Вікна кімнати виходять на південь. Не те щоб це мене дуже бентежило теплими літніми ранками, але крісло біля скляного столика, на якому завжди по її приході розсипані якісь неймовірні речі, повернуто до вікна. Крісло на якому я сьогодні спав. Вранішні промені падають на обличчя, і коли вони добираються до очей, вже незмога тримати їх заплющеними. Потягнув носом повітря. Кавою не пахне, може вона ще спить? Стоп. Щось смажиться? Щось горить! Рвучко піднявшись з крісла відчув як болить тіло від незвичного положення. Занімілими ногами наврятчи вдасться швидко дістатися кухні. Хапаючись за поручень перестрибуючи сходинку… Гуп.
- Ох бля…
Мокра підлога. Я посковзнувся на мокрій підлозі. О восьмій ранку. Вона вимила підлогу.
- Бляя…
Збирати себе по частинах, розпластаного на паркеті, після ночі у незручному кріслі. Де вона?
Спершись руками на підвіконня, вдивляється у вікно. Смагляві ноги, коліна збиті, як у дитини малої, це ж треба було так подерти… Коли дивлюся на неї, життя здається проходить повз, час біжить, але мене чомусь оминає.
У футболці, кольору маленьких блакитних квіточок що ростуть у найтемніших лісах, з найчистішим повітрям, з найкрасивішим пташиним щебетом. Дмухає на нафарбовані сині нігті. В такі моменти, вона найрідніша. Не треба гучних вечірок, дорогих вбрань, макіяжу. У цій футболці, боса, трохи заспана, в окулярах, коли руде волосся стирчить з бозна-як заплетеної коси. Коли вона така – вона тільки моя. І не треба стояти осторонь, дивлячись як в галереї її обступають колом цікаві, спраглі чужої творчості люди. Соромно зізнаватися, але я тоді мабуть ревную, до всього, до її оточення, до роботи, до її майстерні, вони всі забирають її у мене, кожен завжди має свою частинку, і її наче зовсім мало залишається для мене.
- Ммм, синій… Це щоб до футболки пасувало?
- Синій – колір щастя.
- Як синя птаха?
- Як сине небо.
- Ти не зрозуміла, це як у пісні…
- Це ти не зрозумів.
Відповідає суворо так, наче я хлопчик маленький, чорт, а таки знітився як хлопчисько, час від часу почуваю себе дитиною, особливо коли вона дивится так, з подивом, наче я не розумію абсолютно простих речей. Хто мене за язик тягнув, про птаху, дурень.
- Ти м*ясо засмажила?
- Я м*ясо спалила чесно кажучи, не знаю як так вийшло.
- Ти ж не їси зранку м*яса.
- А може то я для тебе сніданок хотіла приготувати, і знаєш, як у фільмах, у ліжко, з трояндою. Я вмію готувати.
- Та я бачу.
- Не смійся, я чесно вмію. А ти в кріслі спав сьогодні.
- Та ти що, а я й не помітив.
Дивиться так, усміхається, прикусує нижню губу, окуляри в синій оправі, каблучка на великому пальці, ти не відводь погляд, я хочу на тебе дивитись, я люблю на тебе дивитись.
- Знаєш, у фільмах, там апельсиновий сік, кава і тости з джемом, у ліжко… А у нас м*ясо і картопля… у крісло… але ж з трояндою…
- Так, вся справа у троянді.
- Іронізуєш?
Заглядає в очі, усміхається, так швидко змінюється настрій, так швидко приводить своє розбурхане життя до ладу. Тікає від мене. Куди, маленька? Колись сиділи на узбережжі, і вона намалювала на піску піаніно. Казала: «Якби я вміла грати, уявляєш як чудово було б, я б зіграла щось настільки гарне, і воно б назавжди лишилося у твоїй пам*яті» Я тоді не уявляв, я не розумів тоді. Набирала повні жмені піску, і дивлячись то на мене, то на пісок що падав додолу казала: «Я тільки так, я як пісок через твої пальці, тільки без жалю, так просто і природно, а те що природно, хіба можна шкодувати?» А я не розумів. Як? Як так можна, як без жалю? Якщо пісок, то я б ніколи не розтискав долоні.
