Удар, ще удар, відхід вправо... Хлопець розійшовся не на жарт, проте перемогти, тим паче перемогти нокаутом не випадало. ВОНА копіювала і його рухи, гідний суперник, пластичний та поміркований. Тяжко... Тяжко, битися з власною тінню, ще тяжче отримати перемогу над собою. А хочеться. Все змішалося, любов із ненавистю, співчуття з жорстокістю, життя зі смертю... Хочеться ПРОСТО з’ясувати стосунки один на один. Але ПРОСТО не виходить...
Знявши рукавички та бинти, юнак вирішив відкласти на потім ідею нокаутувати власну тінь. Втомлено підійшов до магнітофона, мелодійне (якщо його таким можна назвати) рокове звучання пісень „Linkin Park” припинилися. Сусіди зрадіють. Хоча чому ж тут радіти? Божевільний роковий концерт о сьомій ранку, якого вони не чули вже місяць, ожив. Хоча сьогодні вони хлопця зрозуміють, ба` навіть, зрадіють божевільній какофонії звуків, тому що вже дізналися про істинну причину довготривалого музичного антракту. Боксер уже давно звик тренуватися під звуки рок-музики і вже не міг без неї. Вона розслабляла, вичищала мізки від зайвих думок, знімала втому. Втома... Чому він так втомився сьогодні?
Адже лікарі та тренер тільки сьогодні дозволили йому розпочати тренувальний процес з невеликої розминки.
Останній місяць свого життя хлопець волів краще не згадувати. Київським ескулапам (у провінційному місті просто не було потрібних спеціалістів) довелося збирати його мало не по кісточках. Зламані ребра та ніс, розірвана барабанна перетинка, розсічення правого надбрів’я та гематома під лівим оком, ушкодження правого зап’ястя та надрив зв’язок лівого плеча та ще безліч передбачуваних діагнозів, які, дякувати Богові, не підтвердилися, - такий-от букет подарунків він привіз із російського Санкт-Петербурга. Щоправда, на таку російську „гостинність” він відповів українською „вдячністю” – забрав із собою все, що можна було забрати. І це „все” було вагомим „подаруночком”: титул чемпіона світу серед важковаговиків і путівка на олімпіаду. А головне – на його новий статус почали зважати.
Виходячи з ванної, хлопець взяв до рук мобільний. Порожньо... ВОНА не зателефонувала й не написала. Хоча, в принципі, й не обіцяла писати. ВОНА взагалі нічого ніколи не обіцяє, бо сама є втіленням непостійності. Отак цього разу вона зникла, написавши лише п’ять слів: „ЯК ПОВЕРНУСЬ, ПОБАЧИШ, ЩО БУДЕ...” З тих пір минув місяць. Вона не з’являлась. Чаша терпіння та очікування поступово переповнювалася, і хлопець ледь стримував свої розбурхані емоції. Запальний козацький темперамент, який дістався йому у спадок від предків, прагнув вирватися назовні та розправити крила. Зазвичай це закінчувалося тим, що хлопець починав „облаштовувати особисте життя”. Тобто забував про НЕЇ та знаходив собі нову дівчину, іноді навіть не одну. Потім кидав усіх та обіцяв собі податися в монастир (обов’язково в чоловічий).
Та тепер ВІН навчився чекати слушного моменту стільки, скільки вважав за потрібне. Тож чекав...
„Білий Демон”
Дмитро, Діма, Дімон, Дімич, Дімастий - як тільки його не називали - у свої сімнадцять просто не знав, чим би йому зайнятися. За яке діло не взявся б Дмитро Білий, яке б захоплення собі не вигадував, усе йшло на „ура”. Без проблем він став студентом економічного факультету. Взагалі Дмитро легко і вправно реалізовував свої задуми, проте наскільки швидко захоплювався новою ідеєю, настільки швидко вона набридала. Що він тільки не пробував! Після кожного конфузу Дмитра батько, читаючи на кухні газету, примовляв: „Ти б краще спортом зайнявся, а то ходиш по світу як засохлий дуб!”. Ба` й справді назвати атлетичним Діму не можна було навіть з кілометровою натяжкою. При зрості 185 сантиметрів він важив усього 65 кілограмів. Так що аналогія з зіпсованим лісоматеріалом була дуже влучною.
Після чергової батьківської моралі, хлопець таки вирішив долучитися до світу спорту. Проте лише одна біда – більшість видів спорту він терпіти не міг, навіть футбол, який звалося б люблять усі хлопчаки. Випадково походив біля боксерського залу й вирішив зайти. До бажання займатися боксом високого, схожого на дистрофіка, хлопця тренер поставився скептично, проте вирішив дати „божевільному” шанс. Тренер так і сказав:
- У сімнадцять деякі спортсмени звершують виступи на рингу, а не розпочинають тільки тренуватися, як ти. Щоб стати успішним боксером, треба тренуватися з дитинства. Так що особливо ні на що не розраховуй.
Проте далі все пішло не так, як усі сподівалися. Ні, Дмитра не поставили в перший же день тренувань спарингувати з досвідченим атлетом, як зазвичай розповідають про такі ситуації. Навіть навпаки, він був змушений уперто тренуватися за межами рингу, осягаючи та засвоюючи ази боксу. І на ринг його випустили лише після трьох місяців тренувань. Його марно тренували б і півроку, навіть рік, якби не разюча здатність Дімона засвоювати все нове та одразу ж застосовувати його на практиці. Він вбирав знання і навички як губка. Варто було йому лише побачити, як інший боксер виконує якийсь елемент, - одразу ж його повторював. Ну а його звірячому відчуттю ситуації бою тренер тихцем навіть захоплювався. Він під час спарингів швидко наздогнав у майстерності своїх однолітків. Настав час „х”… Свій перший бій хлопець генебно програв. Він довго підлаштовувався під стиль суперника, думаючи лише про те, як красиво перемогти. Проте слушної нагоди все не випадало, а суперник тим часом грамотно набирав очки. Отак промайнули всі чотири раунди бою.
- Я ж казав, що з тебе нічого не вийде, - підсумував у роздягальні тренер. – Може, варто тобі покинути свою затію і зайнятися чимось іншим. Подумай.
Він подумав. Проте тренування не кинув, навпаки почав тренуватися з подвійною впертістю. Багато читав про бокс і про великих боксерів, уважно переглядав поєдинки зірок сучасного професійного боксу. І в наступному поєдинку... нокаутував далеко не найслабшого суперника.
Майбутні суперники, одноклубники, тренери та боксерська громадськість поставилися до цього філософськи: „дистрофіку” просто поталанило. Про нього як про серйозного боксера заговорили лише тоді, коли „дистрофік” молотом пройшовся по рингах України. Та не тільки України. Вже через рік він став чемпіоном країни, а згодом і світу у вазі до 75 кілограмів. Урок першого програного бою Дімон запам’ятав на все життя. Тепер суперники просто „недоживали” до фінального гонга. Майже всі валялися в пилюці рингу ще в першому раунді й на ноги без сторонньої допомоги одразу не піднімалася. Трьом пощастило дожити до другого раунду і лише одному Дімон дозволив побігати три. Він вигравав бої не за рахунок нокаутуючого удару. Хоча про силу його ударів обох рук чутки почали ходити вже після десятого двобою. Вроджений прихований лівша, боксуючи у традиційній стійці, „роззброював” суперників за рахунок шаленої швидкості, непробивного захисту, миттєвого тактичного мислення та довершував розгром коронними правим прямим і лівим боковим ударами. Дмитро змінився не тільки зовні (став атлетичним та підтягнутим), а й внутрішньо. Олімпійський спокій, безмірна відвага, стовідсоткова самовіддача стали головними рисами характеру боксера, любителя рок-музики „Linkin Park” та „Papa Roach”. Він, слухаючи в навушниках „Чорнобривці” (!) (хоча й не був націоналістом, навіть навпаки), спокійно виходив у ринг щоразу іншим і суперники виявлялись просто неготовими до його щоразу нового нестандартного стилю. Вже потім Дімон помітив одну особливість свого стилю: йому під час бою вдавалося сповільнювати плин навколишнього часу, все оточуюче починало рухатися, наче у сповільненій зйомці. Тепер він встигав не тільки випередити своїм ударом атаку суперника, а й передати привіт матері, батькові, всій великій родині та на додачу почухати потилицю.
Хтось із боксерських вболівальників влучно змінив у першому складі імені Дімона букву „і” на „е”, в результаті вийшло прізвисько для рингу – „Білий Демон”. Двічі поспіль „Демон”, розібравшись з усіма більш-менш ліквідними боксерами у своїй ваговій категорії, „оформляв” чемпіонство на світовій першості. Йому стало сумно. Тому і вирішив розібратися з кращими пів тяжами, перейшовши в категорію до 81 кілограма. Проте й тут суперники не змогли чинити достойного опору, пасуючи перед міццю „Білого Демона”. Чемпіонський статус і путівка на олімпіаду в новій ваговій категорії знову були оформлені достроково. Проте сидіти рік, фактично славши руки, в очікуванні головної спортивної події чотириріччя Дмитро не міг. Тому й засунув голову „в пащу лева”. Річ у тому, що перед олімпіадою мав відбутися це один чемпіонат у Росії, де розігрувались останні путівки. Україна не мала боксерів у суперважкій вазі, яких можна було б делегувати на російське „свято мордобою”, а отже, й на олімпіаду. Дмитро запропонував міністерським функціонерам від боксу послати в цій категорії саме його. Чиновники, знаючи крутий і безкомпромісний норов Дмитра, відмовляти „Демона” не стали, знаючи що путівку на олімпіаду він уже й так має. „Безумству храбрих поем мы песню...”- прозвучало з уст голови Федерації боксу. Тренер був також лаконічним: „Знаєш, а може, справді краще бути до біса фартовим, ніж розумним. Ласкаво просимо на ешафот...”
