Жінка бігла через ліс, зачіплялася за колючі кущі та гілки дерев, збивала босі ноги об корчі та каміння. Безжальний дощ вимочив до нитки її коси та пошматований хижим лісом одяг. Дощові краплі змішувалися із кров’ю, що сочилася із подряпин, а ще зі сльозами. Волога земля утруднювала шлях, ноги ковзали на ній, і жінка постійно падала в багнюку. Проте, хоробро підводилася і продовжувала бігти. Як божевільна, як мара, як стихійне лихо…Ніби якась потойбічна сила додавала цій вимученій істоті неймовірної снаги. Вона бігла, не розбираючи дороги, вперед…
…Ядвіга мешкала сама у невеличкій хаті, яку заповіла їй покійна бабуся. Те, що хатина, залишилася у напівзруйнованому стані, та й саме розташування у самій глушині поблизу Чорних Озер, чомусь не спинило молоду жінку. Вона з ентузіазмом заходилася змітати павутину із цих знайомих кутів, які були невіддільні від її дитячих спогадів: у шкільні роки Ядвіга майже щоліта приїздила до баби Людмили на канікули. Усі дорогі бабиному серцю дрібнички, вишиті рушники, гардини, потріпані часом, дбайливо поскладала до скрині: нехай не тривожиться баба на тому світі. А згодом запросила майстрів із найближчого містечка, і за кілька місяців будиночок було й не впізнати. Подейкували, ґаздиня щедро платила, а на додачу й годувала смачним наймане робітництво - то й на ремонти до неї йшли із великою охотою.
Ззовні хата ніби посвітлішала, подвір’я вимостили дрібним бруком і звели невисоку кам’яну огорожу довкола. А всередині годі було впізнати колишню халупчину баби Людмили, наче потрапляв у інший світ. Вистелена блискучою дошкою підлога, пофарбовані на світле стіни та новісінькі дерев’яні меблі на замовлення. Ядвіга просила подбати і за найсучасніші вигоди в будиночку. Вона із жахом згадувала, як їй малій, в часи гостювання в баби, доводилося і влітку, і взимку чалапати через двір до дощатої халабуди, яка слугувала за туалет, і митися у великій емальованій мисці.
Чого тільки не навигадувала молода жінка, майстри диву давалися: і маленькі квадратові ніші, вписані в коридорну арку, і дзеркальні двері у шафі у спальні… Чи не в кожному кутку світильники-бра, які додатково освітлювали невеличку оселю. В залі цілу стіну з підлоги до стелі зайняли книжкові полиці. Покійні баба з дідом до пенсії працювали вчителями, жили бідно, але на книги скромних заробітків не шкодували. Отож назбирався Ядвізі немалий книжковий статок.
«Певне, - чоловіка принаджуватиме новою файною господою», - пліткували, крутячи вуса, робітники. «А що, вона жінка видна,» - додавали одразу ж. «Хто б відмовився, хай і без такого посагу?» Одначе жінка до всіх спроб залицяння ставилася стримано ввічливо, і не більше.
Дрібні зморшки в кутиках очей та на шиї видавали вік Ядвіги, а хто із місцевих знав про неї, припускав, що була вона удова, чи то розлучена. Та й дивно б, якби ця висока молодиця з довгою русявою косою - чи то обкрученою навкіл голови, чи по-дівочому розділеною на дві, кокетливо переплетеними нитками різнокольорового бісеру – ніколи та й не мала чоловіка.
Дехто зі старих людей схвально хитав головою і на її природну красу, не захаращену такими популярними штучними барвниками, і на хазяйновитість та привітність. Молоді дівчата йойкали і припускали, що в неї було велике нещасне кохання, і наречений чи то загинув на війні (хіба мало в Іраку полягло наших юнаків?), чи з намови батьків одружився з іншою.
Ядвіга про себе не розповідала, що давало ще більшу волю домислам і пересудам. Ач, господарки ніякої не веде, і грошей не бракує їй – чи спадок ще якийсь отримала, чи де на заробітки їздила? Та жінка лише частувала півусміхом заздрісні очі та робила своє. У сусідньому містечку з’являлась нечасто, лише купувати якийсь крам та свіжі харчі. Отож і здебільшого тішилася спокоєм своєї затишної хати та навколишній лісів, де її ніхто не турбував.
Усі пожитки, що Ядвіга привезла з собою, вмістилися у багажник її старенької, одначе добротної німецької машини. Та й везти було нічого, окрім шмаття, а ще розмаїтих дрібничок, які б мали зробити її нове житло особливим. Гігантські полиці в залі заповнили книги, які бабуся Людмила тримала раніше на горищі у кількох великих скринях. Через оту силу-силенну книг, бабі теж дісталося від пліткарів: злі люди поза очі називали її відьмою. Дід помер досить рано, залишивши дружину з малолітньою дочкою, - то ж навіть подейкували, що вона зжила чоловіка зі світу своїми чарами. На щастя, таких лихословів були одиниці, а бабу дуже любили учні за доброту душевну та справедливість. Отож і місцеві жителі її поважали і трохи побоювалися.
Ядвіга з любов’ю витирала від пилу їх палітурки, розрівнювала своїм тонкими пальцями сторінки, ніби пелюшки у сповитку немовляти. Деякі відсиріли, і довелося просушувати їх на сонці, прямо на цераті, розкладеній на веранді. Скоро на полицях юрмилися кілька сотень томів, здебільшого давніх - деякі у шкіряних палітурках і декоровані металом.
Якби хто-небудь із частих гостей баби Людмили навідався до нової хазяйки в хату, то одразу б помітив, що зі стіни у спальні зникла одна важлива річ. Масивне мідне розп’яття споконвіку займало чільне місце на стіні, і, здається, було освячене самим кардиналом з Риму, який якось проїжджав через цю місцину. А тепер стіна стояла гола-голісінька, розп’яття зникло, наче корова язиком злизала.
Через кілька місяців люди почали помічати, як зовні змінилася Ядвіга. Якось вона гуляла по суботньому ринку та перебирала полотняні скатертини, розшиті дрібною мережкою. Її пильне око одразу ж вихоплювала найтоншої роботи речі, і вона неголосно торгувалася з рум’янощокою молодицею, яка не хотіла вступати ані гривні. Аж раптом Ядвіжине обличчя скривилося від болю, і вона зігнулася, схопившись рукою за живіт. Але це тривало якусь коротку мить, і жінка випроставшись, винувато усміхнулася молодиці з полотном.
-Ну що, даєте за двісті? - спитала вона спокійно. Молодиця трохи перелякано зиркала на її живіт, і зрозуміла, що не варто сперечатися. Хрумкі купюри опинилися в її коротких пальцях,і вона ніяково одразу ж запхала їх у кишеню фартуха.
Так, у Ядвізі спостерігалася зміна. Вона так само впевнено крокувала по містечку, у своїх мисливського вигляду чоботах із високою халявкою, куди були заправлені голубі джинси. А простора блуза під розстебнутою на теплу погоду короткою шубкою, приховувала її особливий стан. Мешканці містечка усе чекали, що за кермом синього «Фольксвагена» з’явиться особа чоловічої статі, а сама Ядвіга покірно перекочує на пасажирське сидіння. Але ж ні – місяці минали, і цього не сталося. У людей з’явився новий привід для пліток, одначе Ядвіга усе рідше навідувалася до містечка, тому скоро про неї майже забули.
...По кутках будинку тьмяно й мерехтливо горіли світильники-бра, а в повітрі стояв сильний аромат чорного чаю з розмаїтими спеціями.
«Він не відбере вас у мене, ніхто не відбере...»- бурмотіла собі під ніс Ядвіга, обхопивши обома руками уже доволі величенький живіт. Нехай вона сама собі не вірила, але це самонавіювання заспокоювало. «Люлі-люлі, найдорожчі мої…» - наспівувала вона майбутній малечі. У найближчому місті знайшла лікарку, якій щедро віддячила, аби не ходити на обов’язкові огляди, а папери усі мати в порядку. Адже дитину, а вірніше, дітей – треба було після народження зареєструвати, як годиться. Лікарка приворожена шурхотом зелених папірчиків довго не пручалася, тільки спитала Ядвігу про самопочуття і просила дзвонити в будь-який час доби про поміч.
Ядвіга почувала себе напрочуд добре. Тільки от надто прудкими, наче в’юни, були ще ненароджені малюки. Часто-густо не давали спати, мотлошили її зсередини ноженятами та рученятами, наче футбольний м’яч. Давали про себе знати у найбільш неочікувані моменти, як ото тоді на ринку. Нібито нагадували про себе: «Агов, мамо, ми тут – не забувай цього!» А вона й не забувала про них, ні на хвилину – як могла забути?!
Читала їм із товстих фоліантів на різних мовах, вмикала симфонічну музику, джаз та інші приємні для вуха мелодії - аби вони слухали разом із нею і вбирали усе почуте. Переглядала книги з репродукціями картин світових майстрів, аби вони милувалися разом із нею. Аби народилися і росли розумними та небайдужими до прекрасного, особливими дітьми. Врешті-решт їм на роду написано стати особливими…Ядвіга намагалася навіть не думати про це.
