Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2616
Творів: 47767
Рецензій: 92629

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Утопія

У пошуках Чарівниці. Лист четвертий. На великому торжищі

© Ярослав Склавинський, 26-06-2009
Доброго дня, персикоплеча Ганно Вікторівно. Чим далі тривають мої мандри, тим дивніше, стають, але я зовсім не дивуюся, бо хіба можна чомусь ще дивуватися, коли я бачив диво краси Вашої! Дуже я скучив за Вами і багато б дав, щоб побачити Вас, але то лише мрії пусті, бо поки далеко мені до цього, я все ще у полоні стрибунців, які вирішили мене продати. Для цього притягли на дивовижний ярмарок, на якому оце і пишу сей лист. Стрибунці лише зраділи, коли я писати почав, навіть дали кілька шматків паперу, поганого та м’ятого, то вже вибачайте, карамельнопальчикова Ганно Вікторівно. Мабуть вони сподіваються, що за письменного дадуть більше грошей. Мені теж вигода є, бо ж будуть бачити, що я людина освічена, можливо і випаде мені легка праця, а не кайлом кивати чи за свинями ходити. Тільки одне погано, що перед тим, як вести мене на ярмарок, одягнули на мене шкіряний нашийник та ланцюг залізний. Я спершу жартував, а потом сумно мені стало, бо наче собака. А ще якось дійшло до мене, що це ж я рабом став. Тобто річчю. Якщо попадеться поганий хазяїн, то може бити, морити голодом, а то і приректи на смерть. Ніколи я не відчував себе річчю, тому вирішив при першій ліпшій нагоді тікати. Тим більше, що як і буду я рабом, так виключно Вашим, сонце грудна Ганна Вікторівно.
Та не буду ображати Вас сумом, бо є Ви і життя прекрасне і співає серце моє пісні кохання. Оце розповім Вам про ярмарок. Він знаходиться десь не дуже далеко від міста стрибунців. Я спав у клітці, коли прокинувся, від стрибків, ледь зрозумів, що то клітку підхопили і таскають кудись. Було рано, ледь сіріло. Стрибали кілька годин, все лісом, вже сонце стояло дуже високо, коли ліс закінчився і я побачив велику галявину, повну людей. Тобто істот, бо справжніх людей там було зовсім мало. А от істоти там були самі різні. Оце аби ви побачили, джерельноока Ганно Вікторівно, то дуже б здивувалися. Такого і по телевізору не показують!
Тут було справжнє розмаїття див. Розмовляючи змії, леви з негритянськими обличчями, кілька драконів, які виявилися зовсім не таки вже великі, як я вважав. Далі істоти, яких я не знаю, як і називати. У одних шість ніг, що сходяться до круглого тулубу з якого стирчить довга шия з великими шелепами на кінці. Мабуть назву їх шестиногами. Ще кочуни, це такі істоти у яких зовсім немає кінцівок, а лише гладкі та блискучі тіла. Вони котяться землею та ще й досить швидко. Іноді тіло їх розжимається і з нього вискакує рот чи кілька очей. Виникали вони кожного разу у іншому місті, мабуть що найбільш потрібному господарю.    
Ну хто ще – якийсь шибеник трупного кольору з довгою палею на яку нанизані були кілька істот, наче шашлики на шампурі. Він ходив по ярмарку і загрозливо рикав, та на нього не звертали уваги, як на міського божевільного. Він, мабуть, і був божевільний, бо нічого не купував, ні з ким не торгувався, а лише ходив і рикав, помахуючи палею. Ходили карлики, цілим натовпом, щось балакали між собою на незнайомій, але більш схожій на людську, мові. Вони таскали за собою клунки з якоюсь порохнею, яку продавали чарками, наче насіння. Порохня була сірого кольору, покупці терли її собі під носом, зично сміялися і чхали, радіючи наче діти. У кого не було носу, знаходили якісь інші схожі органи, порохня діяла на усіх місцевих істот. Можливо це був наркотик, щось на кшталт кокаїну, як в книжках про Америку. А може і ні, дуже вже патріархально виглядав цей край, щоб мати проблеми, схожі з нашими.
Кілька разів поруч проповзали величезні жукораки, з лапами, наче зробленими з заліза. Один жукорак зачепив клітку і на дереві прутка залишився глибокий слід. Стрибунці завалували, схопилися за луки, та істота не звернула на них жодної уваги і уповзла далі. Страшна істота, якби вона полізла в бійку, то нічого б стрибунці зі своїми луками не зробили. Бо вона наче танк, може маленький, але танк. Щось таке я чув про цих жуків, або читав. Так наче вони іноді з’являються і в нас та факт цей не доведений. Але ж якщо я можу опинитись тут, чому жук не може опинитись там? Та Ви не хвилюйтесь, спортивноживітна Ганно Вікторівно, до Вас жук цей не добереться, бо ж він вилазить з підвалів, а Вас тримають десь у високій башті. Що хоч бачите з неї? Дивитися на всі боки і чекаєте, коли вже прийде Слава, а Слава все не йде. Але прийде, прийде! Навіть сумніву щодо цього не майте, трояндовопіхвова Ганно Вікторівно!  
Я ж продовжу про торжище. Ще побачив я тут свиней. Наче звичайні свині, але з крилами. Великими такими крилами, тонкими, наче у метеликів. За їх допомогою свині літали, порушуючи усі закони фізики, бо щось не вірю я, що отими неквапливими рухами своїх майже декоративних крил свині могли піднімати у гору свої важкі та товсті тіла. Щось тут не те, але вже якщо присікатись, так тут усе не те, окрім мене та кількох берізок, які росли неподалік. А усе інше наче витвір хворобливої фантазії. Та тільки той витвір жив собі, шумів, ходив, придивлявся, лаявся за ціну, розплачувався. Як я вже казав Вам, суспільство цього краю дуже дике, тож торгівлі, як такої майже не було, частіше просто міняли товар на іншій. Тому кожний ходив по ярмарку з великим оклунком, який був за гаманець.
У великій тісняві самих різноманітних істот іноді зчинялись бійки, тоді відразу прискакувала місцева так би мовити поліція. Це були кремезні тварини з тілами величезних людей і собачими головами. Щось подібне було у давньоєгипетській міфології, але ці товариші не ходили пішки, а їздили на птахах. Великих птахах, схожих на страусів, але значно більших. У цих птахів були дуже міцні лапи, тіло було вкрито латами, у наїзників були мечи, шоломи та списи. Вигляд все це мало дуже войовничій і заспокоюючий. Цих жовнірів на ярмарку поважали і якщо вони прискакували, то бійка швидко спинялася, а її винуватці не сміли тікати, здаючись правосуддю. Стрибунці цих бійців боялися, усякий раз, коли вони проїздили поруч, то мої хазяїни клали луки на землю і низько вклонялися.
Оце зараз пишу, а стрибунці дивляться на мене з подивом і повагою. Чи розуміють вони, що таке письмо чи думають, що це я якісь візерунки вивожу на папері? Бозна. Щось перемовляються своїми голосними. Чесне слово пташина мова! Чирикають. Пам’ятаєте, срібно смішна Ганно Вікторівно, як і ми з Вами, пташками закоханими цвірінькали на весні, ховаючись у квітучому бузку і щебечучи від шалу почуттів!
Згадав це і аж застогнав від болю. По Вас, Ганно Вікторівно, без Вас, Ганно Вікторівно.
О, нарешті побачив людей. Двох хлопців повели кудись. Здається один з них з корабля. Це той, що підходив до мене і пропонував тікати з корабля! Втік та недалеко. Бідолаха, йому начепили на шию дерев’яну колодку, прив’язали до неї руки. Він ледь човпе, а якась істота, уся у лусці та з великими виряченими очима, жене його батогом. Я підхопився і крикнув йому, щоб він тримався та відразу отримав по голові. Мене вдарив один з стрибунців, мабуть крам не має права подавати голосу. Стрибунці дивились на мене зло і щось там тріпали язиками, мабуть, засуджуючи мій вчинок. Я сів на підлогу і потирав голову. Боляче вдарили, сучі діти, яйценосні потвори. Мені захотілося якось нашкодити їм, але що я міг у клітці? Лише дивився, як хлопці у колодах згубилися у натовпі.
Вразили мене їх дерев’яні колоди. Невже і мені одягнуть? Про такі колоди я читав у якомусь романі Жюля Верна. Там було щось про Африку, про жорстокість работоргівців, я дуже співчував полоненим. А потім побачив картинку і здивовано промовив: "Так це ж негри!". Я був тоді жовтеня, радянській учень, мене вчили інтернаціоналізму і тому, що негри це добрі люди. Аж ось сказав. У дитинстві дуже гостро відчуваєш систему "свій-чужий" і дієш по ній. Чужих зовсім не жалієш. Чужі і чужі, їх наче немає. Це потім дорослі вчаться стримувати свої почуття.
Бачите, Ганно Вікторівно, як я хитро рятуюся. Вдарили мене по голові, боляче, неприємно, а я давай думати, згадувати щось, от і легше. Замість того, щоб думати, як втекти звідси та йти до Вас, рятувати мою рафінаднозубу, думаю бозна що. Наприклад, трохи мені прикро, що моя поява на торжищі ніякого фурору не викликала. Майже ніхто і не підходить до мене. Лише одного разу підійшов, точніше підкотився якійсь Колобок, який щось зашкабурчав дебелим ротом. Стрибунці тупими кінцями списів примусили мене підвестися і походити по клітці. Показували товар лицем. Але Колобок, такий здоровезний жовтий, зроблений наче з монтажної піни, жлоб, щось ще погуркотів і повалив далі, залишивши стрибунців дуже стурбованими. Торгаші з них були ніякі, самі вони почували себе на ярмарку погано, видно, що хотіли скоріше збути мене з рук і плигати у рідні ліси. Колобок дав їм надію, а вона не справдилася, що завжди боляче, це по собі знаю. Я теж не великий торговець, але ж розумію, що треба просувати товар. Рекламу якусь організувати, хоча би кричати, щоб привернути увагу покупців. А то стоять збоку, далеченько від головних течій натовпу і сподіваються на щось.
Знав би я їх мову, то розповів би, що і як, допоміг. Але мовний бар’єр це серйозна справа. Та і не треба було бити мене по голові.
Ще одну дивину побачив. Поруч пройшов кентавр, ну це справа звичайна, але віз він на собі цілу купу русалок. Три доросли і менших з десяток. Вони були вже патрані і солені, так що аж по шкірі візерунки шли. Мабуть до пива, якщо тут воно є. Хоч дивитися на це було не дуже приємно, вони ж обличчями як люди. Кажуть що на півночі області, десь під кордоном з Білоруссю, є кілька озер, де русалки раніше жили, але я к почалася перебудова, то їх браконьєри винищили. Та видно не всіх, чи може у цих краях і власні русалки є. Я колись думав, що буде як закохаюсь у русалку. Чи вистачить мені сил, щоб перемогти людські забобони? Думав, що вистачить, що збудую акваріум якісь і буде кохана поруч. Про те, що це за діти у нас будуть, я не замислювався. У шістнадцять про дітей не замислюються, хіба що дуже вже не поталанить.
Оце тільки про дітей подумав, як і прийшли. Прийшло. Пишу я листа, дивуюся, чого це ручка стрибає у руках. Потім дивлюся, як усі з дороги розбігаються. І мою клітку стрибунці в бік відтягли. Коли йде. Малюк. Дитина на вигляд ну може півтора року, не більше двох. Але розмірами! О принцесо, воно ростом завбільшки за п’ятиповерховий будинок! Уявляєте? Само по собі наче і нічого, дитина. Але розміри! Йде голе, а там де ноги ступить, там яма залишається. Ступня в нього може з мене завдовжки з мене, а в мені майже два метри! Ну, без десяти сантиметрів. Оце таке одоробало йде і плаче. Я дітей люблю, а тут злякався я його. До того ж вимазаний був сей малюк у це…, якби воно делікатніше сказати, у дитячу неприємність. Шматки цієї неприємності розміром з кавун, льопалися на землю. Знаю, що Ви, Ганно Вікторівно, не любити цих подробиць, навіть звичайних матів цураєтесь, але я вже ж буду усю правду писати, як воно є.
Дитина ця, йшла далі, хоч думаю, що не розуміла куди саме. Зненацька зупинилася та грохнулася на м'яке місце з усього розгону. Таке безболісно проходить лише маленьким діточкам. Йому теж безболісно було. А от усі інші припали до землі, яка затремтіла, наче при землетрусі. Там часом Малюк побачив гору глечиків, які продавали істоти, схожі на гігантських бобрів, вусаті та діловиті. Малюк протягнув до них свої руки, які зовсім не виглядали миролюбно. Схопив кілька глечиків, поваливши решту. Один з Гончарних бобрів спробував зупинити Малюка, вдаривши його по руці палюгою. Малюк здивовано подивився на нього, потім поклав глечики, схопив Гончарного бобра і розірвав навпіл, наче шматочок паперу. Кинув у бік, підібрав глечики і почав з ними бавитися. Мить тривала тиша, а потім усі, хто був на ярмарку, заволали і почали сунутися на Малюка, наставляючи на нього саму різну зброю. Встигли жбурнути кілька каменів, коли примчала охорона на птахах і оточила Малюка. Тільки зовсім не для того, щоб напасти на нього. Навпаки, вершники охороняли це чудовисько, яке шкрябало глечиками пилюку.
Спочатку це здалося мені дивним і я чекав народного повстання. Але усі, хто був почали розходитись, мабуть боячись охорони, яка виглядала дуже вже грізно. І тут сила вирішує усе, а здавалося казковий край. Потім я подумав, що ж у Малюка могли бути мамо і тато і щоб було, якби вони дізналися, що їх малого вбито? Та вони б тут усе вщент рознесли і ніхто їх не зупинить. Тож охоронці робили усе правильно, оточили Малюка і потроху виманили з ярмарку, показуючи йому красивого возка, в який було запряжено четверо птахів. Малюк хотів схопити цей возок і йшов за ним, віддаляючись від ярмарку. А там продовжилась торгівля, наче нічого і не трапилось. Навіть Гончарні бобри виставили вцілілі глечики. Життя тривало.
До моєї клітки підійшов ще один покупець. Добродушний дядечка с жаб’ячим обличчям і ротом таким здоровенним, що туди легко пролізла моя голова. Око в нього було одне, а носів чомусь двоє. Можливо це просто дуже розвинуті ніздрі. А ще вуса, точніше дві волосини товщиною з олівець. Цей добродій був радикально зеленого кольору, а ось очі були блакитні і трохи масляні. Здається, він тільки-но добре поїв, бо задоволено посміхався та ікав, видаючи манливі запахи їжі. Я назвав його Жабинцем, зменшення було свідоцтвом моєї прихильності до нього. Він дивився на мене, як я ходив по клітці, зігнувшись бо ж вона була замалою для мого зросту. Щось спитав у стрибунців, ті почали відповідати, перебиваючи один одного. Бабинець задоволено посміхнувся, розідравши свій рот в якому я побачив два ряди жовтих зубів та язик на кінці якого, здається, було жало. Отруйне чи ні?
Жабинець обернувся і щось сказав, наче хрюкнув, що не було дивно для його статури. Він був розміром з доброго кабана, кілограмів на сто п’ятдесят, а то і двісті. У нього мабуть сало у п'ять пальців. Цікаво, чи добре сало у цього дядечки з веселим оком, втопаючим серед зморшок похилого лобу? Як же він посміхається, мабуть ще той життєлюб, не проти випити та закусити, ласий до дівчат. Такі люди імпонують, в них багато життєвої сили, хоча спілкуватися з ними краще дозовано, бо вони швидко набридають.
А ось рядом з Жабинцем з'явилася його зменшена копія, мабуть донька, бо на голові у неї був вінок з червоних квітів, яких я ніколи не бачив. Батько показав на мене, щось хрокаючи своєю дивною мовою. Судячи по тону, похвалявся своїм вибором. Я спочатку зрадів, а потім подумав, а що як вони хочуть мене з'їсти і батько описує мої гастрономічні чесноти? Донька цілком згодна з його аргументами, тепер Жабинець розмовляє зі стрибунцями, мабуть, збиває ціну. Донька дивиться на мене і посміхається. Вона страшна, але мені на думку лізуть різні історії про нерівний зв’язок. Може це батько купує мене, як забаву для доньки? А вона зелена, товста, ще з довгим рудим волоссям. Треба тікати. Може Вам смішно зараз, Ганно Вікторівно, та це тільки з боку кумедно. А тут я нервую страшенно, бо ж тільки Вас хочу і тільки про Вас мрію, а що це воно буде, коли доведеться витрачати мені свої почуття на когось чужого?
Ні! Ні! Аж злякався я, ще й стало якось холодно. Дивно, наче звичайний сонячний день, а мені щось стало холодно. І Жабинець чомусь змінився в обличчі, схопив доньку за руку і швидко зачимчикував від нас. А мені стало страшно. Тепер вже по-справжньому страшно. Так страшно, як ніколи ще не бувало, Ганно Вікторівно! Страшно як дитині серед темної кімнати. Господи, та щож це таке! Думаю про Вас і тим тільки страх свій долаю, але накочується він знову і знову! Вибачте, о стегнохвилююча Ганно Вікторівно, я ставлю крапку і загортаю папірці! Голуб вже прилетів! Він віднесе мій лист Вам. Страшно, дуже страшно, але я тримаюсь, тримаюся, Ганно Вікторівно, завдяки Вам тримаюся. А Ви не хвилюйтесь, прийду я до Вас і врятую! Прийду, прийду! Врятую! Врятую! А про всяк випадок, прощайте. І пам’ятайте, як кохаю я Вас, Ганно Вікторівно, так кохаю, як ніхто ще не кохав! Може вже нічого не напишу Вам, може останні хвилини мої підходять! Кохаю і як доведеться вмирати, то про Вас буду думати і з Вашим ім'ям на губах піду з життя! Крапка!

Ярослав Склавинський. Дев’яностий день Великої Туги (яка закінчиться, коли знайду Вас, принцесо, і розцілую у губи Ваші солодкі, стикнуся з язичком Вашим сміливим і спіймаю зубами соски Ваші медові).  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

***

© Світлана Кедик, 26-06-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.67530298233032 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …