Початок:
http://gak.com.ua/creatives/1/16468
ВОНИ познайомилися випадково. ВІН хоча й не пас в університеті задніх, проте через активну спортивну діяльність навчатися за нормальним графіком теж не міг. Тому доводилось правдами і неправдами домовлятися з викладачами, випрошувати конспекти в однокурсників. У всій цій „комерції” йому допомагав найкращий університетський друг і голова студради Пашка. „Жартівник-смертник”, користуючись службовим становищем, частенько любив розігрувати друга-боксера. Дмитро, хоча й потрапляв у неприємні ситуації, потім реготав від витівок друга і Пашку за це „майже не бив”. Отак і цього разу. Замість мобільного номера викладачки з риторики голова студради підсунув йому номер незнайомої та дуже гонорової дівчини. ВОНА ніяк не могла зрозуміти, чому вона має пожаліти „бідну сиротинку” і до чого тут залікова відомість. Тому свою думку висловлювала щиро українськими майже цензурними ідіоматичними словосполученнями з італійською емоційністю. Дмитро, нарешті допетравши, що потрапив, м’яко кажучи, не туди, попросив вибачення і поклав слухавку. Проте номер про всяк випадок зберіг. „Дівчина-вогонь” його чомусь зацікавила. Вже потім після обміну „есемесками” він дізнався ЇЇ ім’я – Руслана. Особливого значення новому знайомству Дмитро не надав, тим паче розпочалась тренувальні збори і справи амурні потрібно було відкласти на третій план. Аж раптом дівчина запропонувала зустрітися.
„Демон” – в простонародді Дмитро, як справжній „стріляний горобець” маячив о восьмій у центрі міста біля пам`ятника Шевченкові. Красивий чорний костюм, темні окуляри, букет квітів перетворили рингового воїна на стильного інтелігента, який зараз мучився від однієї з інтерпретацій шекспірівського питання: „Прийде чи не прийде?” . Хвилювався, тому й погрожував бронзовому національному ”бетмену” кулаком. Потім побачив ЇЇ. В залишках мізків промайнула думка: „ПОПАВ!...” Ні, ВОНА не була довгоногою блондинкою, не була пристрасною брюнеткою. Руда. Без ластовиння. В міру красива. Середнього зросту. Струнка. Одягнута в червоне... Ні дати, ні взяти – Кармен українського розливу. Зустріч Лана (так коротко дозволила називати себе Руслана) обмежила лише півгодиною кавою без проводжань додому. „Менше знаєш – краще спиш. Бувай,” - відрізала.
Наче потужний локомотив, що виїжджає з тунелю, підіймалось з глибини душі, підбадьорене бійцівським духом, почуття невдоволення результатом зустрічі. Дімон почав з’ясовувати, що ж це за персона недоторканна така і з чим її „їдять”. Спочатку добряче потрусив Пашу. „Підступний тип громадянської зовнішності” довго не опирався і розповів усе, що знав:
- Снігова, чи як би ЇЇ ще назвати, королева - „комсомолка, активістка, спортсменка” з організаторськими здібностями, студентка юридичного факультету. Той же час ЇЙ вдається поєднувати непоєднуване – одночасно бути солісткою у фольклорному ансамблі та фронтвумен у хард-роковому гурті. За неперевіреною інформацією: особа з непередбачуваним імпульсивним характером, здатним на будь-які безглузді вчинки, в той же час схильністю до тверезого прагматичного розрахунку та залізною волею. Подейкують, що в неї є хлопець. Так що розслабся, чмо... Вибач я хотів сказати мачо. Так, звісно ж мачо.
Пашка похлопав Дімона по спині й поспішив зникнути з очей, щоб, бува чого доброго, не потрапити під гарячу руку.
- Так, будемо проводити розвідку боєм, - протяжно підсумував почуте Білий.
Розвідка боєм тривала більше двох місяців. У вільний від тренування та навчання час Дімон де тільки міг зустрічав дівчину, засипав ЇЇ квітами, подарунками та компліментами, наче ВОНА на той час стала центром всесвіту. Сталева коса цього разу цього разу натрапила на твердий, як діамант, камінь. Вона кохала одразу двох людей – свого хлопця і... саму себе. Причому себе більше. „Хлопець. Не конкурент, - резюмував Дмитро і навіть бити його не став. – А от з другим коханнячком, дай Боже, справитися.”
Лана тримала оборону, наче радянські солдати під Сталінградом, проте всі випади Дмитра вона парирувати не встигала. Все так змішалось і перекрутилось. Сім`я, друзі, навчання, творчість, коханий... Стоп! Щось останнім часом він почав зникати з горизонту. ВОНА з такою впертістю після безлічі любовних „обломів” прив’язувала його до себе і ось тепер не помітила, як випустила невидиме павутиння зв’язків. Коли востаннє його бачила? Позавчора, тиждень тому... В той же час Дмитро з’являвся, як чортик із табакерки, інколи навіть по декілька разів на день. „От зараза! Відправити його б на Марс яблуні садити, але не хочу чи вже не можу? – розмірковувала Лана. - Чому ця боксерська груша з м’язів і нервів мене так зацікавила?”
Зненацька оборона послабшала. Дівчина стала навіть трішки радіти черговій появі Дмитра та увазі, яку ВІН приділяв ЇЙ. Він це достеменно відчув, адже життя змусило навчитись розбиратись у людях і відчуттях. „Крига скресла, панове судді, переходимо до активних дій”.
„Суперник” і не збирався здаватися. Послаблення оборони було лише прикриттям рейду в тили „противника”. На першому ж побаченні Лана, повернувшись до Дмитра спиною, попросила його дати відповідь на два запитання:
- Якого кольору в мене очі та чи користуюся я косметикою?
„Демон” зрозумів, що пропустив зараз „смачний” удар у підборіддя”: попався на старий як світ тест на увагу. І не знає, що відповісти. На такі дрібниці він чомусь ніколи не звертав увагу. Тільки після секундних роздумів, загадає, якого кольору очі в нього самого, про колір маминих очей взагалі говорити не доводиться. А тут Лана... „Мороз – 40” виглядав не дуже переконливо, проте це краще ніж взагалі, промовчати...
Не пара ми...
Побачення, „кава”, „театр” з „кінофільмами” тривали два місяці. Цілими днями вони крутилися кожен у своєму світі, відбивалися від проблем, вирішували їх, штурмували нові вершини, разом проводили лише декілька годин уже стомлені, як загнані коні. Поцілунки, обійми, прогулянки... Вони розповідали про себе одне одному багато. Можливо, занадто... Лана несерйозним тоном, жартуючи, розповідала про свою сім`ю, навчання, захоплення, про почуття - ні слова. Дмитро, скупий на щирі емоції, розповідав все те саме серйозно та не надто приховував власні почуття. Проте у відповідь отримував усе той же „мороз -40”. Це бісило – давалася взнаки боксерська прямота. Чомусь з’являлося відчуття, що його водять за ніс.
Тоненька нитка зв’язку почала слабшати, емоційний вакуум дедалі дужче розростався в розмірах. Якщо Дмитро все ж таки знаходив у щільному чемпіонському графіку тренувань час для зустрічей, то Лана дедалі частіше, прикриваючись зайнятістю, відмовлялася приходити на побачення. ВІН злився. Конфлікт розв’язався сам по собі. ВОНИ просто роз’їхалися. Дмитро Білий поїхав на чергові міжнародні змагання, Лана - на закордонні гастролі фольклорного колективу. Ні, ВОНИ не виїхали до однієї й тієї ж екзотичної країни і не зустрілися там. ВОНИ не зустрілися взагалі. Навіть тоді, коли повернулися додому. Просто забули про існування одне одного. Дмитро, відпочивши від напливу особистого життя, познайомився з іншою дівчиною та почав із нею зустрічатися. А Лана? Про це варто було б запитати ЇЇ саму. А будувати гіпотези - річ невдячна.
ВОНИ зустрілись. Знову зовсім випадково. Погляди навскіс. Десь у глибині душі прокинулось і почало „їсти” зсередини дивне, але чомусь дуже знайоме почуття. Все почалося спочатку. Побачення, поцілунки, зізнання, сварки, бурхливе з’ясування стосунків, „посилання в тридев’яте царство”... і відхід на дальню дистанцію. Вони заховалися кожен у свій кут, загорнувшись зручним пледом, сплетеним із проблем, роботи, навчання та ще тисячі правдочок і виправдань. Захистились щитом удаваної байдужості.
Коли ж вся ситуація повторилася втретє, Дмитро серйозно задумався і злякався одночасно. Хоча не був людиною забобонною, надто віруючою, та почав боятися слів „фатум”, „рок”, „доля”, та різноманітних інтерпретацій їх. Чому дві людини, наче протилежно заряджені електрони, притягуються одне до одного навіть проти власної волі, а надто зблизившись, відштовхуються з подвійною силою?
Скільки раз хотів вийти з цього божевільного марафону та забути про НЕЇ. Проте зробити такий, здавалося б, простий крок, не простіше, ніж відірватися від власної тіні...
