Світ дійсно збожеволів... Наче крім футболу нічого не відбувалося. Ніби у десь темних підвалах колишні кумири нації не злягалися з тими, кого раніше називали бандюками, щоб зачати смугастого помаранчево-блакитного виблядка з чудернацькою назвою „широка коаліція”. Десь на Близькому Сході підривалися на бомбах у своїх нудних терактах ісламські терористи. Навіщо? Адже зміст цих вибухів у короткому сюжеті телевізійних новин. Світу не до того, бородаті моджахеди зараз нікому не цікаві – вони загинули марно. Для того, щоб люди на хвильку відвернулися від мундіалю, мабуть, потрібна планетарна катастрофа. Та й тоді все одно чемпіонат світу триватиме – може хіба гравці вийдуть з чорними скорботними пов’язками і хтось присвятить свою перемогу в пам’ять жертв цього прикрого непорозуміння. Рекламісти бомблять м’ячами, впихають у твою свідомість бажання купити якийсь непотріб, будуючи шизоїдні асоціативні ланцюжки від цього цератового м’яча до свого бренду – пива, чіпсів, станків для голіня, мобільного оператора... Усього й не згадаєш.
Він усміхнувся до себе – неймовірної глибини думки. Я просто таки хвілософ Хома Брут. Зрештою – до дідька це усе. Він дістав мобілку.
- Привіт Лесю. Як ти?
- Андрію, ти за своєю робою зовсім забув про мене, - трохи ображено сказала вона.
- Лесю, люба, давай виберемося десь, посидимо у якійсь затишній кнайпочці. Поп’ємо кавки з лікерчиком.
- Ти кого хочеш вмовиш, любий, - промуркотів її голос з трубки.
Андрій рішуче закрив кришку ноутбука. Нарешті закінчився важкий і нервовий робочий тиждень. Він згадав смак її уст з легким присмаком кави, ледь чутний аромат парфумів у волоссі. Їм було добре вдвох, він наче нерозношені нові туфлі, залишав на порозі її квартири звичну іронічно-цинічну маску. Просто лежати поряд близької людини і плавати у нірвані солодкої втоми кохання.
...
Вони забігли до бару вже під першими краплями густої літньої зливи. Щось підозріло людно... Врешті він зрозумів. Обличчя наквацьовані у національні кольори, жовті футболки, на столах пиво, чіпси, горішки, сухарики... А на упаковках – ті ж цератові м’ячі ... Сьогодні ж фінал... Цього величезного плазмового телевізора раніше тут не було, нарешті зауважив він. Андрій обернувся в надії втекти звідси. Та на вулиці вже шаленіла стихія. Небеса наче розверзися і дощ як біблійна покара затоплював сірий асфальт вулиці.
Він приречено сів за замовлений столик. Леся усміхнулася.
- Не переймайся, дощ скоро скінчиться...
Андрій замовив фруктовий десерт, лікер для Лесі і собі спересердя сто п’ятдесят коньяку. Офіціант здивовано підняв брову.
Тим часом на екрані хлопці у жовтих футболках із серйозними обличчями жували слова національного гімну. Коментатор швидко бубнів склад нашої команди – Шовковський, Тимощук, Ребров, Воронін і з благоговійним придихом – Шевченко...
Андрій ледь не облився гарячою кавою. Гол!!! - оскаженіло заволав зал. Усі зірвалися на ноги. Німецький оператор смакував із різних ракурсів гарматний удар Шевченка у прямісінько у “дев’ятку” і незграбне падіння бразильського воротаря, що марно намагався врятувати свої ворота. Усі у залі злилися у єдину екзальтовано-нервову істоту, що стогнала від жаху під час стрімких атак бразильців, з полегшенням зітхала коли голкіпер рятував команду. Андрій не зчувся, як влився у цей єдиний багатоклітинний організм, і став часткою. Він як і всі волав, коли наші забили ще один гол, експресивно матюкався коли арбітр призначив несправедливе пенальті. На столі з’явилося пиво і сухарики. Йому тепер стало якось ніяково, що він не у жовтій футболці, що обличчя не прикрашене жовтою і блакитною гуашшю. Він Карпат до Криму, від Чернігова до Херсону у єдиному пориві до телевізорів припала на диво згуртована і єдина у своїх прагненнях і переживаннях українська нація.
Наші виграли у додатковий час – 3:2. Андрій з Лесею ще довго бродили разом з натовпом болільників, розмахуючи національним прапором, горлаючи „Оле-оле” в переміш із куплетами „Ще не вмерла...”, браталися із такими ж ватагами фанів. Із студентського гуртожитку з верхніх поверхів летіли якісь палаючі віхті. Місто, вся країна вила від екстазу.
Десь коло шостої ранку Леся, розкуйовджена, у забрьоханих до колін колись білосніжних джинсах, із згризеними від переживань нігтями винуватим тоном промовила – знаєш, Андрійчику – давай іншим разом.
