Все було погано, як зазвичай. Сумно, самотньо, невідворотно. Як у тих сумних віршах та піснях, що дотепер величезну купу наскладали, такі ж як і я сам, розчаровані життям особини: вона пішла, не хочу жити, усе навколо почорніло, сиджу собі у барі, заливаю горе горілкою і закусюю цигарками.
От тільки пити кинув я ще після технікуму, а курити у школі чомусь не навчили, звідси набув своєї методи. От наприклад, якби дати отим поетам та лопату в руки, та нехай вони покопають кілька днів на тридцятиградусній спеці, або посмолять дах, або порозвантажують вагони, то чи вистачить їх після цього увечері на самозакохані мазохістські переживання ?
А оскільки й сам таким грішив, а лопати під рукою не траплялося, то мав замість неї власні ноги. Вони за чотири години блукання нічними вулицями і вивели мене аж на околицю, де на місці вирубаних садків нещодавно збудували новісінький стадіон, який зараз у темряві був добре освітлений з усіх боків ліхтарями. Звідти й долинало тихе неперервне гудіння: "Го-о-о-ол... Го-о-о-ол... Го-о-о-ол..." Ще місяць тому, одразу після закінчення будівництва стадіону, це ревіння лунало удень і вночі понад усім містом, забиваючи іноді навіть літаки у аеропорту, проте пізніше міськрада визнала це за порушення громадського спокою і спонукала вболівальників до тиші.
Особисто мені зараз було не до них, хоча стомлені ноги вже починали потроху забирати на себе гіркоту, яка гризла моє серце.
Він нечутно наздогнав мене. Простий сіренький чоловічок, з прилизаною зачіскою, у окулярах, чорних штанях і чорній же сорочці з бейджиком на кишені ліворуч: "Брат Джона"
- Чи ви знаєте, що Він вас любить ?- спитав він, стишивши ходу і продовжуючи, потроху одсапуючись, іти поряд.
- Хто Він, перепрошую ?- зазвичай я не звертаю уваги на таких, як він, котрих багато зараз бродить вулицями, проте сьогодні на мене, можливо, вплинув мій поганий настрій.
- Футбол, звичайно ж ,- брат осяйно посміхнувся й поправив окуляри, що трохи з'їхали на носа, доки він мене наздоганяв.
- Я не люблю футбол .- відповів я йому.
- Проте Він вас усе одно любить. Ви не проти, якщо я трішки пройдуся з вами?
Якби я сказав, що проти, цікаво, чи звернув би він на це увагу? Оскільки у мене не було бажання відкараскатися чи й відбитися од нього, бо ж не мав належного настрою, то ми пліч-о-пліч вирушили далі.
Я продовжував далі міркувати собі про своє, а брат розповідав про те, що він розуміє, наскільки мені погано, що все людство загрузло у гріхах, бо не святкує Свято М'яча, і що Футбол усе одно любить і прощає усіх нас, і що Стадіон є Храмом Футболу, на Полі якого 22 служителі, по 11 з кожного боку не зважаючи на позірне протиборство, проводять службу в ім'я і на славу Тому, котрий і є суть Верховний.
І що М'яч є також втіленням Верховного на Полі.
І що Гол є одним із Його імен.
І що повторюючи Ім'я Верховного можна очиститися від гріхів.
І що багато людей відволікаються на служіння неістинним М'ячам, таким як Баскетбол, Бейсбол, Теніс.
І що істинний Верховний мене любить, знає про мене і веде мене по життю,
І що вже багато служителів Футболу, ще за життя стали Слугами з великої букви.
І що випускають навіть їх картки, щоби миряни могли через них навернутися до Істинного Футболу.
Непомітно звідки, немов квітка у фокусника, у його руці з'явилися декілька книжечок і карток.
- Не бажаєте подивитися?
- Ні.
- Як хочете.
Брат Джона продовжив, і я несамохіть почав до нього прислухатися. Він розказував мені про Свято Пришестя Футболу На Землю, що проходить кожні чотири роки і називається Мундіаль, про друзів, котрих дасть мені Футбол, про їжу і питво, яким Він мене забезпечить, про необхідність носити Атрибутику Футболу, що є обов'язковим правилом, про необхідність відречення від попереднього життя заради Футболу, про марноту грошей і про необхідність ставок, які по суті є десятиною, про благих Мирян, котрі служать Футболу чим можуть і про Суддів, які ставлять Йому дрючки в колеса і колись, аж після Останнього Мундіалю будуть перероблені на мило.
Я ніколи не розбирався у футболі так, як деякі з моїх друзів, які вже давно вболівали, себто хворіли цим усім. Не мав я також і жодного уявлення, чи ми виграли Мундіаль, чи ні, чи ще виграємо і навіщо його взагалі вигравати? Проте для мене усе це вже перестало було важливим, бо з кожним наступним словом брата Джони мене починала переповнювати радість, від того, що треба тільки трішечки почекати і Мундіаль гарантовано настане. Він прийде на землю через чотири роки і буде і друге, і третє, й 37 пришестя, аж до Останнього, коли й настане не позірна теперішня, із загальними разом із братами у Футболі службами-переглядами, пивом і сухариками, що дає нам Футбол, а справжня єдність усіх у Єдиному Істинному Футболі, котрий є світлом, що вказує шлях, їжею, що підкріплює дух, втіхою, яка несе спокій.
Ми вже підійшли майже до дверей стадіону, коли хтось доторкнувся до моєї руки, що й вивело мене зі стану ейфорії. Я повернувся думками на грішну землю і побачив ліворуч біля дверей бабусю у сірому благенькому вбранні, що простягала руку до мене й просила милостині. У її правиці вже лежало декілька мідяків, а навколо на асфальті було розкидано безліч карток, якими бабусю, вочевидь, намагалися навернути замість милостині. Я попорсався у кишені і дістав звідти кілька дріб'язкових монет і дві картки, котрі брат Джона непомітно вже встиг туди запхнути. Бабуся вдячно схилила голову і тихо промовила:
- Заповідь, синку.
Брат Джона зробив непомітний знак, і несподівано двоє молодиків, схожих вбранням на брата Джону, тільки більш тренованих, вихопилися з дверей, підхопили бабусю з обох боків під руки і потягли кудись, так несподівано, що увесь дріб'язок з її руки висипався на асфальт і задзенькотів, щедро посипаючи картки - парсуни святих.
- Яка заповідь ?- я повернувся й спитав уголос, вже майже увійшовши на стадіон.
Брат Джона долонями лагідно підштовхував мене досередини, обіцяючи нового життя у Футболі, єдино правильного, справжнього та істинного життя.
Тихе гудіння: "Го-о-о-ол ! Го-о-о-ол !! Го-о-о-ол !!!" скрадаючись проникало у мозок, витісняючи всі думки з голови і примушуючи повторювати й собі: " Го-о-о-ол... "
Бабуся хрестила мене, як могла, бо ж тримали її за руки і несли, а її губи тихо шепотіли:
- Перша, синочку, перша...
