Тим, хто зміг уникнути на своєму віку процедури збирання до школи старшокласника, пощастило. Та все ж навіть вони мають про це певне уявлення. Хоч би із власного, на щастя, уже напівзабутого дитячого досвіду.
А вже якщо у розкладі є «нульовий» урок… Скуйовджена матір в халаті, застебнутому не на той ґудзик, бо ж довелося прокидатися на годину раніше, ніж звичайно, спершу лагідно вмовляє чадо вставати. Потім - безжально стягує ковдру, в той же час намагаючись вплинути на спадкоємця чи спадкоємицю за допомогою відвічних аргументів усіх батьків: «Це ж заради тебе стараюся! Ти вже дорослий і повинен думати про майбутнє!». І, звісно, рідко в якій родині такий ранок обходиться без прокльонів на адресу комп’ютера, телевізора чи компанії у дворі (що там вже завадило дитині лягти спати вчасно? Потрібне підкреслити). Водночас мати стурбовано зиркає у вікно на густі сутінки: лишенько, а ще ж осінь, хай і листопад! Що ж буде взимку?
Може, спробувати на найближчих батьківських зборах нагадати вчителям, що знання - це добре, але район у них не той, аби спокійно дозволити підліткам блукати темними закапелками? І хай не присягаються, що, спізнюючись до школи, вони і не думають потикаються у підворіття. Знаємо ми ціну таким запевненням. Аби лише начальство відпустило у потрібний день трохи раніше. Незручно починати сварку із вчителькою, запізнившись на зустріч.
Катрін теж мала уявлення про таке от пробудження. Щоправда, знання ці були суто теоретичні. Такі самі, як, скажімо, почуте ще в першому класі твердження, що Земля – кругла і як будеш рухатися увесь час в один бік, то рано чи пізно можеш опинитися у тому ж місці, звідки розпочала шлях. Дівчина ще першокласницею твердо вирішила, що перевірить справедливість твердження про навколосвітню мандрівку на власному досвіді. А от втілювати у життя сценарій пробудження, добре відомий всім її одноліткам, вона не мала й найменшого бажання.
Їй подобалися ті дні, коли вона прокидалася раніше за маму. А таких останнім часом ставало все більше. Ледь поблажливе співчуття до родички, яка досягла вже того похилого віку, коли раннє пробудження після втомливої роботи ледь не прирівнюється до подвигу, приємно лоскотало доросле самолюбство. До того ж, Катрін швидко навчилася знаходити у самостійних пробудженнях цілком відчутну вигоду. Принаймні, тоді ніхто не заважав їй готуватися до початку чергового дня так, як вважала за потрібне вона сама.
От і сьогодні.
Залити крутим кип’ятком пакетик чорного без жодних добавок чаю. («Катю, он же на полиці нормальна заварка, а не запакований у папірець пил!»).
Зручніше перехопити вмить нагріту ручку справжнісінького підстаканника. Доведеться-таки, певно, пробачити Марку. Хто б ще зміг так влучити у «десятку» з подарунком? Такий би талант та використовувати лише у мирних цілях! («Господи! Що це? Подарунок?! І де твої друзі змогли відкопати це страхіття?! Таке зараз не побачиш і на третьосортних залізницях. Добре, якщо тобі не подобається чашка від хрещеної, та, що із кошеням, то візьми якусь іншу, аби пристойну. Тільки обережно! Не розбий»).
Кинути до світло - коричневої рідини грудочку рафінаду. («Катерино! Звісно, тобі не загрожує зайва вага, але ж карієс…»)
Якнайзручніше вмоститися на вузькому кухонному підвіконні. («Ти забула про шкоду, яку дівчині можуть завдати протяги? Зваж, я навіть не кажу, що більшість дівчат у твоєму віці вже прагнуть поводитися більш по-дорослому…»)
І неквапом зробити перший ковток.
Ритуал розпочато.
До чималого переліку своїх талантів Катрін, до речі, цілком справедливо, відносила й віртуозне вміння пропускати повз вуха усе, що не вважала за потрібне чути. А вже мамині повчання давно відносила до фонових шумів, на які не варто звертати увагу. Єдине, що насторожувало її останнім часом, так це те, що матір почала аж надто вірно підмічати певні деталі. На щастя, так і не спромігшись поки зробити правильні висновки.
Залізниця, кажете?
Ковток.
Справді, зовсім не смачно, та у роті залишися знайомий присмак подорожі. Тепер слід ледь примружити повіки – і у вухах залунає неголосний, але незмовкний перегук коліс.
Ще ковток.
За вікном замиготіли, підкорюючись відвічному ритму дороги, згасаючи і знову спалахуючи, осяяні віконця у будинку напроти. А може, не віконця, а спалахи ліхтарів, повз які мчить, набираючи швидкість, потяг.
Ковток.
Катрін – тоді для родичів та їхніх знайомих Кошенятко – міцно вчепилася у надійну таткову руку і жадібно роззирається навколо. В її очах – переляк та захват: дівча вперше потрапило до парку розваг. Вони з татом підійшли до чергового атракціону. Та тітка, яка слідкувала за чарівною залізницею, навідріз відмовилася садити таке маля, хай і іменинницю, до високого паровозика із блискучими червоними колесами та довгою жовтавою трубою. Кошенятко, не капризуючи, згодилася на перший вагончик з усміхненим сонечком на боці. Підходили інші діти. Паровозик раптом рушив, заторохтіли колеса. Сердита тітка, що дражниться «малям», залишилася позаду. А попереду були знайомі казкові герої, які, здавалося, привітно машуть дітлахам, що із захопленим вереском проносилися повз них.
Ковток.
Катруся здивовано розглядає величезний і такий негарний – сірий та запилений – поїзд. Але він справжній, зараз вони поїдуть ним аж до далекого моря. Та батьки чомусь не раді цьому. Мама навіть не помічає, що Катрусина біленька панамка, поцяцькована дрібними яскравими полуничками, збилася на бік, а кучерики над чолом дівчинки змокли від поту і прилипли до лобика. Вона інтелігентно, стишивши голос, вичитує таткові, що така економія може вийти боком. На Катрусю ж звернули увагу лише тоді, коли дісталися до своїх місць у гамірному задушливому плацкарті. На сусідньому шкіряному дивані, що так неприємно липне до голих ніжок, розпхикався хлопець – одноліток Каті.
Ковток.
На щастя, потяг рушив. «Хочу!» – видихнула Катруся, тицяючи липким пальчиком («А хто примудрився у таку спеку дати малій цукерку? ! Певно ж, що не я!») у бік вікна. Вона навіть не згадала, що ввічливі дівчатка повинні, прохаючи щось, не забувати додавати: «Будь ласка». Та із батьків виявилося досить вже і того, що, на відміну від інших малюків у вагоні, Катруся не пхикала і не капризувала. Кілька годин дівчатко не відлипало від вікна, кожною клітинкою всотуючи невідомим досі відчуттям: от вони по-справжньому їдуть далеко-далеко від дому. І там, біля моря, куди так хоче потрапити мама, усе буде добре, а неприємності і батьківські сварки залишаться далеко позаду. Її матір лише інколи кидала зверхні погляди на сусідку. Та, збагнувши, що добром сина не втишити, вліпила хлопчаку ляща, від чого галасу лише прибавилося.
Чай почав холонути, і Катрін дозволила собі зробити кілька ковтків поспіль, аби трохи прискорити справу.
Поїздки з батьками до знайомих на дачу. Тьотя Іра - гарна господарка і завжди пригощає малу пиріжками й розпитує про успіхи у музичній школі. От аби лише не звала весь час «Катюшою». Такий варіант імені завжди нагадував Каті ненависні домашні свята. Тоді розчервонілі дорослі голосно й недоладно виводили пісню про Катюшу, що виходила на високий берег, коли квітли яблуні та груші. А присутні на застіллі жінки починали кидати якісь аж надто пильні погляди на її красеня-батька. Він загадково посміхався усім їм по черзі. Потім, коли за останнім гостем зачинялися двері, батьки починали пошепки сваритися, відіславши доньку спати. Та вона чула їх навіть тоді, коли натягала ковдру на самісінькі вуха. І доводилося міцно зчіплювати зуби чи й кусати подушку, щоб не розревітися. Та все одно Катря любила такі поїздки на дачу до метушливої тітки Іри. Вони ніби свідчили про те, що батьки помирилися. Хоч на певний час. А стукіт коліс підкреслював, що домашні неприємності відсуваються все далі.
У гімназії, куди з радістю взяли маленьку скрипачку, подорожі теж не були рідкістю. Невтомна Марина Павлівна весь час влаштовувала для своїх вихованців екскурсії та вивозила їх на природу, підключаючи собі на допомогу батьківський актив. Кет, як її почали звати з легкої руки Елеонори - молоденької вчительки англійської мови – ледь не з першого вересня, з радістю брали у такі подорожі. На заваді не ставала навіть вічна заклопотаність її матінки, яка так жодного разу і не вибралася кудись допомогти вчительці з екскурсією. Дівчинка нікому не завдавала клопоту. Поки у приміському поїзді чи автобусі (останні поїздки чомусь подобалися Кет менше) вчителька збирала до купи своїх вихованців. У особливо складних випадках у справу мусили втрутитися батьки. Нікому й на думку не спадало поцікавитися, що ж так пильно розглядає за вікном, де проносилися давно знайомі краєвиди, дівча, принишкле в куточку вагону.
Ковток. Ні, такий спогад вартий навіть двох ковтків.
Перша самостійна поїздка з друзями на фестиваль аматорських колективів. Перша її власна гітара. Як тепер розуміла дівчина, інструмент їй трапився розбитий попереднім власником до повного неподобства, тож і куплений за чверть ціни. Хоч і це поглинуло всі її заощадження. Тоді вона, та гітара, видавалася живою істотою. Так що Катря навідріз відмовилася покласти її разом із потертими рюкзаками у багажний відсік і влаштувалася разом з інструментом на другій полиці. Хлопці досить добродушно під’юджували, та, певно, розуміли почуття наймолодшої музики «Фієсти». Потяг без особливого поспіху простував до сусіднього міста. Скандал із батьками і їх тверде переконання, що «це дурнувате захоплення» доньки не доведе її до добра, краще б грала собі на скрипці й далі чи там макраме захопилася, залишався далеко позаду…
Зараз у склянці чаю було лише на денці. Так, на один ковток надто солодкавої вистиглої рідини. А може, не варто сьогодні?
У вхідні двері навіть не постукали – пошкребли. Так тихо, що зовсім легко можна було й не почути. Якщо забути про те, що в музичній школі, вимагаючи в старших класах перебороти недбале ставлення до занять, весь час наголошували на абсолютному музичному слуху. Мовляв, не занепащай талант. Може, й до консерваторії потім потрапиш. Врешті, той талант лише її. Що хоче – те з ним і робить.
Обережно, аби не брязнути ключами і не розбудити маму, відкрила двері («Катю, хіба можна розчиняти двері навіть не поцікавившись, хто там? Та й краще, якщо це робитиму я сама»). Звісно, перед нею стояла Сніжана. Інколи, як був час, Катріон дозволяла собі дивуватися: нащо було давати таке ім’я смаглявій та темноволосій дівчині? Певно, навіть циганкуватий Блек біля неї видався б більш світлим. Навряд чи й немовлям вона була схожа на сніжинку. Чи то її батьки мали на увазі сніг міський, темний від бруду?
Та зараз Катрін було не до сторонніх роздумів.
- Що, знову? – одними губами запитала вона сусідку з нижнього поверху. Та мовчки кивнула, ховаючи темні блискучі очі. Катрін звично ковзнула поглядом по витягнутому й збляклому від постійного прання светрі співрозмовниці та її розбитих домашніх капцях. Сама вона не дозволила б собі навіть по квартирі швендяти у такому лахмітті, але ж і Сніжана так «причепурилася» не зі своєї волі.
- Мама спить і я її не будитиму, - попередила відразу, аби у незваної гості не виникало безпідставної надії.
- Я віддам, завтра ж віддам… Матір сильно застудилася, я сьогодні замість неї на ринок йду. Навіть на проїзд не залишилося, батько вчора усе до копійки вигріб… добре, що хоч додому потім п’яним не приперся – скандалу не було. Може, й зовсім де згине, - жорстко додала вона. – От добре було б.
Катрін мовчки сунула руку до кишені куртки, що висіла біля дверей. Витягла купюру («Катю, якщо вже ти не хочеш їсти у шкільному буфеті, то хоч купуй якісь наїдки у кіоску: зовсім шлунок зіпсуєш!». Нічого, не вмре, як ще один день не пообідає). Тицьнула Сніжані, жестом показавши, що це – всі її капітали. Та зчервоніла так, що в очах скипіли сльози. Так само мовчки винесла книгу, із рожевої обкладинки якої посміхалася красуня у бальному платті. Мовляв, для хворої, аби та не нудьгувала. Хоч була певна, що сусідка спершу прихопить книгу із собою на ринок. Де ще і читати про таємниці Версалю? Залишалося сподіватися, що її власна мама не почне розшукувати зниклу книгу раніше, ніж її встигнуть приткнути на місце. Та то так, пусте.
Можливо, іншим разом Катрін і відчула б щось схоже на співчуття. Сніжана, хай і виглядала інколи зовсім дорослою і замотаною життям, насправді була майже її ровесницею. По справедливості, їй би зараз годилося прошкувати до школи, а не на базар, втулювати покупцям якісь дешеві лахи із підробними фірмовими ярличками. Та життя, взагалі, не справедлива штука. Чим могла, вона сусідці вже допомогла.
Шкода лише, що сьогодні вона намарне піднялася трохи раніше, ніж зазвичай. Та ніби, і звинувачувати нема кого, що відірвали від важливої справи, бо ж ненавмисне. І настрій геть зіпсовано. Бо ж усе виявилося надарма.
Катрін кинула погляд на круглий годинник, на циферблаті якого розгортав тугі вітрила трохи збляклий від часу кораблик. Скільки вона себе пам’ятає, він висів над кухонним столом. Навіть дивно, що мати, яка вже кілька років вперто витрачала свою чималеньку зарплатню, аби замінити у квартирі не лише меблі, а й усі дрібнички, ніяк не могла дістатися до нього. Варто б конфіскувати його і забрати до своєї кімнати. Та цього разу дівчина дивилася на блискучі стрілки без звичної приязні. Годинник чесно сповіщав: час ще є. То, може, і не надарма? Клацнувши кнопкою електрочайника – із звичайним возитися вже точно запізно, дівчина мимоволі задалася питанням: нащо їй це? Звичний ритуал вже порушено, то й виправити нічого не вийде. А може, і вийде?
То що, Катенько, чи й справді у вашій компанії єдиний боягуз – це Марко? Підстібнувши себе риторичним питанням, Катріон долила склянку десь на половину. Бр-р. І це треба пити?! Єдиним ковтком, мов гидкі ліки, влила в себе останні краплини зі склянки.
Від перону відходить потяг. А вона залишається на пероні. Може, тому, що така ситуація для неї незвична – не так уже часто вона з’являлася на пероні, аби помахати комусь услід – вона ніяковіє. Важко позбутися відчуття, що пасажири, провідники, навіть до всього байдужі носії покрадьки витріщаються на неї, ледь стримуючи глузливі посмішки. Так, ніби усім навколо відомо, що чоловік, який махає їй з тамбура – її батько. На його обличчі помітне полегшення. От зараз він, хай тільки-но поїзд відійде подалі від перону, піде до свого купе, де на нього чекає нова дружина.
(«Катю, ти ж уже доросла і повинна розуміти. Я теж дуже скучив за тобою і хотів попрощатися, але ж ми так гарно поговорили вчора по телефону. І бачилися на тому тижні. Ні, я і зараз дуже радий тебе бачити. Але от Аллі не варто зараз хвилюватися. Так, вона чекає на дитину. У тебе буде молодший братик, хіба це не чудово? Знаєш, ти обов’язково повинна завітати до нас: море під боком, фрукти різні, усе ж південь… Скажімо, наступного літа: тоді малий трохи підросте, а з Аллою ви потоваришуєте, от побачиш»).
Слід розвернутися і піти. З якого це дива вона терпить таке приниження та ще й привселюдно? Нащо це тобі, Катрін? Саме так сповіщала саморобна афіша, сольний виступ «Фієсти» відбувся позавчора. Вона навіть поділилася своєю радістю із батьком по телефону. Та він навіть не зітхнув: коли вже ти награєшся і подорослішаєш? – не до цього, певно, було. Нащо? Дівчина просто відчувала, що варто зробити крок – і підступні ноги підігнуться. І на допомогу не покличеш. Кого? Та й як кричати, якщо не лише рот, горло пересохло, хоч на піднебінні дивним чином зберігся присмак гидкого чаю із буфету. Нащо було й сьорбати? Аби чим руки зайняти? Тож доводилося стовбичити посеред перону, не реагуючі на поштовхи та злі зауваження юрби і заворожено дивитися услід потягу. Дивно, але перегук його коліс не віддалявся, а ніби наростав, болем віддаючись у скронях. В якусь мить їхній гук став нестерпним, Катрін не здивувалась би, якби виявилося, що той потяг поруч, от-от наскочить на неї, зімне, відкине вбік зламаною лялькою…
- О, гляньте на цю кралю! Вкурилася, певно! – і регіт. Глузливий, нещадний регіт над самим вухом.
Як важко обертатися. Нема сил, нема бажання, врешті, нема потреби. Ну, знущаються якісь дурні. Та невже це тепер має хоч якесь значення?
Однак, увесь досвід волав: не можна відмовчуватися. Не зв’язуватися, то не займуть? Дурна байка. Вигадка дорослих. Відчують страх - перетворишся на жертву. Доста. Один (саме так, один, а не батько і тим більше, не тато) сьогодні вже познущався вдосталь. Ще й чим спускати?
Із її спроби боронитися, певно, не вийшло б нічого путнього. Важко видаватися крутою, коли так нещадно гупотить у скронях. Невидимий потяг наближається.
«Шановні пасажири! Дотримуйтеся правил безпеки! Не стійте на шпалах!» - десь дуже далеко, так, що і не розібрати, хрипить вокзальний гучномовець. А що робити, якщо колії завширшки із перон? Навіть не так, завширшки з усе життя, і гарантовано не встигнеш від скочити вбік, пропускаючи вбивчу машину?
Та від розбурханої уяви ніхто ще не помер. Може, якась зманіжена панночка у дев’ятнадцятому столітті і примудрилася це зробити. Та сучасному підлітку це точно не під силу. На щастя.
Хлопчачий регіт раптом обрізало, мов гострим ножем. Та поруч у дивній тиші – навіть біль у голові зараз пульсував зовсім безгучно – почувся жіночий лемент. То якась тітонька, що ледь тягла солідний шар жиру на собі і тяжку валізу в руках, як вміла, висловлювала співчуття. Голосно питаючи, де ж ті безвідповідальні батьки, що залишили хвору дитину на осонні, та ще й простоволосу, добродійка зовсім забула, як за мить до того, штовхнула цю саму хвору дитину. Й сердито вишпетила усю сучасну молодь за те, що вимахали не згірше за дорослих, а поводитися не навчилися, он, стоять так, що й не пройти…
Відчувши, що її тягнуть до найближчої лави і вже хтось налагодився кликати лікаря, Катрін трохи прийшла до тями. Ще не вистачало, щоб додому довезли на швидкій чи й зовсім запроторили до лікарні! Чи матері й так мало клопотів?
Дивно, але ця думка не викликала жодних емоцій. Так само, як і дратував неприємний високий голос товстої тітки, запах її поту, що темними плямами проступав на її легкій кофтинці. Про вдячність до тих, хто все ж таки вирішив допомогти, хай їй і сто років не треба така допомога, годі й мовити.
Пробурмотівши щось ввічливе, мовляв, їй вже значно краще, не варто хвилюватися, дівчина байдужим ковзнула поглядом ковзнула далі по перону. Он дотепники, з якими вона ледь не зчепилася, боягузливо щуляться біля рогу вокзалу. Напроти – майже дорослий хлопець. Виговорює щось настільки впевнено, що й слова не потрібно чути. І так ясно, що хазяїн шпетить наглих зайд: завітали кудись без запрошення, так ще й привернули до себе увагу зайвим галасом.
Катрін не відчувала зловтіхи. І вже точно не через здатність до всепрощення. Перша емоція - легке здивування: та що це зі мною трапилося? – раптом віддалося у скронях давнім перегуком коліс потяга. Так буває, якщо їхати кудись досить довго, щоб звикнути до звуків подорожі. Тоді після короткої зупинки, коли потяг тільки-но рушив, особливо гостро, до присмаку на губах, відчуваєш розпочатий рух.
Ледь посміхнулась, сяк-так підводячись із липкої від розігрітої сонцем фарби лави: знову дитячі вигадки, ніби й справді можна поїхати кудись, залишивши всі образи та болі позаду, на пероні? Та в глибині душі вже зріло переконання: не такі вже це й вигадки. Зрештою, не найгірший спосіб вирішувати неприємності.
Наступного дня, потерпаючи від сильного головного болю, Катріон вже не була впевнена, що спосіб такий вже вдалий. Та через два тижні і не годиною раніше зателефонував батько. Після кількох стандартних запитань попрохав покликати матір, мовляв, дещо хоче сказати про надіслані гроші, а міжгородні розмови не з дешевих. Краще я зателефоную незабаром, аби побалакати саме з тобою. І листа напишу, добре, Кошеня? Останнє вже скидалося на знущання: так її не звали і в першому класі. Чи на примітивний підкуп дорослого, котрий не знає, чим ще задобрити малу вереду. Та Катрін не стала його виправляти. Ввічливо попрощалася, так само стримано погукала маму. І лише тоді зрозуміла, що їй і справді байдуже: хай кличе, як хоче, все одно, нечасто тепер розмовлятимуть. Й аліменти – то не таке і приниження, й не відкуп, як їй здавалося раніше. Як за законом, то хай платить. Матір тепер не буде так часто зітхати про нестачу грошей. Ні, дівчина була зовсім спокійна. От тільки у скронях пульсувало відлуння потягу, що від’їздив усе далі…
За два роки вона звикла до своєї вади. Хоч нікому, навіть хлопцям із «Фієсти» не зізнавалася у своєму божевіллі. А як же ще назвати здатність відправляти раз і назавжди куди подалі непотрібні емоції, розплачуючись за це лише головним болем? Інколи дівчина була визнати, що такі «ліки» аж трохи занадто сильні.
Та як нема інших… Залишалося лише приховувати від «своїх», що тепер подорожі залізницею не приносять колишнього задоволення. У галасливому гурті, серед добродушного під’юджування: от мовляв, щось притихла наша подорожня зі стажем. Як, Катре, так рада початку нового шляху, що й мову втратила? Вона кивала і знизувала плечима: вам не набридло? Придумайте щось новеньке. Так, вона полюбляла мандри. Та не могла позбутися легкого – десь у найдальшому закапелку душі – побоювання, що одного разу її власний невидимий потяг повернеться. За розплатою, чи, може, аби вивантажити просто їй до ніг багаж, накопичений за роки. Чи, може, й не проїхати цього разу повз. Не завжди щастить так, як тоді, на вокзалі…
- Катерино! Ти ще не запізнюєшся до школи?!
Так, сьогодні вона таки затрималася довше, ніж сподівалася. І от вона, розплата. Ввічливо посміхнувшись, зараз інакше майже не виходило, вона вийшла до передпокою, мимохідь зиркнула у люстро, поправила темне волосся із нещодавно протонованими золотавими пасмами. Підхопила сумку, власними руками скроєну із старих джинсів і щедро прикрашену бісером.
- Якщо ти більше, ніж п’ять хвилин говоритимеш по мою неорганізованість та про те, що не розумієш, чого в гімназії терплять мій дикий стиль, доведеться йти навпрошки, через двори. Бо не хочеться спізнюватися, - чесно попередила вона.
В очах матері промайнув справжній відчай. Та тут вона зиркнула у те ж нещасне люстерко, відразу відзначила, що виглядає не кращим чином і почала майже інстинктивно поправляти скуйовджену зачіску. Почекавши для годиться хвилину, Катрін запропонувала, вдало імітуючи примирливу інтонацію:
- Мамо, у мене перший урок – в директорки. Ти ж знаєш нашу Марійку, потім запізнення ще тиждень згадуватиме. Давай ми серйозно поговоримо ввечері. А, вибач, забула по важливого гостя, звісно, тоді буде не до мене. Ти не бійся, я зодягну спідницю. Куповану, а не зшиту власноруч, - витримавши паузу після необхідного уточнення, дівчина закінчила майже скоромовкою: - тоді поговоримо по душам завтра, добре?
- Катю, яким тоном ти… - це прозвучало так безпомічно, що варто було б поспівчувати.
Ні, не можна. Потяг не зупинити. Хіба що смикнувши за стоп-кран. А тоді…
При згадці по можливі наслідки такого милосердя стало млосно. І дуже схотілося гупнути дверима, не дбаючи по сусідів, що додивлялися останній, найсолодший сон. Та для чого вона тоді хлебтала спершу прохололий, а потім надтогарячий засолодкий напій?
Тихенько причинивши за собою двері, Катрін мазнула по губам долонею, немов стираючи залишки байдужого доторку до материної щоки. І безгучно пружинячи підошвами новеньких кросівок, вийшла надвір.
Продовження буде.
