Попередні розділи можна прочитати за адресою: http://gak.com.ua/authors/1791
20.
- Ні, я все розумію, бувають такі життєві обставини, коли доводиться порушувати правила. Але ж чи ви впораєтеся з ним самі? Це ж таки проблемна дитина.
- Проблемна?! – щиро вихопилося в Марка. Він тут же поспіхом прикусив язика під двома суворим жіночими поглядами. Ну, добре, хай там головна лікарка, яка не у захваті від того, що доводиться порушувати правила і мати справу з неповнолітніми. Але Катрін дивилася не менш докірливо: я для кого стараюся? І крити не було чим: після півгодинної розмови з начальницею дівчина виглядала стомленою, мов після цілого дня напруженої праці. А лікарка почала потроху власкавлюватися: при потребі її співрозмовниця могла видаватися старшою за свій вік і вже точно серйознішою ніж зазвичай. Тож нема чого заважати своїми дурними репліками. Та Марка надто вразила така атестація молодшого брата: здебільшого виховательки хвалили того за сумлінність та слухняність. Він потайки кинув погляд на «проблемну дитину». Аркадчик примостився тут же, на стільці й на його личку захват від зустрічі з братом змішався з настільки відвертим побоюванням, що його не віддадуть родичам, бо ті –недостатньо дорослі, що у Марка на мить перехопило горло. Катрін було не до таких сентиментальних роздумів:
- Вибачте, а що накоїв малий?
- Ну, по-перше, розбив шибку, - легко купилася на тон зразкової старшої сестри лікарка. Марко непомітно полегшено зітхнув: здається, нові проблеми Аркадчика не надто відрізнялися від старих. Щоб через незграбність розгепати скло, не конче бути вкрай зіпсованим. Його супутниця, здається, дотримувалася іншої думки.
- А може, то зробив хтось інший? Ви ж знаєте, що Аркадій виявився наймолодшим серед хлопців у корпусі. Чи не міг хтось приписати йому свою провину? Що каже вихователька.
- Там нікого іншого не було! – категорично заперечила лікарка. Катрін розуміюче кивнула:
- Отже, шестирічний хлопчак опинився в кімнаті без нагляду і товаристві й розбив скло. До речі, де розбив?
- В ізоляторі, - послужливо підказав Аркадчик, якому набридло мовчати. Дівчина не дивлячись, простягла руку назад і злегка стисла долоньку: змовкни. Для тебе ж стараюся. При цьому щиро округлила очі:
- То Аркадій перехворів чимось інфекційним? Ви, здається, не повідомляли про це додому.
Лікарка на мить затнулася. Здається, навіть завагалася, а чи не виставити з кабінету цю нахабну юнку. Та глянувши у великі блакитні очі, певно вирішила, що справа тут не в нахабстві, а в ще дитячій наївності.
- Ваш брат не хворів нічим інфекційним. Але він побив хлопця…
- Аркадію! Тобі робити нема чого, як лупцювати молодших?! – зараз Катрін не грала обрану роль, а обурювалася цілком щиро. Та Аркадчик не знітився:
- І нічого не молодших! Йому вже аж десять років, от! – щиро похвалився він.
Лікарка ледь звела брови: а я про що вам кажу? Самі бачите, малолітній хуліган росте. Катрін покірно схилила голову. Та Марко від несподіванки ледь не зіпсував усе:
- Ну ти даєш! – швидше із захватом, ніж із осудом вихопилося в нього. – А мама зітхала, що тебе на танці не взяли. Може, тебе не на танці треба пхати, а у секцію з боротьби?
У цьому місці в Катрін остаточно увірвався терпець. Нервовим рухом поправивши комірець блакитної сорочки: здебільшого, вона вибирала більш яскраві речі, та мала сумнів, що малого з радістю віддадуть під опіку особі, зодягненій в усі кольори веселки. І рішучим тоном звеліла обом братам забиратися в коридор і чекати там остаточного рішення своєї долі. Про всяк випадок наказала маркові залишити в кабінеті мобільник із встановленим на безкоштовним тариф номером мами. Мовляв, давайте ще раз перетелефонуйте і переконаєтеся, що ми не брешемо: матір цих розбійників у лікарні на збереженні, батько – заробляє по закордонах. Ви ж не будете тримати малого після закінчення зміни? До того часу нічого не зміниться, тож можна й виписати його на кілька днів раніше. Все одно попереду - суцільні свята…
- Така поведінка хлопців- це у них сімейне, - почули брати вже з коридору. Тьотя виховує їх сама, як може. Дядько весь час у відрядженні. Тож вони звикли… е… самі вирішувати непорозуміння з ровесниками. Й інколи діють надто рішуче. Ви вже їх вибачте, будь ласка….
Марко лише покрутив головою: підслуховуючи, хай і мимоволі, можна дізнатися про себе багато цікавого. І щільніше причин двері.
- Вона знову розкомандувалася, так? –із щирою повагою прошепотів Аркадчик.
Малий не мав сумніву: коли Катрін починає командувати, то врешті-решт все виходить саме так, як вона того хоче. Інколи Маркові здавалося, що брат не надто перебільшує. Та все ж він не був певен, чи дуже педагогічно обговорювати це з малим. Тож обмежився нагадуванням, що Катрін потім слід подякувати: мало хто б приїхавши в інше місто у власних справах, став би витрачати час, аби допомогти друзям. Аркадчик не став заперечувати: треба, то й подякує. Тим більше, що він зараз переймався іншим важливим питанням. Притулився щокою до рукава братової куртки: і нехай хоч сміються за спиною, все одно в душі заздрять, бо ж за ним таки приїхали! І зазирнув Марку просто в очі:
- Я тебе ще вчора чекав. Ти ж учора повинен був приїхати, правда? - він намагався, щоб це прозвучало недбало, ніби між іншим. Не вийшло, добре, хоч від сліз втримався.
Той аж закляк посеред коридору:
- І ти ще хвалився, що тобі гарний табель видали?! Ну, грамотій! Мама ж чітко написала: в останній день місяця, сьогодні тобто. Ну, не змогла сама приїхати, так це не від неї залежало… А ти тут чортзна-що навигадував.
- Я так і прочитав: в останній день, і за календарем слідкував! Вчора останній був, вчора!
Марко схопив малого за руку: ану ходімо глянемо, що тут за календарі особливі випускають! Певно, усе ж варто було б тихо-мирно дочекатися під дверима лікаря, поки Катрін завершить переговори. Бо куди ж лікарці діватися, якщо за малим справді нема кому з дорослих приїхати? Залишати його в санаторії й після закінчення зміни? Чи хоч піти позбирати речі, чи відпустити молодшого попрощатися із однолітками… Та невже ж у братів було мало справ? Однак Марко спершу вирішив розібратися з календарем. Бо й у самого десь у душі ворухнувся сумнів: а якщо Аркадчик має рацію, а саме він наплутав щось із числами? Хоч навряд чи, не пустили на потяг із не тими б квитками.
- Ось! – Аркадій переможно ткнув пальцем у великий настінний календар. Палець був замурзаний, та й хлопчача долоня не набагато чистіша. Де й встиг так замаститися? Наче й не снідав сьогодні: як вчепився в братову руку, так і не відходив не на крок. Ледь Катрін та якась нянечка, що якби не білий халат виглядала б ледь не ровесницею дівчини, вмовили хоч булочку із чаєм з’їсти просто в коридорі. От порося! Машинально витягши із карману хустку, Марко простягнув брату: втрися, чи що? Ковзнув поглядом по календарю: ну й малюночок вибрали, якраз для малих! Ядучо-синє море, розкішні яхти на ньому, якісь вілли під пальмами на задньому плані… Певно, хтось із дорослих справедливо вирішив, що таке-от малювання коштує значно дешевше, ніж білет на якийсь модний курорт, все ж приємно хоч подивитися.
- Ти не на море дивись, ясно, що воно – несправжнє і зовсім негарне, у Степанка краще виходить малювати! Он, на числа глянь! – аж обурився Аркадчик.
Старший мимоволі всміхнувся: це коли малий встиг зробитися експертом із живопису? Хоч, як там не малює той Степан, а зобразити море краще не так уже й важко… Потім глянув-таки на числа. І не схопився за голову тільки тому, що був переконаний: так чинять лише в дурних фільмах та дорослих книжках.
- Ну, й як тебе назвати після цього? Розумником? Скільки днів у квітні?
Аркадій мовчки тицьнув в останній квадратик, де червоним кольором - неділя ж бо – було гарно виведено «29». Марко так само мовчки тицьнув у верхній рядок, де в клітинці понеділка красувалося «30».
- Це – нечесно! – обуренню Аркадчика не було меж. – Це не за правилами, воно ж написане перед першим числом, значить, це - ще березень.
- А в березні – взагалі останній день тридцять перший! Ні, треба тебе таки засадити зубрити календар.
- З усіма днями? – про всяк випадок уточнив молодший. Марко встиг трохи охолонути. Ну, чи винен Аркадій, що видавці того календаря не змогли спокійно дивитися на майже порожній перший стовпчик місяця чи пошкодували додати «зайву» клітинку?
- Та ні, просто розберешся, в якому місяці скільки днів. А то до школи скоро йти, - тут у старшого хватило совісті прикусити язика. Бо мимоволі згадалося, як сам не так давно прогуляв перший день чергового шкільного триместра саме тому, що заплутався, з якого ж числа починається те навчання? Спитав про інше:
- Що, вчора зовсім зле було?
Малий тяжко зітхнув, але відповів мужньо:
- Спершу зовсім, потім трохи легше, хлопці казали, що нічого з вами не трапилося, лише потяг зламався чи мобільник… А чого тоді вчора казали у класі вірші вчити, якщо неділя? Я думав, тому, що завтра свято…
- Ну, це не до мене, - марко ледь здвигнув плечима, й собі дивуючись дорослим вигадкам. – Може, у групі за вами не було кому приглянути, то й запроторили до класу, аби без діла не вешталися та шибки і носи одне одному не розбивали…
- І нічого там шибка не розбилася, тільки тріснула! – щиро обурився Аркадчик. Хтозна, чи збагнув хлопець усі тонкощі халепи з календарем. Але головне – ніхто й на думці не мав його забувати, скажеш, що боявся цього, то ще брат образиться, збагнув. Тож і поспішав перевести розмову на інше. – і то – випадково.
- Ніс в того хлопця розбився теж випадково?
- Ні, там зумисне, - мужньо визнав хлопець і насупився, чекаючи, що його от-от почнуть лаяти. – Інакше було неможна…
На щастя, в цю мить відчинилися двері кабінету головної лікарки. Як здалося Аркадчику, навіть їхній скрип був якимсь переможним. І точно, очі Катрін сяяли, як завжди, коли їй щастило наполягти на своєму, хай вона і намагалася зберегти незворушний вираз обличчя. Почувши останню фразу, мимохіть скуйовдила волосся Аркадію. Він витерпів, бо ж таки, певно, вона зараз мала на це право.
- Не найгірший варіант, Марку. Куди прикріше, коли хто б’є шибки зумисне, а носи – мимохідь. Тільки ж і великі шибки, певно, в цьому санаторії, та ще й коштують… Добре що квитки назад купили завчасно. Ну що, братики, підемо Аркадієві речі складати?
21.
Та Марко притримав її за рукав, зазирнув до очей майже благально. Дівчина скривилася було: тобі мало, що я тут стільки наплела про те, що ми –родичі, а батьки наші по усім світам гроші заробляють? За таким сценарієм якби «Оскара» й не виграли, то серіал пристойний точно б зліпили. А тут ще й це… Та вже як почала робити добру справу, то не зупинятися ж на півдорозі? Катрін присіла навпочіпки, зазирнула в Аркадчикові очі знизу вгору. Дивилася серйозно-серйозно:
- Аркадію, ти не хвилюйся. Твоя мама не захворіла, просто зараз вона втомилася, тому лежить у лікарні, не лікується, а відпочиває. Усе буде гаразд. І ще… ти скоро станеш не найменшим у сім’ї. У вас буде мала дитинка. Ти кого більше б хотів, молодшого братика чи сестричку?
Останнє питання і самій дівчині здалося настільки по-дорослому дурним, що вона розсердилася на Марка, через якого влипла в історію. І зовсім не здивувалася, почувши збоку дитячий голосок:
- Дурниці це… - Лєнка-комашка навіть не дуже знітилася, коли Катрін підвелася на ноги і глянула на неї не так із осудом, як із цікавістю. – Дурниці, все одно. Мене от так само запитували. А як я сказала, що більше хочу кошеня, то сказали, що його нема в цьому, в сотирменті чи як там?
- В асортименті, - неголосно виправила Катрін, приховуючи посмішку.
- Ну, тоді я сказала, хай хоч сестричка буде, щоб потім їй бантики зав’язувати, а вони додому брата принесли… Чого і питати було?
- Ну, не трапилося тоді твоїм родичам вільної здорової дівчинки, - дуже обережно відгукнулася Катрін. – Чи, може, дуже вже твоїй мамі хлопця захотілося…
- Ні-а, - Лєнка з усієї сили мотнула головою, так що коротенькі кіски затріпотіли за плечима. – Мама Петрика відправила на літо до бабусі, щоб у місті не був у спеку, тільки не до цієї, яка сюди приїздить, а до другої… А ще ж не літо. Просто вона вже ним набавилася. І взагалі, дітей не купують, вони самі народжуються, - рішуче докинула мала.
- Не те, щоб зовсім самі, - необережно прохопився збитий з пантелику Марко. Та Катрін рішуче увірвала імпровізовану лекцію з біології на самому початку.
- Твоя мама може й справді вважати, що так для вас краще, хто їх цих дорослих збагне? А брат, як підросте, заступатиметься за тебе. Теж непогано.
Лєнка на мить замислилася, скорчила недовірливу гримаску. Потім похопилася:
- То ви от його просто зараз забираєте? Тримай, - вона тицьнула хлопцеві в руку невеличкий шматочок металу, нагрітий в її долонці.
Аркадчик здивовано розглядав дарунок: його брелок, загублений десь біля ізолятора! Щоправда, щит лицаря перекреслила глибока подряпина. Та це нічого, таку подряпину можна отримати і в бійці. Навіть не в бійці, в бою. Головне, щоб перемогти, а не зважати на такі дрібниці. Але ж як?..
- Лялька звеліла віддати. Як я знайшла, вона сказала, що треба тобі віддати, бо ти сумуватимеш, річ гарна ж, - мала зітхнула із щирим жалем. – та тільки не зараз, бо ти ж її зумисне згубив, аби більших неприємностей не було. То як отримаєш назад, ще засмутишся. А вже тоді, коли по тебе приїдуть…
В Аркадчика палали не тільки щоки, а й вуха. Сяк-так пробурмотів слова подяки, тицьнув брелок брату. Видав із себе питання, де ж сама Лялька. Лєнка спохмурніла:
- Вона зараз на репетиції. Це ти так просто від’їздиш, а їй завтра виступати. У неї, між іншим, вірш найдовший. І ще, скажи, вона от розповідала тобі про свого собаку і кружлик? *
- Про що?
Губки дівчинки раптом сіпнулися, немов від непролитих сліз.
- І все ти винен! От сказав би зразу, що вона тобі не розповідала про це, а то я думала, що Лялька і тебе найкращим другом вважає! І просто попрохала б того конверта, а то він у тебе просто так лежав і лежав у тумбочці, а в мами день народження був… А бабуся обіцяла привести і забула. А я думала, як її, не бабусю, а маму, поздоровити із днем народження, то вона, може, до мене приїде, хай і без торта. А Лялька сказала, що даремно я того конверта взяла, погано це, тому спробувала іншого уночі тобі віддати, аби інші по це не дізналися і мене не дражнили. А ви там якраз чорну руку викликали і не знали, що з нею робити. То виходить на краще, що вона тоді прийшла. І добре, що я того конверта взяла, хіба ні?
Найкращу відповідь на це спромоглася дати Катрін: вона обережно обняла малку за плечі, мимохідь поправивши загнутий комірець і праву, вже розкудлану кіску. І довірливо, ледь не на вушко пояснила, що взагалі-то, усе, що не робиться, на краще. Та все ж не варто хапати чужі конверти,якщо можна без цього обійтися.
- І ще, у тебе мишеня з кишені визирає. Ти його не роздавиш випадково? – додала вона вже більш голосно.
- Есмеральду? – не зовсім впевнено посміхнулася мала. – Ні, не роздавлю, вона звична. Ти правда її не боїшся? І дорослим не скажеш?
Катрін навіть не стала відповідати на такі дурниці, лише стеснула плечима.
- Значить, ти тільки виглядаєш як доросла, а насправді ще не дуже виросла.
Можливо, з точки зору Лєнки це і був комплімент, та Катрін дотримувалася іншої думки. Тож досить прохолодно порадила сховати-таки Есмеральду від «справжніх» дорослих. Самому ж Аркадію видали великий пакунок цукерок і відрядили на ту репетицію. Нічого із тими віршами не станеться, якщо він пригостить усіх наостанку. Та хай не забуде подякувати Ляльці, здається, вона заслуговує на це, з такими-от друзями.
Аркадчик не став сперечатися. Тільки затримався на останок, вже стискаючи в ручі цукерки:
- То в чому я винен? Що не спитав про те, що мені не сказали?
- Не звертай уваги. Жіноча чи то пак дівчача логіка. Страшна штука, - не без співчуття глянув на нього Марко.
Катрін упівголоса пообіцяла, що про жіночу логіку вони ще обов’язково переговорять, коли поблизу не буде молодших. І запевнила, що й сама спакує речі Аркадія, хай той тільки підходить, як скаже усім «до побачення», до спальні. І нема чого Маркові плутатися у неї під ногами. Бо користі від нього у серйозній справ не більше, ніж від молодшенького.
Тож хлопець залишився підпирати стіну в коридорі. А Катрін рішуче увійшла до спальні. У кутку на ліжку примостився хлопчак. Здається, трохи старший за Аркадчика, але худий і навіть якийсь прозорий. Поклавши зошит на коліна, він щось там старанно малював. Та ледь не здригнувся, почувши, як відчинилися двері і глянув на незнайомку з відвертим острахом. Тож Катрін вирішила витратити трохи часу, аби заспокоїти бідолаху:
- Привіт. Я – сестра Аркадія, - «певно, під вечір я й сама у це повірю, у принципі, не найгірший варіант, але ж при такому розкладі і Марко стане братом, а це вже надто!». – Ми сьогодні від’їжджаємо, тож я буду вдячна, якщо ти покажеш, де його тумбочка.
- Від’їжджаєте-таки? – хлопець явно засмутився. Та швиденько оговтався, навіть спробував посміхнутися. Послужливо вказав на тумбочку Аркадчика. І поки дівчина вправно збирала речі малого, про себе дивуючись здатності хлопчаків у будь-якому віці в найкоротший термін влаштовувати навколо себе безлад, уважно слідкував за кожним її рухом. Врешті наважився.
- Передай… те Аркадію, тільки потім, добре? Ось, - він тицьнув їй до рук папірець. Катрін, спитавши поглядом дозволу, розгорнула аркуш. Кілька секунд вивчала зображення лицаря верхи на коні – чимось схоже на те, із загубленого-знайденого брелока. Звісно, намальовано не дуже вправно. Але не було у малюнку звичайних надто гладеньких ліній, що їх по десять разів підчищають гумкою. А от рух був, лицар ледь не летів уперед, прагнучи досягти якоїсь невидимої для глядача мети. Може, швидше дістатися сонця, що розчепірило промені на пів сторінки. Та якийсь це був не войовничий лицар, навіть списа стиснув недбало, та не це головне. Катрін не стримала усмішку: на плечі мандрівника примостився маленький дракончик, теж зовсім не хижий. Малюк з усіх сил чіплявся за плече супутника, аби не впасти, але на його мордочці (чи що там у драконів) була старанно вимальована усмішка. І ще, Катрін здалося, що дракон домальований тільки-но, тож, певно, про щось має нагадувати «брату».
- Там ще адреса є, з того боку, - за мить додав хлопчак. - Якщо він колись захоче, хай напише…
Катрін кинула швидкий погляд на зворотній бік. Так, адреса, навіть із індексом і старанно дописаним «Степану Андрійовичу (у власні руки)». Прибрала посмішку і сказала цілком серйозно:
- Знаєш, Степане. Бути тобі колись художником. Аркадій ще пишатиметься, що знайомий був із тобою. І малюнок справді класний. Тільки він не дуже-то полюбляє писати листи, так що…
- Знаю, - дуже серйозно кивнув Степанко, немов вклав у коротку відповідь щось своє. – Тільки я хочу знати, що в нього є адреса і він може написати колись, як захоче. То передаси?
І дочекавшись ствердного кивка, раптом знітився і майже пошепки, немов чекаючи на відмову, попрохав опустити його власний лист у поштову скриньку десь у місті, поза санаторієм. У Катрін було чимало недоліків, це інколи самокритично визнавала і вона сама. Та товариші легко вибачали їй, можливо, й через те, що вона звикла спершу допомагати людям, а потім чіплятися до них із дурними запитаннями. А інколи справа так і не доходила до запитань взагалі. Тож цього разу вона, нічим не виявивши здивування, сунула конверт до внутрішньої кишені джинсової куртки, обережно, аби не пожмакати ще більше, спакувала малюнок у сумку.
Потім визирнула до коридору. Марко там порався біля Аркадчикової шафки для одягу. Усе ж заява по те, що від нього немає ніякої користі, була перебільшенням. Тож дівчина мовчки підійшла до нього, ледь відсунула, аби перевірити, чи нічого він не забув. Марко, угледівши, що вірогідна сварка залишилася позаду так і не розпочавшись, повеселішав. Та все ж вирішив розібратися до кінця:
- Слухай, Катре, - вона ніколи не була у захваті від такої форми імені, та все ж змовчала, лише ледь запитально вигнула брову, - ну, малі тут все-таки дають, і сам Аркадій, й інші. Думаєш, і ми такими ж були?
- Ні-а, - зовсім як Лєнка мотнула та головою, навіть те, що у неї були не кіски, а коротка модна стрижка, не дуже завадило. – Такими ми не були. Ми були гіршими.
Може, Маркові, й не вельми до вподоби припав такий жарт. Та він вчасно згадав, що сам нещодавно, коли подруга скаржилася на постійний поганий настрій і те, що довкола надто багато сірого кольору, закликав її не сприймати життя надто серйозно. А тут уже Катрін побачила в іншому кінці коридору Аркадчика, вимащеного шоколадом, і гукнула йому, відкинувши жартівливий тон:
- Уже встиг попрощатися з друзями? А скажи-но, хлопче, в тебе цілі джинси, без дірок у кишенях є чи доведеться зараз ці латати?
* Більш детально про цю історію дивіться в «Раї для цуценят» (на моїй авторській сторінці).
Епілог.
А зрештою, день видався просто чудовим! Маркові ще минулого разу сподобалося це місто. Всміхалося сонце, цвіли дерева. Малий ще не встиг набриднути. Ну, це так, малий навіть коли і дратував, то робив це нечасто і цілком помірно. І ще, Катрін поруч. Зрозуміло, що вона просто щиро хотіла допомогти. Із нею так завжди: любить підкреслити, що вона – егоїстка, а якщо треба, обов’язково прийде на допомогу. І крім того, як сама запевняє, у неї саме сьогодні і саме у цьому місті – важлива справа, пов’язана із гіпотетичним записом диску. «Фієста» - переможець місцевого музичного конкурсу, врешті-решт. Тільки підійти до потрібної людини треба після обіду. Тож зранку, як хочеш, можу зайти із тобою в інтернат і забрати твого малого. Про те, що зараз майже будь-яку справу можна залагодити через інтернет чи за телефоном, Марко так і не зважився натякнути. Хай і так.
Поки день справді видався чудовим. Поспішати поки що потреби не було. Тож вирішили трохи пройтися пішки. Малий, коли поцікавилися, чи не розучився він там взагалі ходити, в тому санаторії, обурився. Тепер із цікавістю зиркав навсібіч і торохтів так, що куди там якомусь дівчиську. Та псувати у такий день братові настрій усе ж не хотілося. Врешті, Марко вирішив піти на компроміс:
- Слухай, хлопче, хочеш морозива? Певно, скучив там на правильних харчах за солодким? Чи, може… - Марко затнувся, підраховуючи подумки залишки бюджету. Треба ж десь ще пообідати. На повітряну кульку, певно, вистачить. А потім, коли вже Аркадій отримає подарунок, можна і натякнути, що їм з Катрін треба поговорити про важливі речі.
- Сестричку хочу, - раптом цілком серйозно заявив малий. І поки брат намагався второпати, до чого тут якась сестричка, пояснив: - Мене ж питали, кого хочу, сестру чи братика. Так я хочу сестричку. Я за неї заступатимуся. І морозива їй не купуватиму, аби під ногами не плуталася, а просто тому, вона його любить. Бо у мене вільний час є. Я – не дорослий.
Катрін часто повторювала, що їй пощастило, бо не доводиться доглядати молодшого брата чи сестру. Та все ж вона завжди вважала, що бути старшим когось – це ще не привід, аби ображати слабшого. Тож спинилася просто посеред тротуару, не зважаючи на невдоволення перехожих.
- Що ж, морозиво може і зачекати. Зараз мені треба опустити листа до скриньки. А потім ти розкажеш усе-усе найважливіше. А ми – вислухаємо. Врешті, не такі вже ми з Марком і дорослі, аби не впоратися з усіма справами за довгий-довгий день… А ти поки глянь туди, ми зараз завернемо за ріг, і твого санаторію вже зовсім не буде видно, навіть воріт.
Аркадчик слухняно зиркнув назад, хоч його не дуже схвилювала перспектива більше не побачити той санаторій. Катрін швиденько вкинула лист до скриньки, всміхнулася було набурмосеному Марку і таки купила морозива. Найдешевшого, так зате на всіх.
Марко не надто і здивувався: марна справа передбачувати, чого очікувати від Катрін. Малий капризує, бо втомився і скучив, нічого, минеться. А день, справді, попереду довгий, можна, як схочуть, переробити купу справ. Так чого супитися?
Аркадчик отримавши дозвіл говорити, на мить аж принишк. Спробуй-но отак відразу розібратися, що ж найголовніше і з чого варто почати?
- Знаєте, як Лєнка тільки знайшла Есмеральду, ми її від Відьми у своїй спальні ховали… - ні, певно, такий початок не надто вдалий. Надто довго пояснювати, хто є хто в цій історії. Тож хлопець спробував ще раз.
- Там, в санаторії розказують страшну байку про ізолятор. Але ви не бійтеся, то просто байка…
Кінець.
Далі починається зовсім інша історія.
Дуже вдячна усім першим читачам «Санаторію». Ваша підтримка багато для мене значить.
