З поверхні Чорних Озер піднімався густий туман, навколо роїлася хижа комашня – з такої, що й живого сліду не залишать на тілі. Густі ялини стояли, наче воїни, стіною навколо, ближче до води зустрічалися берізки – наче печальні юні діви. А колючі кущі ж вздовж стежок слугували цілодобовою охороною цієї дивовижної місцини. Ядвіга часто прогулювалася лісом, вдихаючи запах свіжої хвої, а всередині неї боролися суперечливі відчуття. Озера і манили, і водночас лякали її своїм темно-карим бездонним поглядом.
Одного разу, коли вона сиділа в залі у глибокому кріслі, підібгавши під себе ноги, і злегка дрімаючи під «Чотири пори року Верді», по стіні ковзнула тінь. Ядвіга не могла не помітити і здригнулася, кутаючи плечі у вовняну хустку.
-Ех онучко, - промовив голос баби Людмили. – Що робитимеш тепер, шалапутко?
Ядвіга не злякалася, одначе не знала, що відповісти. Бабця Людмила присіла на краєчок софи, потім осмілівши зручніше вмостилася.
-Ач, який палац із халупи зробила, очам не вірю. Усе для них, для малих правнучат моїх, - не без задоволення в голосі промовила вона. Обличчя Ядвіги прояснішало. Але від тіні бабці знову повіяло холодом.
-То ж гріх, дитино, подумай про їх невинні душі, - переплела стара пальці і притиснула до вуст, ніби молячись.
-Та нема шляху назад, бабо, - схопилася на ноги Ядвіга, аж у попереку їй запекло. Тінь сахнулася від неї геть. – Вони мої, тільки мої крихітки. І з ними все буде гаразд.
…Дарма вона не погодилася народжувати у клініці. Грошей не бракувало, і найкращі лікарі могли бути з нею і дбати про неї і про дітей, запобігти біді, якби щось пішло не так. «Дурепа, дурепа, дурепа!» - мовчки кричала на себе Ядвіга, корчачись від болю у ванній з підігрівом, наполовину заповненій водою. На шафці поряд стопкою лежали чисті рушники, пелюшки, поряд - прокип’ячені ножиці і ніж. На підлозі стояла колиска. Ще відчувши, що відходять води, Ядвіга запхала поміж ніг рушник і заходилася готуватися до важливої місії. Чи не найважливішої у своєму житті.
Перейми почалися швидко. Ядвіга вирішила народжувати у воді, адже посилено готувалася до цього усі останні місяці. Замовляла поштою масу книжок про пологи у воді, читала статті в мережі, для чого просиджувала годинами у містечковому клубі серед молоді, зануреної по вуха у комп’ютерні ігри.
А тепер вона почувалася зовсім розгубленою та неготовою. Пекельний біль плутав її думки, страх накочувався гарячою солоною хвилею, у якій вона, надто важка, аби плисти, захлиналася. Молитися Ядвіга перестала дуже давно, тому просто стиснула зуби і намагалася зосередитися.
Десь за дві години – а жінка принесла із собою годинник і поставила на край умивальника поряд, аби не загубитися в часі – з’явилася голівка, плечі малюка…і ось усе червоне тільце вислизнуло з неї просто у воду. Долаючи запаморочення від перенапруження, Ядвіга підхопила його на руки і витягла з води - хлопчик закричав на все горло. «Який він дивовижний, безцінний мій скарб,» - метнулося в її думках.
-О, дякую тобі, Бо.. – почала вона вголос, і затнулася. Швидко обтерла рушником малого і на хвильку притулила до грудей, адже сестричка не барилася… Її намоклий чубчик був кольору міді, наче те розп’яття, що так берегла баба. Того ж кольору, як і кучері баби Людмили.… Ось уже двоє малюків лежать у неї на грудях і задоволено цмокають. І це диво варто будь-якої жертви, хіба якась мати посміє не погодитись?
Духмяна весна перейшла в тепло літо, і Ядвіга проводила якомога більше часу на вулиці разом із малюками. Виїздити із господи жінка наразі боялася – щотижня чи на вимогу до неї приїздив хлопець із продуктової крамниці, заодно привозячи і решту необхідного, чітко за інструкціями Ядвіги. Подвійну колиску та візочок вона сама купила в місті досить давненько, наче знала наперед, що все буде гаразд. А інакше і не могло статися, думала Ядвіга, гойдаючи крикливих янголят у візочку. На щастя, сутінки діяли на двійнят заспокійливо, вони майже синхронно починали сопіти носиками. Жінка поралася у хаті та побіля хати, час від часу вигинаючи спину, неначе кішка, і вдихала запахи польових квітів.
За півроку Ядвіга почала з’являтися з дітьми в сусідньому містечку, видимо, знудившись у своїй хатині, і прагнучи знову взяти до рук власне життя. Із двох кріселок для малят на задньому сидінні вона перекладала їх у подвійний візочок, і гордо штовхаючи його перед себе, йшла по своїх звичних справах. Перехожі не могли оминути цю ідилічну картину без посмішки і часто агукали малим, на що ті заразливо сміялися. Які милі щебетуни: рудоволоса пампушка Єва і русявий, як мама, голубоокий Марко.
«Коте, коте Марку,
Ходить по ярмарку
Не купує, не гендлює
Тільки робить сварку…»
Але Марко не робив сварок, ані тоді коли лежав у колисці чи повзав, ані як уже зіп’явся на свої, на диво зграбні, дитячі ноги, і почав бігати. Зазирав у кожну шпарку, мав надзвичайну цікавість до рослин і комах, та й до людей ставився дуже привітно. Його, кольору неба, великі очі зводили з розуму і молодих дівок, і зрілих кобіт, і стареньких бабусь – кожна згідна була його на руках носити і виконувати будь-яку забаганку.
Єва поводилася шляхетно, рухалася обережно, поводячись, наче справжня принцеса. Ходити почала значно пізніше, що, як вичитала Ядвіга, досить поширено серед дівчаток. Одначе обрала собі доволі дивну розвагу: сиділа на килимі в залі та нишпорила рученятами по книжкам – яку вдавалося витягнути, гортала, уважно розглядаючи малюнки. Ядвіга могла заприсягтися, що вже у рочок, мала дуже свідомо сприймала все побачене у книжках. «Так наче вона вже вміє читати,» - подумала жінка, але відмахнулася від тієї думки, наче від настирливої мухи під вухом.
…Ось уже декілька років вони жила повноцінним життям: Ядвіга та її чудові діти. Малі росли, як на дріжджах, і разом із ними мати щодня відкривала нові і нові речі та явища навколо. Діти змушували її поглянути на світ їх очима – Марковими, блакитними, як незабудки, та Євиними, темними, наче смола. Деколи Ядвізі здавалося, що діти вміють читати її думки.
Разом вони жили направду як триєдиний організм, відчуваючи найдрібнішу зміну настрою одне одного. Жінка не знала жодного клопоту зі своєю малечею, отож чудувалася, згадуючи розповіді своїх буквально обтяженими дітьми знайомих. Знайомих, здається, із попереднього життя, яке ні на йоту не було подібне на справжнє, яким вона почала жити в хатині неподалік Чорних Озер.
Одначе, не можливо сховатися від реальності. Підчас одної з поїздок до міста Ядвіга вирішила залишити дітей у крамниці іграшок при торговому центрі – там нещодавно відкрили дитячу кімнату, де малих гостей пильнувала молода няня. Марко насупився, коли мама попрохала його залишитися ненадовго з іншими дітьми серед численних барвистих іграшок. Розчарованою здавалася і Єва, з-під її довгих вій ледве на починали крапати слізки.
-Мамо, нам тут не подобається. Ми хочемо піти з тобою, як завжди. – відказав Марко за обох.
Жінка присіла навпочіпки біля своїх чад і серйозно сказала:
-Мені дійсно треба ненадовго відійти самій. Хіба вам нецікаво буде трохи побавитися з іншими хлопчиками і дівчатками? Обіцяю, що дуже скоро повернуся.
Єва зітхнула – їй не хотілося засмучувати маму Вона смикнула Марка за рукав і кивнула головою в бік іграшок та дітей. Марко іще раз із легким докором подивився на матір, але погляд його пом’якшав. Ядвіга поцілувала кожного, і вони покрокували бавитися. Уже відійшовши на кілька кроків, жінка деякий час спостерігала, як вони знайомляться з іншими дітьми, і посміхалася.
Коли Ядвіга завантажила покупки в багажник автомобіля і повернулася забрати дітей: картина в кімнаті виявилася аж ніяк не ідилічною. Забившись у куток кімнати Єва сиділа на підлозі, обхопивши руками коліна і сховавши обличчя. А молода дівчина, що наглядала за дітьми, намагалася зупинити Марка, який немилосердно лупив кулачками явно дорослішого червонощокого хлопчину в смугастій футболці. На обличчі сина Ядвіга здалеку помітила темну тінь гніву і, наче, вихор, увірвалася до кімнати.
-Марку, що діється? – хапаючи за плечі хлопчика, вона повернула його обличчям до себе. І перелякалася. Їй здалося, що блакитні очі стали темно-синіми, а замість зіниць крутилися чорні вирви, які затягували у безодню. Але навіть перелякана, вона не відпустила рук.
-Будь ласка, Марку, - тихо, але твердо попросила Ядвіга. – Скажи, що тобі зробив цей хлопчик, і чому сестричка сидить сумна в куті?
-У них немає тата! Вони навіть не знають, хто їх тато!! – не без злорадства закричав червонощокий хлопчина за їх спиною, випередивши Марка із відповіддю. Ядвізі довелося сильніше тримати синові руки, аби він знову не кинувся з кулаками на товстуна-нечему.
Наче пташка під крила, вона міцно схопила в обійми обох дітей і поспішила залишити кімнату.
Діти не розмовляли з нею всю дорогу додому. Ядвіга постійно поглядала на них у дзеркало: вони тулилися на задньому сидінні, ніби гороб’ята, що настовбурчили пір’я, аби зігрітися. Але вона не змогла підібрати потрібних слів, тому до дому вони доїхали у цілковитій мовчанці.
За вечерею, ніхто з малих і крихти не хотів покласти до рота, тому Ядвіга вирішила, що варто діяти. Вона встала з-за столу і присіла на диван у залі, закликавши дітей до себе. Діти мовчки підкорилися, сівши по обидва боки від неї. Ядвіга обійняла їх і міцно притиснула до себе. Ця розмова обіцяла бути нелегкою.
-Ви знаєте, що ви для мене найдорожчі у світі? – запитала Ядвіга, відчуваючи, що до очей зрадливо підкрадається волога. Діти мовчали.
-І для вашого тата ви були найдорожчим скарбом… – вона відчула, що щоки починають горіти.
-Мамо, а чому були? – звела на неї очі Єва. Увесь світ в оцих дитячих очах, подумала Ядвіга. Увесь світ і більше.
-Тато ваш, Євуню.. – жінка запнулася. Перед її очима пробігли спогади, моторошні й напівзабуті: дивний сон, і події, які за ним слідували, що зараз теж видавалися уривками сновидінь. Вона уявляла, як боляче буде дітям, від того, що їй доведеться розповісти. Серце стиснулося і немовби перетворилося на ствердлу грудку снігу. Проте, не вдовольнивши їх цікавість, вона прирікає малечу на постійне цькування оточуючого світу, від якого дуже скоро не зможе їх захистити.
-Ваш батько помер. – нарешті видушила із себе вона, ніби здираючи пластир зі свіжої рани. – Ще до вашого народження, - додала з поспіхом. – Але він любив би вас понад усе на світі, якби був з нами.
Вибуху сліз, до якого Ядвіга себе готувала, не сталося. Марко запитав, як загинув батько, і Ядвіга відказала, що він подорожував літаком і той розбився десь у горах…
-Ніколи-ніколи не літай на літаку, мамо! – схлипнула Єва. І Ядвізі довелося дати обіцянку.
-Розкажи, яким він був, - з нахмуреним лобом запитав Марко. Ядвіга зібралася з духом і зробила спробу змалювати портрет світлими добрими фарбами. Діти уважно слухали.
-На жаль, я не маю жодної фотографії, щоб вам показати, - поквапно додала жінка. – Усі повикидала. Було надто сумно на них дивитися.
На загал, жінці здалося, що діти сприйняли новину по-філософськи. Адже вони все своє життя прожили з матір’ю і звикли до такого устрою. Ядвіга заспокоювала себе: батько – то лише примарна постать у їх уяві: вони скоро забудуть про цей інцидент, і життя піде своїм ходом.
