися! Я кричав, я бився, сплутаний жорстокими ланцюгами, а вони сміялися! Спочатку одягли мені на обличчя жабу! Розумієте! Жабу! Велику, слизьку, холодну. Вона обхопила мою голову лапами, а губами присмокталася до роту! До роту! До того роту, яким я цілував Вас, яким пестив, яким вивчив і обходив геть усе! Жаба на роті! Вони хотіли стерти Вас! Щоб мій рот забув Вас! Щоб тільки жаба! Жаба-жадібно-жахом-життя-випиває-з-мене-Вас-хоче-залишити-в-темряві!
А потім вони почали різати мене. Потроху, зупиняючись, щоб досхочу посміятися з моїх мук! Ганнусьо! Я волів вмерти, щоб усе це скінчилося! А вони різали і різали, я чув, як кров тече по моїй руці, було боляче, страшенно боляче! Було страшно! Боляче страшно! Вони сміялися, тицькали мене своїми страшними пальцями, дерли мене кігтями і казали своїми гидотними голосами, що далі буде ще гірше!
Вони відрубали мені руку! Ви розумієте, що це таке? Коли я ще відчуваю пальці, а їх вже немає! Кожну хвилини я перевіряю і не можу в це повірити! Ганнусьо! Цією рукою я тримав Ваші перси! Ці пальці Ви цілували у розпалі! І ось їх немає! За що це мені? Що я зробив такого, щоб послати мене на такі тортури? Хіба я вбивав, чи грабував, чи ненавидів? Невже мало було того болю, що був через Вас! Через те, що викрали Вас і став я, наче риба на піску! Невже треба була додати ще! Віддати мене у руки цих збоченців, які будуть катувати мене до самої смерті! За що? В мене немає відповіді! В мене є тільки біль! І страх! І щури навкруги і слизькі стіни моєї кам’яної тюрми! Все це є! А руки немає. Моєї руки немає! Я відчуваю її, я думаю, що це сон, страшний та дурний сон, марення, а ось я прокинуся і рука буде на місці. Але замість цього лише кукса, лише кров, як сочиться з почорнілої ганчірки! Вони відрубали мені руку! Ганнусьо! Я збожеволію, я не можу! Як мені пережити це?
І навіщо жити, коли вони ще повернуться? Вони так і сказали, що будуть різати мене на шматки, збираючи мій біль, мій страх, мій відчай і ненависть! Вони прийдуть ще, з тою самою тупою сокирою, якою вони відтяли мою руку! Сволота! Як я їх ненавиджу! Ніколи раніше я не відчував ні до кого ненависті. Я жив тихо, нікого сам не чіпав, ніхто мене не торкався. Були люди, яких я не любив, були люди, зустрічей з якими уникав, але ненавидіти – ніколи! А їх я ненавиджу! І їм це добре, бо їм потрібна моя ненависть! Вони хочуть, щоб я їх ненавидів! Смердячі збоченці! Відтяти руку! Сміятися і чиргикати сокирою, майже перетираючи м'язи і кістки! Лизькати язиками мою кров і розповідати мені, яка вона солодка! А я бився, припнутий ціпами, зі страшенною жабою на обличчі! Я усе відчував і нічого не міг зробити, окрім того, щоб тремтіти від страху, кричати від болі, плакати від відчаю і скреготати зубами від ненависті!
Ганнусьо! Мені страшно! Я плачу у цьому підземеллі, я хапаюся за руку якої вже немає, я знаю, що настане новий день і мої кати прийдуть до мене, зі своїми слизькими пальцями, за своїми обличчями, схованими у плащах, зі своїм сміхом, схожим на клекіт стерв’ятників. І з сокирою. Величезною, іржавою, тупою сокирою, яку вони спочатку показали мені, перед тим як одягли жабу на обличчя! І відтяли мою руку! Її немає! Її більш немає! Розумієте, я хапаю ганчірку з якої капотить кров, а руки там немає! Вони відрізали її і забрали! Вони навіть не залишили мені її! Хіба ж не треба залишати трупи ворогів для поховання! Хіба не хочуть батьки узяти хоч тіло загиблої дитини, щоб поховати її, ходити на могилу та плакати! Рука це ж як дитина! Це моя рука! Вони забрали її в мене! Забрали! Ненавиджу!
Що вони відріжуть мені тепер? Ногу? Чи шматок зі спини? Чи вухо? Що вони зроблять зі мною! Я весь дрожу, бо ж вони можуть зробити зі мною усе, що побажають. Вони можуть катувати мене досхочу, до тих пір, поки я не умру. Але ж я молодий, в мене міцний організм, я буду жити довго! Я вип’ю цю чашу до дна, я побачу ще такого, що ніколи не чув! Бо ж їм потрібен мій біль, мій страх, мів відчай і вони видобудуть його з мене! Вони спеціалісти, вони не залишать мені нічого, вони вижмуть мене як лимон! А коли замість мене залишиться лише пуста оболонка, вони викинуть мене на смітник, як шлак, як відроблену породу. І краще хай я загину на тому смітнику, аніж мене хтось побачить. Бо я уявляю яким калікою вони викинуть мене! Що то буде за жах! Краще вмерти. Оксанка, я хочу вмерти! Я нишпорю по темряві, я шукаю якби можна було вмерти, та натикаюсь лише на стіні. Тупі, холодні стіни, яким усе байдуже! Я стукаюсь об них куксою і завмираю від болю та страху. Вони відтяли мою руку, зробили з мене каліку!
Я слабшаю! Я втратив забагато крові. Перед очима вогняні кола, вони літають навколо мене, поки я бігаю по темряві, хлюпаючи водою. Ноги зводить судома, вода ж голодна. Я чую голодний писк щурів, вони сподіваються, що скоро я впаду і їм буде велике свято. Вони почнуть з руки, згризуть ганчірку і приступлять до м'яса. Свіжого ще теплого м'яса. Я загину! Я знаю це, Ганнусьо, знаю! І я прощу тебе! Знайди якусь могилку на кладовище. Якусь могилку, на якої немає пам’ятників, хрестів та табличок. Ото буде моя могила. Приходь до неї, хоч раз на рік, на поминальний день. Приходь хоч на п’ять хвилин і згадуй про мене! Лише раз на рік, але згадуй мене, яким я був! Щасливим і веселим, балакучим і з руками, з обома руками! Як добре, що ти не бачиш зараз мене! То ніколи не згадуй, як я помер, тільки як я жив, тільки ті швидкі часи, коли ми були поруч. Я прошу тебе за це і я знаю, що ти виконаєш, бо ти сумлінна дівчинка! Оксанка, я кохаю тебе! Мене страшно, мені боляче, я скоро загину, та я кохав тебе і це головне. Я кажу, що кохав, бо я вже наче мертвий! З цього підвалу немає ходу живим. Звідси виносять або трупи, або збожеволівших обрубків! Я не дам їм скалічити себе! Я краще загину! Я не хочу терпіти це! Я не маю більше сил, ходити по темряві і чути руку, якої немає!
Вони відрубали її. Господи, як це страшно! Це відбулося зі мною! Хіба я чекав такого! Я йшов у мандри, але не у мандри болю і відчаю! Я навпаки тікав від них! А тепер сиджу у темряві і чекаю. Це саме страшне, чекати. Кожний звук вбиває мене, бо здається, що вони прийшли. Я чекаю їх, чекаю нові тортури і новий біль! Це неможливо терпіти, але ж мені не залишається нічого іншого! Тільки терпіти і чекати. Тремтіти від кожного шереху, молити Бога, щоб дав ще бодай кілька хвилин, але це ж хвилини страху! Я боюся, що кати прийдуть і я вже не можу чекати! Хай приходять, хай ріжуть, хай умру, тільки б скоріше, я вже не можу!
Я роздер рану, роздер місце, де була моя рука. Я намочив її водою, кинув туди порохні, яку позбирав на стінах. Я мрію про зараження крові. Чи про лихоманку, про щось швидке, що забере мене звідси! Я знаю, що самогубство гріх. Але я не можу терпіти. Бог милосердий, він вирішить, чи гріх це, чи я був вимушений. Я вже не можу, не знаю скільки часу я просидів у цій темряві, чекаючи катів. Але я виснажений. Я вже пробував втопитися. Сунув голову у воду, відкрив рота, щоб захлинутися, але замість цього вирвав, бо вода смердюча! Навіть вмерти не можу. Я засуджений на чекання мук, ці негідники добре знають свою справу!
Усе. Я пишу у темряві, я не бачу, що в мене виходить, папір закінчується. Я сподіваюсь, що це буде мій останній лист. Виконай моє прохання, Ганночко, і нікому не розповідай, як я загинув. Хай ця ганьба зникне разом зі мною!
Ярослав Склавинський у страшний день, якому ліку немає
