За півгодини, всі троє виринули з під’їзду. Ситий Сем, треба визнати, почував значно краще за Сема голодного. Про події, які неможливо було пояснити нічим, крім прогресуючого божевілля, він вирішив просто не думати. До пустиря їхали на байках. Причому, Сем, як завжди, приїхав першим. „Ну, хоч щось, як завжди”, - зітхнув він, беручись за лопату. Робити, чесно кажучи, нічого не хотілося. Не хотілося взагалі нічого. Навіть швидкої їзди. Навіть адреналіну. На місці, де знайшли вчора загиблого при обвалі виконроба Тадейовича, лежала тепер його оранжева каска, на яку хтось любовно поклав скромний букетик польових квітів. Поруч стояла відкоркована пляшка горілки і стакан. Робітники працювали мовчки, злякано поглядаючи на зловісну тріщину, що розколола навпіл пустир. Чому після того, що сталося, не припинили роботи на пустирі, неможливо було зрозуміти. Продовжувати будівництво в таких умовах було божевіллям. Складалося враження, що комусь життєво необхідно було зрівняти тут все з землею, за будь-яку ціну. Та Семові до цього всього було мало діла.
В’яло орудуючи своїм нехитрим знаряддям праці, Сем мріяв про пиво. Холодного, з пінкою. Він навіть відчував його шипіння, його гіркуватий присмак на губах… В подробицях малюючи в уяві бокал улюбленого напою, він з усіх сил намагався не думати. Не думати. Про батька, повного відморозка, про вітчима, по суті своїй, відморозка не меншого, про матір, яка всі ці роки розповідала йому казки, про Янку, яка… та що про неї думати, хоча не думати теж не дуже виходило, про зниклу ворожку, яка була не то примарою, не то привидом, не то лишніми ста грамами в печінці, та найменше хотілося думати про Лео, який з усіх глюків Сема здавався найдошкульнішим.
А сонце тим часом було в зеніті. Нещадна спека уповільнювала і без того не надто швидкі рухи втомлених людей. Жодного, ні найменшого подиху вітру, який міг би принести хоч якесь полегшення. Сему дуже хотілося послати всіх подалі, і впасти в траву, перед очима миготіли чорно-жовті смуги, в голові гуділо, як минулого разу.
Відчуваючи, що не витримує, він зупинився на секунду, заплющивши очі.
- Агов, подивися на мене, - почувся голос, наче зсередини.
Сем відкрив очі, знаючи наперед, кого побачить. Він не помилився. Лео стояв, спершись рукою на кам’яний валун біля входу в каменярню, і дивився на Сема сповненим іронії поглядом.
- Здоров, Глюк, - привітався Сем тихо.
При денному світлі карлик виглядав не так безглуздо, як здалося Сему вночі. Ідеальні пропорції тіла, густе світле волосся зібране ззаду в хвіст, правильні, ледь не античні риси. З одягу на глюкові були лише чорні шаровари, підперезані химерним плетеним із якоїсь сріблястої пряжі паском. Весь торс його вкривали татуювання, надзвичайно майстерно зроблені - Сема аж завидки взяли. Взагалі, якби не зріст, цей «істинний арієць» з підземелля, скидався на цілком нормального, земного чувака, лише вогненний відблиск в неприродно бузкових очах віддавав чимось потойбічним, чужим.
Лео стояв навпроти Сема з легкою іронією споглядаючи його роздратування.
- Я прийшов, попередити про небезпеку, ти мусиш забрати звідси людей, - нарешті вимовив він.
- Згинь, - вхопившись за лопату, фиркнув Сем.
- Ти не чуєш мене?! – очі Лео спалахнули гнівом, - що ж ти ведеш себе, як мала дитина?
Сем мовчки махав лопатою, вдаючи ніби нічого не бачить і не чує. Пил летів прямо в обличчя карлика. Той стояв мовчки, незворушно дивлячись на Сема. Жодних почуттів не відображалось на його спокійному, мов з каменю виточеному обличчі. Він не поворухнув навіть пальцем, коли невідома енергія, вибила з рук Сема лопату. Переможно посміхаючись, Лео наступив на неї ногою.
- Віддай! – збліднувши, просичав Сем.
- Скажи своїм. Їм треба вшиватися звідси, доки не пізно.
- Я маю їм сказати, що карлик з підземелля, розповів мені про невідому напасть на їхні голови? Щоб в дурдомі заночувати, від нічого робити?!
Лео стояв незворушно. Бузкові очі швидко змінювали колір, стаючи пронизливо чорними. Раптом з них вирвався вогонь, двома стрімкими блискавками влучивши в очі Сема. Відчуваючи, що непереборна сила намагається зламати його опір, Сем зібрав всю свою енергію в кулак. Знав лише одне – на коліна він не стане. Навіть якщо воно переламає йому хребет, і розтрощить кістки. Та все таки, витримуючи надлюдське навантаження, він торкнувся правим коліном землі, з ненавистю дивлячись в знову волошкові очі Лео, що стояв поруч, поклавши руку на його плече.
- Що ти скажеш їм – діло твоє. І чого не скажеш – також твоє діло. Єдине, що - через п’ять хвилин вже буде пізно, - відвернувшись від Сема, Лео побрів вздовж пустиря, розчиняючись в розпеченому повітрі.
Гул тим часом наростав. В раптовому пориві, Сем підвівся, кинувшись туди, де в кількох метрах від входу в каменярню курили, опершись на лопати Льончик з Вараном. Люди, до слуху яких також донісся дивний тривожний звук, залишили роботу і стояли, злякано озираючись навкруги.
В той момент, коли Сем підійшов до Льончика, гул раптом стих. Навколо запанувала абсолютна, мертва якась тиша. Втративши на секунду дар мови, Сем невідривно дивився на розлом в землі, звідки ледь помітні сочилися струмені сизого диму… Вони спліталися між собою перетворюючись на вогненний вир. Перелякані люди приречено дивилися на смерч, що з’явився з надр землі, здійнявшись аж до неба вогненним фонтаном, і раптом почорнів, немов повністю вигорів. Страшенної сили вітер здійнявся довкола. Повітря прийшло в рух, утворюючи величезний чорний коловорот, який поглинав все на своєму шляху, підіймаючи до неба важкі кам’яні брили та валуни.
Ошалілі від жаху робітники безсило метались по пустирю, розуміючи, що порятунок неможливий.
- Варане, Льончику, швидко в каменярню! – закричав раптом Сем на всю глотку, сам від себе такого не сподіваючись.
Він підштовхнув Варана до каменярні, і той, зрозумівши, нарешті, що має на увазі Сем кинувся туди, де можна було вижити. За ним рвонув з місця Льончик. Сем стояв мружачись від пилу, що забивав очі. Він бачив як вир поглинув бульдозера, і, наче той був іграшковий, жбурнув його в те місце, де стояли, притиснувшись один до одного кілька переляканих бідолах. Кров бризнула в обличчя, наче кадр із його жахливих снів.
- В каменярню! Всі в каменярню! – закричав він. Та голос його був надто слабким.
- В каменярню!!!
Кілька чоловік, почувши Сема кинулись бігти в напрямку каменярні, інші ж, шукаючи смерті, бігли подалі від неї, намагаючись обігнати смерч. В якомусь потьмаренні, Сем повернувся до вирви лицем і рушив на неї. Чорний вир, що кружляв по пустирі, загрожуючи поглинути місто, дихав в лице горілим.
Відчайдушно скрикнувши, Сем кинувся всередину вирви. В той момент він відчував лише смертний холод, наче кров застигала в жилах. За мить до того, як рештки свідомості залишили його, Сем розплющив очі, дивлячись без страху на чорну стихію, яка також дивилася на нього, жовтими зіницями велетенських чорних очей. Та в цих очах, на відміну від Семових, раптом промайнуло щось, дуже схоже на страх.
Вітер раптово вщух, наче на небі хтось вимкнув пилосос. Чорна стіна, що поглинула Сема розсипалася на дрібні частки, попелом впавши на землю. Попіл лягав на пустир повільно, як лапатий чорний сніг, накриваючи тіла загиблих, що понівечені валялись довкола каменярні. Він падав на обличчя Сема, який лежав, в тому місці, де щойно вирувала стихія. Бліде, немов, виліплене з гіпсу лице, було спокійним, наче він спав. Навколо було тихо. Дуже тихо.
Вибравшись із каменярні Варан стояв посеред влаштованого невідомою силою побоїща, вхопившись руками за голову. Поряд тихо скавулів Льончик. Хтось із врятованих подзвонив в міліцію та „швидку” і вдалині вже чути було виск істеричних сирен.
- Де Сем? – ледь чутно прошепотів Льончик, з відчаєм дивлячись на Варана.
Мовчки той побрів вздовж пустиря, вдивляючись в мертві обличчя. Він знайшов Сема дуже швидко і стояв над ним, не наважуючись зазирнути в лице.
Тим часом кілька машин швидкої допомоги вже дісталися пустиря. Видно, диспетчера добре налякав голос того, хто дзвонив, тому що такої оперативності від невідкладних служб Чорноріченська в інших умовах було годі й сподіватись. Міліція, що підоспіла трохи пізніше за лікарів, допомагала людям виходити зі штольні на поверхню. Ніхто з них не міг пояснити, що відбувалося тут ще півгодини тому.
Тому, залишивши потерпілих в спокої, міліціонери віддали їх в руки медичної служби. Основним же завданням останніх було визбирати трупи, розкидані смерчем по пустирю. Ті, що були всередині каменярні потребували лише психічної допомоги. Ніхто, з тих, що залишались назовні, вижити не зміг.
Сумно бурмочучи собі під ніс, до Сема підійшов трохи п’яний санітар з ношами під пахвою.
- Поможи, давай, - буркнув він до остовпілого Варана.
Як в найстрашнішому кошмарі свого життя Варан схилився над Семом.
- Зачекай! – раптом скрикнув він, повернувшись до санітара.
- Чого репетуєш?
- Він… живий здається…
Кинувши ноші на землю, санітар нахилився до Сема.
- Лікаря сюди, швидко! – закричав він за хвилину.
Потім Варан і Льончик тупо дивилися на лікарські маніпуляції, на Сема обтиканого, якимись, жахливими трубками, в кисневій масці на обличчі. Хлопці трохи заспокоїлися тільки, коли їхнього друга поклали на ноші. Вони бігли за санітарами до самої машини. Сем все ще був без свідомості.
- Може… Янці подзвонити? – несміливо запропонував Льончик, дивлячись запитально на Варана.
- А я знаю? - пробурмотів той.
- Пацани, не треба… - голос Сема, хриплий і настільки слабкий, що скидався на шепіт, заставив обох здригнутися.
- Семе! Ти як, братан? – кинувся до нього Льончик.
Сем лежав, підвівшись на ліктях і тримав в руці кисневу маску, яку щойно зняв з лиця.
- Не треба…
- Чого не треба? – зазираючи йому в рот, допитувався Варан.
- Янці не дзвоніть, - видихнув Сем, і випростався на ношах, заплющивши очі.
В той момент, як машина з Семом, єдиним, хто вижив в тому страхітті, завиваючи, пронеслася пустирем, Яна йшла з Юрком вулицею, тримаючи в руках величезний букет троянд. Квітів, яких вона ніколи не любила. Просто холодні вони були. Надто ідеальні та бездушні.
- То що, сядеш за кермо? – посміхався Юрко, відчиняючи перед, законною тепер, нареченою дверцята спортивної „хонди”, що виблискувала срібним сяйвом в промінні полуденного сонця.
- В мене ж прав нема, - посміхнулася Яна.
- Ну і що? Давай! Чи страшно?
- Ще чого? – прийнявши виклик, Яна сміливо сіла за руль, і повернула в замку ключ.
Юрко поклав було руку на її засмагле коліно, та Яна відкинула її, наче жабу.
- Коли ми їм скажемо? – блаженно посміхаючись, запитав Юрко.
- Не знаю, - перемикаючи швидкість, буркнула Яна.
- Може ввечері?
- А може, не треба?
- Як це не треба? Все має бути урочисто. І романтично.
- До чого тут предки?
- Вони мають право знати, що їхня єдина дочка подала заяву до РАГСу.
- Я їм скажу. Сама.
- Ні, не сама. Я прийду ввечері і буду просити твоєї руки у Віктора Павловича. Заодно і про дату весілля домовимось.
- Як хочеш, - зітхнула Яна, пригальмувавши біля офісу, де працював Юра.
Він поцілував наречену в щоку і весело побіг по сходах.
„І чого він радіє?” – не розуміючи, кинула Яна йому вслід. Досить незграбно розвернувшись – якою б легкою не була нова машина, все ж їй далеко було до байка, з яким дівчина просто зрослася душею, Яна направилась в Семенівку. Про її, можливо, дещо поспішний вчинок першою дізнається Тамара.
Сем прокинувся в палаті, від духоти, що, немов змія, стискала його горло. Страшенно хотілося пити. Побачивши поруч заплакану матір, він іронічно посміхнувся.
- Пити.
Почувши голос сина, мати кинулася до нього, та він жестом зупинив її.
- Пити дай.
- А… ага.
Напившись теплої води без газу, від якої відразу захотілося вмерти, Сем відчув, що сили майже повернулись. Відкинувшись на подушках, він холодно спостерігав за матір’ю, яка хотіла заговорити до нього, та не наважувалась.
- Як там старий? – спитав Сем, тільки для того, щоб щось говорити, бо мовчання, що повисло в палаті прийняло якусь важку, майже матеріальну форму.
- Роман пішов. Вчора. Речі зібрав і пішов, - схлипнула мати.
- Вибач. Я знов зіпсував тобі життя.
- Віталіку, заспокойся сину. Нічого крім твого здоров’я не має зараз значення.
- Зі мною все нормально.
- От і добре, - одними очима посміхнулася мати.
- Мам…
- Що?
- Козел він був.
- Я знаю. Ти відпочивай.
Сем заплющив очі. Він вдавав, що спить, чекаючи, поки мати піде і залишить його в спокої. Необхідно було, щоб мати пішла, бо в палаті знаходився ще один незримий відвідувач. І з ним хлопцю будь-що треба було перебалакати. Лео сидів на порожньому ліжку і не спускаючи з Сема очей, терпляче чекав.
Сем лежав не ворушачись, та мати здавалося не збиралася залишати палату. Напруга росла, давлячи і без того перевантажені нерви.
- Мамо?
- Що сину?
- Я винограду хочу…
- Винограду? Зараз Віталіку, я швидко! – чогось зраділа мати, і, вхопивши сумку, рвонула на базар, по фрукти.
