Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2689
Творів: 51212
Рецензій: 95849

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 16398, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.211.26.178')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Футуристична лірика

Тарасович або Третій Гетьманат. 1. Дива у центрі

© Владислав Івченко, 24-06-2009
Почалося все на плануванні. Щовівторка у сумській газеті "Дракон" (названа на честь року за китайськім календарем, у якому народився засновник) проводилося  планування наступного номеру. Поточній номер у цей час друкувався десь в Харкові, а редакційна колегія обговорювала вже наступній. Коли тем та подій було багато, планування проходило швидко і весело, але траплялися пусті тижні, коли доводилося щось вигадувати, смоктати з пальця, погоджуватися на порожняк, лишень-бо дотримуватися правил пристойності. Так саме було і цього разу, бо ж тільки-но закінчилися новорічні свята, довгі та виснажливі, коли тільки пили та їли, ну ще телевізор дивилися. Життя лише входило у звичайні береги і не поспішало дарувати якісь цікавинки. Ламали голову над тим, що таке вигадати цікаве, коли Наташа, молода журналістка, сказала, що пам'ятник купальниці, на вході у міській парк, якось дивно змінився. Інша журналістка Лена згадала розмову в маршрутці, де дві тьоті кепкували з того, що купальниця у парці роздобріла, як якась торговка пиріжками. Редколегія посміялась, потім знайшлася інша тема, почали обговорювати її і про купальницю забули. Тим більше, що останнім часом в газеті вже кілька разів писали про неї. То якісь вандали замацували її фарбою, то крадії-металісти спробували відпиляти бідоласі руку, а кілька місяців тому біля купальниці трапилося жахливе і таємниче вбивство, досі не розкрите. То уваги пам'ятнику і так було достатньо.
Можливо, так би ця історія і залишилася непомітною, але наступного дня заступник головного редактора "Дракона" Славко Зерно пішов на роботу пішки. Зробив це він не через особливу любов до ходіння, а з роздратування на маршрутників, які не зупинялися, хоч і не були вщент заповнені. Це означало, що десь по дорозі у місто стоїть пост даїшників, яких водії і бояться. Хай їм цур! Славко плюнув у сніг і почовпав пішки. Він жив у районі Лука, який ще до війни був селом, а зараз став окраїною Сум. Ця Лука, населена здебільшого пенсіонерами та алкоголіками, була славна тим, що тут був будинок-музей Чехова, скромною сільською церквою і річкою Псел, яка обвивала район аж з трьох боків. Ще Лука була в ямі, то щоб попасти в місто треба було дертися на гору, зараз вкриту шаром льоду. Славко дерся і уявляв, як горять у пеклі маршрутки. Він не був злою людиною, просто не любив ходити пішки.
Видерся на гору, далі йти було легше, то Славко почав посміхатися і запалив цигарку. До двадцяти дев'яти років він не палив, а потім почав. Через нещасне кохання, як любив казати Славко, сумно посміхаючись. Він був схильний до пафосу і екзальтацій, хоч цього важко чекати від двохметрового товстуна з басовитим голосом. Йшов і щось думав, мабуть приємне, бо посміхався, або і не приємне, бо коли думав неприємне – теж посміхався, такий собі психологічний захист, щоб ніхто не дізнався про його внутрішні страждання, щоб всі знали тільки його посмішку.
Крокував тихою вулицею Псільскою, яка поступово з алкоголічного кварталу приватної забудови перетворювалася у місце концентрації нової еліти. І старі похилені хатинки з порослими мохом шиферними дахами швиденько заступали стрункі, з балконами і великими вікнами, дахами з металочерепиці, будинки-красені.
Думав над примхами долі. Що ось ця сама Псільска ще за царату була вулицею дрібних купців і крупних ремісників, при радвладі перетворилася на вулицю алкоголічного пролетаріату, а ось зараз переходила під життя новим сумчанам, різнобарвній еліті, яка радо вкладала гроші у нерухомість, бо більше не було особливо куди.
Пройшовся по дамбі біля річки Стрілки, колись такої повноводної, що по ній планували пускати баржі, а зараз змілілій, з кількома гатями з пластмасових пляшок і рибаками, які не стільки ловили рибку у мутній воді, скільки дотримувалися ритуалу випивки. Зима була тепла, то рибаки не сиділи над лунками, а стояли на берегах, одягнені у бушлати та валянки з калошами, у яких були схожі на степових кам'яних баб.
Вже виходив з вічно засцяного підземного переходу під вулицею Харківською, коли раптом згадав про купальницю. Вона була зовсім поруч. Славко вирішив піти сам подивитися, бо не дуже довіряв молодим журналістам. У бажанні довести, що тема є, журналісти були схильні до деяких перебільшень. Накажуть багато, а потім подивишся – нічого немає.
Але тут було. Славко ошелешено дивився на купальницю, яка дійсно змінилася. Ще в листопаді, він же бачив її, коли писав про загадкове вбивство. Біля купальниці тоді знайшли трупи двох хлопців. Не просто трупи, а закатовані трупи. Славко вже майже десять років працював в газеті, бачив багато всякого, одного разу, навіть, був присутній при ексгумації небіжчика, що пролежав у гробі три місяці. Після того десь півроку не міг їсти м'ясо. Але ті трупи... Вони були наче розчавлені, наче по них пройшовся величезний каток. Найдосвідченіші менти не знали, що й думати про це. Справу зам'яли, щось лопотіли про падіння з висоти, але навколо тільки одна будівля і та одноповерхова! Де там можна знайти висоту? Відповідей не було, то залишилося невідомим, кому ж треба було вбивати простих студентів у такий варварський, загадковий спосіб.
Щоб не дивиться тоді на залишки розчавлених тіл, Славко дивився то на Псел, що протікав поруч, то на купальницю. Скульптура зображувала звичайну дівчинку років 14-15, худеньку, цибату. Вона сиділа в мрійливій позі і тримала на долоні маленьку пташку. Як горобчика, тільки з довшим хвостом. Дівчина була гола, то ходило багато жартів про те, щоб її одягти і таке інше. Сам Славко, та як вважав себе творчою особистістю, то замислювався над тим, чи не зробити якось перформенс з одяганням кам'яної красуні у яскраві вбрання. Але далі думок справи у Славка, зазвичай, не йшли. То красуня так і залишилася голою.
Аж ось з нею щось сталося. Це "щось" трапилося в районі живота скульптури. У худенької ще донедавна дівчинки зненацька виріс такий собі мозоль, який виглядав досить химерно і робив струнке її тіло схожим на павуче. Славко подивився і так і сяк, кілька разів обійшов скульптуру, але нічого окрім того, що скульптура помітно потовстішала, не помітив. Поруч проходила купка школярів, вони почали вказувати пальцями на купальницю, а потім нахабно зареготали. Мабуть патякали щось погане, щось образливе про бідну дівчину. Славко відчув роздратування і стиснув кулаки. Він хотів кинутися до цих малолітніх дурнів і надавати стусанів, але зупинився. Бо він же доросла людина, поважна людина, людина при посаді, що це він буде на вулицях прикладною педагогікою займатися? Ні, так не можна.
Потупцював ще біля скульптури. Вона виглядала так беззахисно, тендітна та гола дівчинка, серед зими і злих людей. Оця її долонька з пташкою. Так зворушливо, так ніжно! Очі Славка змокріли від розчулення. Він би підійшов і крадькома поцілував би купальницю, але для цього треба було лізти у непрацюючий фонтан. А поруч вулиця Харківська з безліччю машин та автобусів. Борони Бог хтось побачить, будуть потім казати, що Зерно збожеволів: лазить у фонтани скульптури цілувати. Славко хоч і не подавав виду, але дуже прислухався до чужих слів, бо був людиною невпевненою, оточеною комплексами, як муром в'язниці.
Славко пішов на роботу. Була середа, увечері редколегія, де обговорювався свіжий номер і остаточно затверджувалися завдання по наступному. Славко на одну з шпальт затвердив матеріал по купальницю. Ідея була така, щоб дати фотографії скульптури до і після дивної метаморфози. Потім поговорити зі спеціалістами про те, що ж трапилося з пам'ятником і дати інформацію про історію скульптури. Хто зробив, коли, що символізує. Не посміхайтеся, буцімто хіба не зрозуміло, що може символізувати дівчинка з пташкою. Це ж скульптура радянських часів, а там можуть бути самі дивні пояснення. От в Сумах на вулиці Харківській багато років стояло одоробло з нержавіючої сталі. Химерне створіння загадкового значення, а потім з'ясувалося, що воно має назву "Радянський хокей". І якщо про це знати, то у вигинах металу, при більш-менш розвинутій уяві та неабиякій наполегливості, дійсно можна побачити ключки та шайби. Не виключено, що і ця дівчина символізувала собою надію знедолених народів з країн розвинутого капіталізму, чи ще щось таке.
Славко доручив готувати матеріал Наташі, зараз він старався писати поменше, а більше приділяти уваги редагуванню і темотворчості. До наступного понеділка матеріал був готовий. Сам матеріал був посередній, бо ж спеціалісти щось мимрили, а сказати якого біса купальниця зненацька розповзлася в районі живота, не могли. Але редакційний фотограф Олег зробив класне фото, на якому добре було видно той химерний живіт у купальниці, далі старий знімок, як все було раніше і матеріал пішов в номер. Сенсації особливої не зчинив, але був по якості оцінений, як трохи вище середнього, бо ж добре проілюстрований.
За кілька днів по виходу статті, скоріше за все у п'ятницю, до редакції прийшов відвідувач. До редакції частенько приходять відвідувачі і розмовляти з ними доводиться заступнику головного редактора. Багато з них божевільні, то вимагають спокійного і наполегливого поводження. Але цей чоловік, років за п'ятдесят, схожий по виправці на колишнього військового, він на божевільного схожий не був.
- Доброго дня. – сказав він непевно. А божевільні, вони ж завжди дуже впевнені і рішучі.  
- Доброго, сідайте. – запропонував Славко.
- А ми не могли б поговорити в коридорі? – сказав дядя, помітно соромлячись. Він і так був досить червонопикий, а то взагалі зробився, наче столовий буряк.
- У коридорі? – здивувався Славко.
- Ну, наодинці. – тихенько прошепотів відвідувач. Стіл Славка знаходився у редакції, де стояли ще з десяток столів журналістів, трохи відгороджених один від одного на американський манер. – Я розумію, що це дивно звучить, що ви подумаєте, наче я божевільний. А ще я вам таке збираюся розповісти... Ви точно скажете, що я божевільний.
- Ну, не знаю, можливо і скажу. Але пішли в коридор, якщо вам там зручніше. – Славка цей чоловік зацікавив. Бо ж звичайні божевільні ніколи і подумати не могли, що їх можна сприйняти за божевільних. Вони вважали себе нормальними і те, що верзли, теж вважали нормальним. А ось цей чоловік принаймні допускав, що його поведінка може видаватися дивною. Це вже немало.
Вони вийшли в коридор. Було помітно, що чоловік дуже хвилювався. Славко слідкував за його руками. В іншій газеті кілька років тому був випадок, коли до редакції завітала божевільна фанатка Олександра Розенбаума і попросила журналіста, який писав статтю про гастролі співака. Стаття була скоріше позитивна, просто там відмічалися деякі недоліки організації концерту. Але тьотя чомусь перейнялася, їй здалося, що журналіст образив співака. Вона спочатку довго щось розповідала, що так з такою людиною поводитися неможна, що його всі люблять, що це справжня зірка, взірець всім чоловікам і таке інше. Журналіст швидко заморився слухати цю маячню і попросив жіночку піти. Ну і ще щось сказав про Розенбаума, якось невисоко оцінив його творчість чи масштаб особистості. Жіночка від цих слів скрикнула, вихопила зі своєї торби ніж і вдарила сіромаху. Угнала по саму рукоять, в живіт. Важке поранення, журналіст потім два тижня пролежав в реанімації і ще півроку лікувався. А жінку навіть не посадили, бо виявилося, що вона несповна розуму. То за руками треба слідкувати. Хоча цей чоловік і не схожий на божевільного.
- Я слухаю вас. – сказав Славко, коли побачив, що чоловіку важко почати розповідь.
- Ага, зараз... Тут просто така справа, навіть не знаю... Ну, як про це розповідати...
- Та ви кажіть як є. Це ж не іспит, кажіть, не хвилюйтеся.
- Ну добре. Це у мене по роботі. Я сторожем працюю, в магазині мобільних телефонів, знаєте, біля мосту на Харьківській.
- Це там де колись був "Аваріум"?
- Ага, він самий.
- Знаю, гадюшне місто. – підтримав бесіду Славко. Він добре пам'ятав той кабак біля якого чи не щомісяця когось то били, то підрізали, іноді до смерті. – Знову вбили когось?
- Та ні, зараз там спокійно. – продовжував чоловік. - Було спокійно. А одного разу сиджу я, чергую, і чую наче земля так потроху тремтить.
- Земля тремтить? – Славко прискіпливо придивився до чоловіка. Та той так хвилювався, що його погляду і не помітив.
- Ага. Я здивувався, ну, думаю, здалося. А воно і далі так тремтить, з вулиці наче потроху хтось гупає. Я ж тверезий, не то що там набрався, я на роботі не п'ю, борони боже! Ані грама! Прислухаюся, а воно щось таки наче тупотить. Я узяв пістолет, пневматичний, у нас є в магазині про всяк випадок, підійшов до дверей, слухаю. У нас двері металеві, швидко їх не зламаєш, я встигну в міліцію зателефонувати. А на дворі щось гупає і гупає...
- Так і що ж гупало? – питає Зерно, який не розуміє, до чого ця розповідь.
- Та якби я знав! Погупало і пішло. Тихо  стало. Ну, думаю, хай йому грець над таким замислюватися. Тихо і добре. Пішов, попив чаю і сів телевізор дивитися. У нас там телевізор стоїть. Це щоб не спати, бо ж засинати не можна. Директор магазину може подзвонити, дзвоник там слабкий, якщо спиш, то не почуєш. Якщо слухавку не візьмеш, то все – гуляй, Васю, звільнить. Директор чотирьох сторожів вигнав, поки я не прийшов. А я місця цього тримаюся, бо платять непогано і робота спокійна. Ось тільки оте тупання.
- То воно тільки раз і було? – питає трохи розчарований Славко. Він не розуміє куди клонить чоловік, для чого він прийшов і про що розповідає.
- Та якби раз! Хіба я через один раз оце б вас турбував! – дивується дядя. – По кілька разів на місяць повторюється! Тупотіння. І ось що я помітив! Трапляється у темні ночі. Коли молодик чи коли мряка! Завжди тільки ось у таку пору!
- Так а що тупотить?
- Цього не знаю. Бо ж не видно нічого, коли у вічко дивлюся. А двері я відчинити не можу. Та коли б і міг, все одно б не відчинив, бо лячно.
- Чого лячно?
- Бо знаєте, як воно тупотить! Земля ходором ходить під ногами! Розумієте, земля! А чого воно там тупотить? Воно ж і в ту ніч тупотіло, коли тіла знайшли!
- Які тіла?
- Ви що, про вбивство біля купальниці не чули?
- Чув. – Славко відхиляється від стіни і вмить зацікавлюється. - Так і ви тоді були?
- Ну звісно був! Я ж кожну ніч у магазині сиджу. Ой мене менти тоді потаскали! Добре хоч директор мене зачиняє.
- Як зачиняє?
- З вулиці. Я ж кажу, що з середини двері і не відчиню. Мене, як ото хом'ячка в банку, закривають. Щоб спокуси не було вийти, пост покинути. Воно і добре: директорові спокійніше і мені. Тоді мені алібі було, що це не я. Бо якби не хотів, а на вулицю не вийду. Щоправда, менти пішли, а присікалися пожежники. Кажуть, а як пожежа, то згорить сторож! Стали вимагати ліквідувати недоліки, хазяїну прийшлося інспектору телефон подарувати. От же сволота, тільки і знають, що хабарі збивати!
- Зачекайте, а що менти про тупотіння сказали?
- Нічого. Вони про нього не знали. – спокійно каже чоловік.
- Як не знали?
- А звідки їм знати? Про тупотіння тільки я знав. А я їм нічого не сказав.
- Чому?
- А що мені казати? Що тупає щось, невідомо що? Вони б подумали, що я це вигадую, збити зі сліду хочу. Навіщо мені проблеми? Мене і так дві доби поспіль допитували, все хотіли заплутати.
- То в ніч вбивств тупало?
- Тупало! А темно було, як у негра в сраці. Хоч очі повиштрикуй. Темніше нікуди. Як завжди, коли тупання.
- А є хоч думки, що воно там таке?
- Не знаю. Щось важке. І воно ж сліди залишає!
- Сліди?
- Сліди! Зараз снігом присипало, але я можу розкопати, ходімо покажу! – запропонував чоловік. Славко подумав, що це дурниці. Щось тупає, невідомо що, йти дивитися сліди невідомо чого. Маячня суцільна. Але Славко давно вже фрустрував, що він поганий журналіст, що зачучверівся в цих болотяних, провінційних Сумах, тоді як інші роблять блискучі кар'єри у Києві. У столиці, у райському місті на берегах Дніпра. Славко написав навіть про Київ вірш:

Київ, Київ – місто де збуваються мрії
Київ, Київ – шматочок Європи
У сірій азіатчині рідної неньки
Київ – повний нічних клубів
Де розкуті білявки п'ють "Блакитну лагуну"
І танцюють на столах
А модні хлопці тягнуть кокаїн
І вибухають дикою енергією
Ширяють, наче літаючі Елвіси
Танцюють, наче зайчики Енерджайзер
Невтомні і блискучі
Рідкісні квіти до яких летять  рої
Дівчаток-бджілок
Спраглих до успіху і стильності
Десь вже під ранок
Коли ті, хто витримав марафон
Ведуть заморених принцес у ліжка
Бо найкраще – найкращим
А лохи варті лише пустих мрій
Надмірних сподівань та хвилин відчаю
На власні дні народження
Такий закон життя
І Київ його наочний приклад
Київ, Київ – місто із мрій
Київ, Київ – приймаєш найкращих
Київ, Київ – нехай весь ти у ґратах
Але вони золоті, як і молодь твоя
Як і все життя в тобі, славне місто
Віконце в Європу, рай на землі українській.

Так ось, саме фрустрації примусили Славка одягнути куртку і піти з чоловіком дивитися химерні сліди таємничого нічного тупання. Бо Києву від провінції були потрібні сенсації: трупи або дива. Тут же все могло суміститися і цей шанс не можна було втрачати.
- Поки снігу не було, їх зовсім добре видно було! Але і зараз знайти можна! Я ж чищу сніг біля магазину, то я там кожен клаптик знаю! – гомонить чоловік. Видно як він хвилюється, який збуджений, наче знайшов скарб і веде зараз до нього. Ця енергетика хвилювання захоплювала і Славка, але він намагався залишитися спокійним, не любив істерик, хоча і добре знався на них.
- А коли вбивство було, ви щось чули окрім тупання?
- Та майже нічого. Спочатку якась компанія п'яна проходила. Вони люблять посцяти біля магазина, там таке темненьке місце є. Я тоді ліхтар вмикаю, щоб відігнати сцикунів. І тоді ліхтарем їх погнав. Потім тихо було, я знову сів телевізор дивитися. А потім, наче, крик жіночий і гупання.
- Жіночий крик?
- Ну, він і не жіночий, схожий на жіночий. Просто дивний якийсь.
- Тобто не жіночий?
- Та жіночий, тільки якийсь інший. Металевий чи що? Ну не знаю!
- І потім, після крику, тупання почалося?
- Еге ж, потім тупання. І ще страшніші крики. Мабуть вже тих студентів, яких вбивали. Так волали, бідолашні, що аж серце краялося. Ще і не чув, щоб так орали. Свиню коли ріжуть, так і вона не так страшно кричить.
- Крики були водночас з тупанням?
- Так, водночас. Потім крики припинилися, а тупання ще продовжувалося. Деякий час. Потім все вщухло. Мені страшно зробилося, за пістолет схопився і довго у кутку біля телефону сидів. Щоб дзвонити, як полізуть. Але не полізли. Я трохи заспокоївся, навіть сів далі телевізор дивитися, коли вже зранку міліція постукала. Вони трупи знайшли, свідків збирали. Вони стукають, а я їм, навіть, відчинити не можу, бо закритий. Ось як.
Вони йдуть біля театру Щєпкіна, величезної споруди часів застою. Куб з мармуру і скла, оздоблений кованими ліхтарями. Коли театр тільки-но збудували, то ветерани міста підняли галас, бо їм ввижався в кованих ліхтарях знак свастики. Та як будівля була театром, тобто важливою ланкою на ідеологічному фронті, то ліхтарі терміново поміняли на менш провокаційні. Проходили біля пам'ятника артисту Щєпкіну, на честь якого і назвали театр. Пам'ятник зображував невеличкого товстенького дядечку з веселим обличчям, при котелку та з паличкою. Такий собі галантний кавалер, вгодований чоловік у розквіті сил, майже Карлсон, тільки що моторчика немає, але видно і ще без цього людина була моторна. З усіх міських пам'ятників цей своєю душевністю подобався Славку найбільше. Його б можна було прикрашати квітами під час якого-небудь фестивалю вуличних театрів. Славку хотілося зробити щось для свого міста, такого провінційного і зашкарублого, щоб додати йому хоч трошки європейськості і позбутися совковості. Але хто дозволить нарядити Щєпкіна у гавайську сорочку, а купальницю у квітчастий халат? Та миттєво набіжить натовп якихось божевільних, які почнуть волати, що це насмішка над святинями і танці на кістках. А якщо вже згадати, що Славко думав і пам'ятник Шевченку задіяти...
- От варвари, забруднили пам'ятник! – киває головою дядько. Славко бачить, що ноги бронзового Щєпкіна у плямах чорної багнюки. – Які ж у нас люди безкультурні!
Славко думає, що треба дати завдання комусь з практикантів написати про забрудненого актора невеличку статтю. Більш важливу тему практикантам не доручиш, вони і з такими мізеріями ледь справляються.
- Ось, дивіться! – скрикує дядя. Вони вже були на місці, стояли між купальницею і магазином, який вночі охороняв дядя. Зараз він бив носаком свого чобота по шматочку льоду. Збив його і стало видно якусь впадину у асфальті.
- Оце таких їх багато тут! – сказав сторож з виразом обличчя, як у Колумба, який побачив свою Індію.  
- І думаєте, вони з тупанням пов'язані? – Славко намагався бути скептичним, як редактор.
- Та звісно ж! Я робити тут почав у червні. І вони були! Точно кажу, бо я ще здивувався, від чого думаю такі ямки? Потім, до дня міста асфальт новий тут поклали. Це на початку вересня було. Он же пам'ятник тричі герою Кожедубу поруч стоїть, щоб ветеранів не соромно було до нього привести. Загладили тут все, як язиком вилизали! Я ще подумав, що ось би так дороги робили, як тут вирівняли, для керівництва. Десь тиждень чи два пройшло, темна ніч була, почув я гупання. Вранці дивлюся – весь асфальт побитий. Ось так само. Ямки ці! То пов'язано, пов'язано!
- Дивно. – Славко роздивляється вм'ятину, поки чоловік розгрібає у снігу ще одну. Потім третю.
- Кажу ж, тут їх багато! Весь асфальт тут такий!
- Ну що, ми цим займемося. – каже Славко і поважно киває головою.
- Займіться, займіться! Бо ж цікаво, що це воно тут відбувається! Оте тупотіння! Може це незаконно! Чи погане щось! І асфальт псують!
- Так, ви праві, дякую, що звернулися. А не знаєте, що з купальницею? Чого у неї живіт, наче вивалюватися почав.
- Та бозна, я ж не спеціаліст. Може це вона від тупання почала осідати? Я як прочитав у вас про неї, відразу і вирішив розповісти про тупання! Два дня наважувався, бо ж воно так все виглядає, наче маячня. Але воно є, є! Ось, дивіться! – чоловік носаком розбиває лід, відкриває нову вм'ятину у асфальті. Якщо подивитися на них, то вони схожі на божевільних. Один сніг риє, інший тупить то на товариша, то на купальницю, яка вже з нормальним животиком, а була ж така тендітна дівчинка, як тростинка.
- У вас є телефон, щоб зв'язатися можна було? – питає Славко, записує телефон, обіцяє обов'язково подзвонити і повертається до редакції. Дзвонить у Київ. Самому Владюші Бар-Кончалабі, одному з чотирьох ведучих "Життя по-справжньому!", найпопулярнішої телепередачі України. Славко дзвонить, бо знайомий з Владюшею, який колись робив у "Драконі", поки не зробив карколомну кар'єру на столичному телебаченні.
- Владюшо!
- Слухаю Славко, у тебе хвилина, кажи скоріше!
Владюша дуже зайнятий, він забезпечує для "Життя по-справжньому" сюжети про чудовиська і супутні сенсаційні розслідування. Для інших журналістів він майже Бог. Він то і є я, тобто той, хто розповідає цю історію.
- Прийшов чувак, каже, що вночі щось тупає в центрі Сум. Можливо це пов'язано з тим вбивством, у парку, коли студентів розчавило! Але я не знаю, що робити. – випалює Славко.
Структурування думок ніколи не було його сильною рисою. Він завжди збивається, плутає важливе з другорядними, тому навряд чи буде зіркою журналістики.
- По порядку. Що за тупотіння?
- Невідомо. Щось тупотить і залишає на асфальті вм'ятини. Я сам бачив, великі такі, сантиметрів по тридцять-сорок завдовжки.  
- І що це може бути?
- Не знаю.
- Добре, я подивлюся по спеціальній літературі, але я не чув про таких чудовиськ.
- А ще те вбивство, пам'ятаєш?
- Розчавлені тіла? У нас був сюжет Жоржа Бураченко про них.
- Так ось, є свідки, що в ніч вбивства чули оце саме тупотіння!
- Надійні свідки?
- Так.
- Скільки їх?
- Один.
- А ще якісь докази є?
- Ну, ті вм'ятини в асфальті.
- Слухай, цього замало. Щоб ми зайнялися цією справою, потрібно більше аргументів.
- Я ж чого і телефоную! Як мені їх знайти?
- Зроби засідку.
- Засідку?
- Ну, біля того місця, де тупотить. Почекай і подивися сам, що там відбувається. Візьми з собою фотоапарат чи відеокамеру. І будь обережний.
- Це небезпечно?
- Бути обережним треба завжди, не дивлячись чи є небезпека, чи ні! Працюй, якщо щось знайдеш, повідомляй.

(Далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Краще.

© Микола Мисковець, 24-06-2009

Заінтригована

© Доктор Данаїла Стільчик, 24-06-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0883948802948 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …