“...Ввечері, вночі, вранці, а іноді й серед біла дня від могили, де було поховано Зігмунда Фройда, долинали дивні звуки. Переважна більшість випадкових свідків цього “загадкового феномену” зазначали, що звуки справляли враження ніби хтось перевертається у труні під землею. Докопатись до істини і запобігти розповсюдженню цих очевидно неправдивих чуток, нажаль до сих пір ніхто не наважився...”
(Аналітична довідка підготовлена за матеріалами допитів свідків)
Я знову пірнаю у цю безодню.
Темно.
Мокро.
Але це не лякає. Навпаки. Адреналін лише стимулює біг крові. Штовхає вперед. Наповнює свідомість п’янким відчуттям невідомого.
...Хоча, що такого невідомого може бути у цій безодні? Безодні без дна. Без краю й кінця. Не стримуюсь і посміхаюсь двозначності – кінець якраз у цій безодні наявний.
Вона чує цей сміх, відкриває очі й здивовано дивиться на мене. У погляді запитання – чи не з неї раптом насміхаюсь?
Пояснювати довго. Довго й не треба. Просто закриваю її очі своїми цілунками й продовжую старий як світ процес. Процес занурення у безодню.
...А тим часом бідолашний Фройд продовжує перевертатись у своїй труні.
